THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM the Undisclosed frontline Location.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN and Canadian WOW WOMEN, who fight for freedom AND BRING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

Today, Huggett serves alongside roughly 70 former prisoners, who underwent military training before bravely heading into battle against russian invaders. She moves with the troops, tending to the wounded amid relentless artillery barrages and drone strikes. Beyond the battlefield, April continues to raise funds for her fellow soldiers, ensuring they have the supplies they need to fight. Her mission has evolved—it is no longer just about bearing witness to russian atrocities or delivering humanitarian aid. It is about standing shoulder to shoulder with those defending Ukraine, confronting the same forces that turned Bucha into the massacre site.

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman

Combat Medic, Armed Forces of Ukraine, Undisclosed Frontline Location

1. Name

My name is April Huggett but people know me most by my online persona Defacto Humanity.

4. What did you study in school? (are you using skills from your schooling to help you in your role in Ukraine?)

I am a process operator by trade. I can work in mineral refineries, hydroelectric dams or any other industrial area that has a process to control. I used to joke, I went to college to learn how to solve problems but it’s true. My education helped me by preparing me to work under pressure and in general, working in a field dominated by men. For years I have learned to navigate tough situations as a woman and to trust my instincts. If something doesn’t seem right, it likely isn’t and in war, this confidence to trust myself has saved my life many times.

5. What was the moment you decided to go to Ukraine (what year was it, what were the circumstances around the decision, how did your family/friends react?)

When Ukrainian town of Bucha was liberated, I knew I needed to help in any way I could. The mass murder of civilians on the streets of a city that looked a lot like my hometown in Canada forced me to remain focused on what was happening a world away. It wasn’t until the summer of 2022 that I finally made up my mind to go to Ukraine. I wanted to personally follow the donations I had been collecting and ensure they reached the people who needed them. There was a lot of talk about corruption, but I believed that if we got directly involved—rather than relying on corporations that only send a fraction of donations to those in need—we could make a real difference as a community.

I wish I could tell you that my family and friends were supportive, but life isn’t always a fairytale. The hardest thing for people to understand was how I could leave my children, even though, at the time, I had only planned to be away for 20 days. But I stand by my belief that the outcome of this war will directly impact my children’s future. If russia wins, it will send a signal to dictators around the world that the free world will allow them to take whatever they want, as long as they don’t threaten a major NATO country. I say “major” because, at this point, I’m not entirely convinced that even smaller NATO nations would be protected if a powerful aggressor decided to invade.

In short, many people stopped talking to me—some even within my own family. I’ve lost a lot of connections since deciding to come to Ukraine, but for me, the greater regret would have been staying in my comfortable community bubble while Ukrainians fought to survive genocide.

6. Did you ever imagine working under such pressure, where your work requires you to be in a conflict zone? What qualities do you feel you have that enable you to enter the warzone and function efficiently?

Before coming to Ukraine, I had never left North America. To be honest, I never imagined myself in a warzone.

As for the qualities that allow me to do this work—by Canadian standards, I had a rough upbringing, and I think that shaped my perspective on community and how even the smallest acts of kindness can change someone’s life. I learned to survive hardship at a young age, growing up with two parents who struggled with mental health and substance abuse. I remember the only time I saw my family doctor after spending two months in Ukraine—her first question was whether I was okay mentally.

In many ways, my entire life prepared me for this. The trauma and experiences I’ve lived through have given me the emotional and physical resilience to manage extreme stress. Sure, it still impacts me, and I understand now, after two years, there will be a long road of healing for me but at this moment I am prepared to deal with long stretches of high stress and manage to keep myself together quite well.

In a warzone, with mortars, artillery, and drones constantly overhead, there’s only one thing you can do: keep going and focus on the task at hand.

As a long-time volunteer, I devoted much of the last year to military causes. I thought I understood the life of a soldier—until I became one. In truth, it is lonelier and more desperate than I imagined. We do what we can with what we have, but we don’t lack knowledge or motivation—we lack the tools. As a volunteer or civilian, you can step away when needed, take a mental health break, and return when you’re ready. But as a soldier, there is no break. You are committed—day in and day out—to the war.

I think there is a strong understanding here that we are fighting for freedom—the freedom to live a happy life. But I only wish there was greater dedication from the world to supporting my brothers and sisters on the front lines so that one day, we can enjoy that freedom with them.

8. What is it like for a woman in the Armed Forces? Who are some Ukrainian women who have inspired you? What have they done, and why are they amazing?

Being a woman in the Armed Forces comes with both advantages and challenges. Ukrainian culture is deeply rooted in love and respect for women and their roles in society, but with that comes an expectation of femininity that is difficult to maintain in war. I also recognize that, as a Westerner, I may not hold the same traditional values. For all intents and purposes, I am a strong, stubborn, and independent woman—if I weren’t, I wouldn’t have crossed the ocean alone and headed straight for Bakhmut after arriving in Ukraine in December 2022.

In general, I am treated well and respected, but I often find it harder to be the independent woman I once was. My decisions and medical diagnoses are scrutinized more than those of my male counterparts. I know this is not just a Ukrainian issue but a global one—women in the same roles as men are often not valued equally, even when we meet or exceed expectations. That’s why I push myself every day—to prove my worth, to show the men around me that not only can I do what they do, but in some cases, I can do it better. I remind myself that it wasn’t long ago that the Armed Forces were exclusively for men. The women who came before me paved the way for my place here, and I am deeply grateful to each and every one of them.

When it comes to inspiring Ukrainian women, so many come to mind. Two years is a long time, and I’ve had the privilege of witnessing incredible women on the frontlines breaking stereotypes and achieving the impossible. If I had to choose just one, it would be Zoya Shkurko. I met Zoya in 2023 through a mutual friend, and since then, she has been a constant source of inspiration, reminding me to find strength even when it feels impossible to keep going. She knows no limits—traveling through frontline zones, helping civilians, rescuing animals, and supporting the military. Wherever there is a need, Zoya and her husband find a way to help. She is the kind of woman who makes you immediately understand why she works in government—resourceful, dedicated, and unwavering in her commitment to the people of Ukraine. I am incredibly proud to know her, and whenever I find time to visit Kyiv, we always make time for coffee—usually with her introducing me to yet another extraordinary person she knows.

9. Where in the world do you feel “tallest” (i.e., where is your happy place)?

My happy place isn’t a location—it’s my three incredible children. They are my world. I feel happiest when I am with them.

I don’t talk to them as often as I’d like—our schedules and time zones make it difficult—but I keep their pictures on my walls and at my desk. I dream of the day this war is over so I can finally go home to them. They are my reason for everything, and it’s why I have remained so dedicated, taking very few breaks. If I am sacrificing time with them, then that time must be spent fulfilling the purpose that brought me here—to help the Ukrainian people.

10. Describe a moment when you felt you were losing control of a situation and had to act. What happened, and what did you do?

I’m not sure how to answer this question. In war, there is no control. If you feel like you’ve lost control, it likely means you weren’t mentally prepared to be here in the first place.

In training, we learn a lot about improvisation, but even as a volunteer, I understood that everything can change in an instant—you have to be ready for that. The ever-shifting circumstances of life here are summed up in a phrase I hear constantly: “Welcome to Ukraine.” I’ve seen firsthand the frustration and panic this unpredictability causes, especially for foreigners. For anyone considering coming here, your ability to adapt under any circumstance will be what determines whether you can handle it.

13. Have you had any exposure to Russians before the war? How do they, as people, in your opinion, differ from Ukrainians?

My youngest daughter is half Russian—we call her Masha—and I live in a small Doukhobor community (a Spiritual Christian ethnoreligious group of Russian origin in Western Canada). They are known for their pacifism and tradition of oral history, hymn-singing, and verse.) in Canada. So yes, I have some exposure to Russians, but not the same Russians who live in russia. Before coming here, I assumed Ukrainians and Russians were similar. The way of life in my community back home closely resembled the average village life here, and even our traditional foods were nearly identical.

That perspective changed once I arrived in Ukraine and saw firsthand the difference between Russian families who left during and after World Wars I and II and those who remained under the imperial grip of russia. The values, mentality, and even the sense of self-worth between these groups are vastly different. There seems to be no value for life among those still living under russia’s rule. The contrast is stark when you compare the winter of 2013–2014, when Ukrainians flooded central Kyiv, risking their lives for what they believed in, to the last 30 years of russians passively enduring repression without a meaningful attempt to lift the hammer off their backs.

It is now difficult for me to have any respect or understanding for the average russian, who has spent three years not only watching what their military has done to Ukraine but also allowing their own government to wipe out entire generations of their men—without an uprising. I once saw a program where a russian woman spoke about receiving a free car if her husband died in the war, saying she would think of him whenever she drove it—while he sat alive beside her. To me, this reflects a society devoid of real love and community. Any society like that is doomed to repeat the barbaric actions we see today on Ukrainian soil, because it lacks a fundamental respect for human life.

14. What do you say to those who want to “negotiate” with Putin? What, in your opinion, is required to achieve victory, and what does victory look like to you personally?

How do you negotiate with invaders who rape, torture, murder, and kidnap your people? How do you even begin peace talks with a country like russia? This is the same nation that signed the Budapest Memorandum in 1994, vowing to protect Ukraine, only to invade it 20 years later. Everything after that is just noise.

Not everyone will agree with me, but I believe the only way to ensure russia never does this again is to make sure russia is no longer capable of doing this again! This war isn’t just about Ukraine and russia—russians have been invading countries since World War II, using the same brutal tactics of torture, rape, and terrorism to subjugate populations. It’s unfortunate that much of the world doesn’t realize that World War III effectively began the day russia launched a full-scale war in Europe. Many of us here already know this war is not just about Ukraine—it’s about the world allowing a madman with nuclear weapons to dictate global security. If the world lets him win here, we will all be held hostage by these threats until the end of time.

The only true path to victory is ensuring that russia withdraws, goes home and is permanently unable to repeat this aggression. We must learn from history and stop treating countries as if we are in abusive relationships with them. That means completely ostracizing russia from the global economy and stripping it of any voice or decision-making power on the world stage—all at once. The slow, drawn-out sanctions and trickling in of aid from Western countries and hand slaps to Russia have only prolonged russia’s capabilities to keep fighting the war they started. A decisive, collective stand is the only way forward.

15. What will you do when peace arrives?

Right now, my only hope is to survive this war. Sometimes I catch myself dreaming of what comes after, but I try to stop—I need to stay focused on the present. It reminds me of the months leading up to Trump’s ascendancy. People kept asking me what I would do when he ended the war. I wouldn’t even let myself entertain the thought. Until this war is truly over, my priority is preparing for what we need to do to survive the next month.

That said, there is one thing I know for certain: I will hug my kids and never let go. Every time we talk, I tell them how proud I am of them and acknowledge the sacrifices they are making for Ukraine—because they, too, are sacrificing time with their mother for the future of this nation. I love those little humans more than anything in this world.

16. What are (at least) three qualities you most love about yourself and why? What are your superpowers?

You ask about the qualities I love in myself and my superpowers—but I don’t see myself that way. I am just me, doing the best I can with what I have. The true superhumans are the men and women I fight beside. Many have lost everything—their homes, their loved ones, even their children—and yet they are still here, fighting for freedom in Europe. I am honored to stand with them and deeply grateful that the 93rd Brigade welcomed me into their ranks as a foreigner.

17. Where can others find you/your work (links to websites, blogs, etc.)?

My links are constantly changing, so I keep everything updated on Linktree, where you can always find our latest projects and fundraisers. For the first time ever, we have two dedicated campaigns for my Battalion—one for the soldiers and another for my medical team—as well as our ongoing general fundraiser supporting soldiers along the frontlines, including other battalions in the 93rd Brigade.

If you’d like to support us, you can find our current fundraisers and links to my social media here: linktr.ee/uanitedforfreedom

Instagram: @therealdefactohumanity

Tik Tok: @defactohumanity

X: DefactoHumanity and @AprilHuggett

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE" - З ПЕРЕДОВОЇ.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА українським та канадським WOW-жінкам, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ УКРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ КРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

З часом Хаггетт була настільки зворушена стійкістю Збройних Сил України, що прийняла рішення, на яке мало хто зважився б: вона одягла військову форму і стала бойовим медиком. Ще більш вражаючим є те, що вона приєдналася до батальйону, який складався з відважних бійців, що раніше відбували покарання за злочини невеликої та середньої тяжкості, але були умовно-достроково звільнені, щоб боротися за свою країну. Цей підрозділ, відомий як «Алькатрас», входить до складу 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Збройних сил України.

Сьогодні Хаггетт служить разом із приблизно 70 колишніми засудженими, які пройшли військову підготовку перед тим, як відважно піти в бій проти російських окупантів. Вона рухається разом з військами, доглядаючи за пораненими під безперервними артилерійськими обстрілами та ударами безпілотників. Поза полем бою Ейпріл продовжує збирати кошти для своїх побратимів, забезпечуючи їх усім необхідним для ведення бою. Її місія еволюціонувала - це вже не просто свідчення про російські звірства чи доставка гуманітарної допомоги. Вона полягає в тому, щоб стояти пліч-о-пліч з тими, хто захищає Україну, протистояти тим самим силам, які перетворили Бучу на місце масового вбивства.

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

Бойовий медик, Збройні сили України, місце дислокації на передовій не розголошується

1. Ім'я

Мене звуть Ейпріл Хаггетт, але люди більше знають мене під псевдонімом Defacto Humanity.

2. Де знаходиться ваше рідне місто/країна?

Я з Каслґару, Британська Колумбія, Канада, але зазвичай кажу людям, що я з Ванкувера, оскільки більшість з них не знайомі з цим містом.

3. Яка ваша професія, кар'єра чи призначення? Як виглядав ваш звичайний день до приїзду в Україну і як він змінився?

З 2022 по грудень 2024 року я була волонтером і директором двох фондів, які допомагали людям, тваринам і військовослужбовцям на лінії фронту в Україні. У грудні 2024 року я підписала трирічний контракт зі Збройними Силами України (ЗСУ), приєднавшись до батальйону «Алькатрас» 93-ї бригади.

Зараз я бойовий медик, спеціалізуюся на внутрішній медицині. З дозволу командира я присвячую свій вільний час волонтерству у своєму фонді та збору пожертв для нашої команди. Мені пощастило, що мій командир визнає цінність цієї роботи і розуміє важливість підтримки тих, хто поруч з нами у воєнний час. До війни я була матір'ю-домогосподаркою, яка виховувала трьох чудових дітей. У вільний час я продавала антикваріат онлайн.

4. Що ви вивчали в школі (чи використовуєте ви навички, отримані в школі, щоб допомогти вам у вашій ролі в Україні?)

За фахом я оператор технологічних процесів. Я можу працювати на нафтопереробних заводах, гідроелектростанціях або в будь-якій іншій промисловій сфері, де потрібно керувати процесом. Я жартую, що пішла до коледжу, щоб навчитися вирішувати проблеми, але це правда. Моя освіта допомогла мені, підготувавши мене до роботи під тиском і взагалі до роботи у сфері, де домінують чоловіки. За роки роботи я навчилася орієнтуватися в складних ситуаціях як жінка і довіряти своїм інстинктам. Якщо щось здається неправильним, то, швидше за все, так воно і є, і на війні ця впевненість довіряти собі не раз рятувала мені життя.

5. Коли ви вирішили поїхати в Україну (який це був рік, за яких обставин ви прийняли рішення, як відреагувала ваша сім'я/друзі?)

Коли звільнили українське місто Буча, я зрозуміла, що повинна допомогти у будь-який спосіб. Масові вбивства цивільних на вулицях міста, яке дуже нагадувало моє рідне місто в Канаді, змусили мене зосередитися на тому, що відбувалося в іншому куточку світу. Лише влітку 2022 року я остаточно вирішила поїхати в Україну. Я хотіла особисто простежити за пожертвами, які збирала, і переконатися, що вони дійдуть до людей, які їх потребують. Було багато розмов про корупцію, але я вірила, що якщо ми візьмемо безпосередню участь - замість того, щоб покладатися на корпорації, які надсилають лише частину пожертв тим, хто їх потребує, - ми зможемо зробити реальні зміни як громада.

Хотіла б я сказати, що моя сім'я та друзі підтримували мене, але життя не завжди є казкою. Найважче людям було зрозуміти, як я могла залишити своїх дітей, хоча на той момент я планувала поїхати лише на 20 днів. Але я залишаюся при своєму переконанні, що результат цієї війни безпосередньо вплине на майбутнє моїх дітей. Якщо Росія переможе, це стане сигналом для диктаторів по всьому світу, що вільний світ дозволить їм брати все, що вони захочуть, доки вони не загрожують великій країні НАТО. Я кажу «велика», тому що на даний момент я не зовсім переконана, що навіть менші країни НАТО будуть захищені, якщо потужний агресор вирішить здійснити вторгнення.

Коротше кажучи, багато людей перестали зі мною розмовляти - деякі навіть у моїй родині. Я втратила багато зв'язків відтоді, як вирішила приїхати в Україну, але найбільше я шкодую про те, що залишилася у своїй комфортній громадській бульбашці, в той час як українці боролися, щоб вижити під час геноциду.

6. Чи могли ви коли-небудь уявити, що працюватимете під таким тиском, коли ваша робота вимагатиме перебування в зоні конфлікту? Якими якостями, на Вашу думку, Ви володієте, щоб потрапити в зону бойових дій і працювати ефективно?

До приїзду в Україну я ніколи не виїжджала з Північної Америки. Чесно кажучи, я ніколи не уявляла себе в зоні бойових дій.

Щодо якостей, які дозволяють мені робити цю роботу - за канадськими мірками, у мене було важке виховання, і я думаю, що це сформувало мій погляд на суспільство і на те, як навіть найменші акти доброти можуть змінити чиєсь життя. Я навчилась переживати труднощі в юному віці, зростаючи з двома батьками, які боролися з психічними розладами та зловживанням психоактивними речовинами. Я пам'ятаю єдиний раз, коли я відвідала свого сімейного лікаря після того, як провела два місяці в Україні - її першим питанням було, чи все в порядку з моїм психічним здоров'ям.

Багато в чому все моє життя готувало мене до цього. Травми та досвід, які я пережила, дали мені емоційну та фізичну стійкість, щоб впоратися з екстремальним стресом. Звичайно, це все ще впливає на мене, і я розумію, що зараз, через два роки, на мене чекає довгий шлях зцілення, але на даний момент я готова мати справу з тривалими періодами високого стресу і досить добре тримаю себе в руках.

У зоні бойових дій, коли над головою постійно летять міномети, артилерія та безпілотники, є тільки одне, що ти можеш зробити: не зупинятися і зосередитися на поставленому завданні.

7. Що ви дізналися за час перебування в Україні - про людей і про українців? Чи мають люди ззовні уявлення про те, як це - служити в Збройних Силах?

Я провела більшу частину свого часу тут сама, подорожуючи прифронтовими зонами на своїй машині, доставляючи допомогу людям, які мало або зовсім не розмовляють англійською, але любов виходить за рамки мови, і це наша спільна мова. Українці навчили мене посміхатися, жити і любити, навіть коли все навколо розвалюється. Вони є справжнім визначенням тих, хто вижив. Століттями їхні сусіди намагалися стерти їх та їхню культуру, але вони вистояли - свідомі, стійкі та глибоко вкорінені у своїх традиціях, сім'ї та цінностях.

Про це можна багато чого сказати. Я пам'ятаю, як у 2023 році була в Куп'янську, відвідувала літню жінку та її прикутого до ліжка чоловіка. Їхнє село було на дальній стороні міста, найближче до російських військ. Щоб дістатися туди, треба було проїхати повз палаючі будівлі і перейти через зруйновані мости. І все ж вона була там - понад 80-річна, оточена артилерійським вогнем і руйнуваннями - і доглядала за своїм урожаєм. Ці люди хочуть лише одного: свободи. Ось чому через два роки я все ще тут - захищаю їхнє право на існування.

Як давній волонтер, більшу частину минулого року я присвятила військовим справам. Я думала, що я розумію життя солдата, поки не стала солдатом. Насправді воно самотніше і відчайдушніше, ніж я собі уявляла. Ми робимо те, що можемо, з тим, що маємо, але нам не бракує знань чи мотивації - нам бракує зброї. Як волонтер або цивільний, ви можете відійти, коли це необхідно, взяти перерву для психічного здоров'я і повернутися, коли будете готові. Але як солдат, ти не можеш зробити перерву. Ти відданий війні день у день.

Я думаю, що тут є глибоке розуміння того, що ми боремося за свободу - свободу жити щасливим життям. Але я лише хотіла б, щоб світ був більш відданим підтримці моїх братів і сестер на передовій, щоб одного дня ми могли насолоджуватися цією свободою разом з ними.

8. Як це - бути жінкою в Збройних Силах? Хто з українських жінок надихає Вас? Що вони зробили і чим вони вражають?

Бути жінкою у Збройних Силах має як свої переваги, так і виклики. В українській культурі глибоко вкорінені любов і повага до жінок та їхньої ролі в суспільстві, але разом з цим приходять і очікування жіночності, які важко підтримувати на війні. Я також усвідомлюю, що як західна людина, можливо, не поділяю ті самі традиційні цінності. Зрештою, я сильна, вперта і незалежна жінка - якби я не була такою, я б не перетнула океан сама і не попрямувала прямо до Бахмута після прибуття в Україну в грудні 2022 року.

Загалом, до мене добре ставляться і поважають, але мені часто буває складніше бути незалежною жінкою, якою я була колись. Мої рішення та медичні діагнози ретельніше перевіряють, ніж рішення моїх колег-чоловіків. Я знаю, що це не лише українська проблема, а й глобальна - жінок у тих самих ролях, що й чоловіків, часто не цінують однаково, навіть якщо ми відповідаємо очікуванням або перевершуємо їх. Саме тому я щодня намагаюся довести свою цінність, показати чоловікам, які мене оточують, що я не лише можу робити те саме, що й вони, а й у деяких випадках можу робити це краще. Я нагадую собі, що не так давно Збройні Сили були виключно чоловічою справою. Жінки, які прийшли до мене, проклали шлях до мого місця тут, і я глибоко вдячна кожній з них.

Коли мова заходить про українських жінок, які надихають, на думку спадає багато імен. Два роки - це великий термін, і я мала честь бачити неймовірних жінок на передовій, які ламали стереотипи та досягали неможливого. Якби мені довелося обрати лише одну, це була б Зоя Шкурко. Я познайомилася з Зоєю у 2023 році через спільного друга, і відтоді вона є постійним джерелом натхнення, нагадуючи мені знаходити в собі сили навіть тоді, коли здається, що неможливо продовжувати йти далі. Вона не знає меж - подорожує прифронтовими зонами, допомагає цивільному населенню, рятує тварин і підтримує військових. Скрізь, де є потреба, Зоя з чоловіком знаходять спосіб допомогти. Вона з тих жінок, які одразу дають зрозуміти, чому вона працює в уряді - винахідлива, віддана та непохитна у своїй відданості народу України. Я неймовірно пишаюся тим, що знаю її, і щоразу, коли я знаходжу час відвідати Київ, ми завжди знаходимо час на каву - зазвичай вона знайомить мене з ще однією надзвичайною людиною, яку вона знає.

9. Де у світі ви відчуваєте себе «найвище» (тобто, де ваше щасливе місце)?

Моє щасливе місце - це не місце, а троє моїх неймовірних дітей. Вони - мій світ. Я почуваюся найщасливішою, коли я з ними.

Я не розмовляю з ними так часто, як хотілося б - наші графіки та часові пояси ускладнюють це, - але я тримаю їхні фотографії на стінах і на робочому столі. Я мрію про день, коли ця війна закінчиться, і я нарешті зможу повернутися до них додому.

Вони - причина всього, що я роблю, і саме тому я залишаюся такою відданою, роблячи дуже мало перерв. Якщо я жертвую часом, проведеним з ними, то цей час повинен бути витрачений на виконання мети, яка привела мене сюди - допомогти українському народу.

10. Опишіть момент, коли ви відчули, що втрачаєте контроль над ситуацією і повинні діяти. Що сталося і що ви зробили?

Я не знаю, як відповісти на це питання. На війні немає контролю. Якщо ви відчуваєте, що втратили контроль, це, швидше за все, означає, що ви не були психологічно готові до того, щоб бути тут.

На тренуваннях ми багато вчимося імпровізації, але навіть будучи добровольцем, я розуміла, що все може змінитися в одну мить - до цього треба бути готовою. Постійно мінливі обставини життя тут підсумовуються у фразі, яку я постійно чую: «Ласкаво просимо в Україну». Я на власні очі бачила, яке розчарування і паніку викликає ця непередбачуваність, особливо в іноземців. Для тих, хто розглядає можливість приїхати сюди, ваша здатність адаптуватися за будь-яких обставин визначатиме, чи зможете ви з цим впоратися.

11. Ким ви хочете бути, коли « зростете»? Майбутні цілі та виклики?

На це питання мені зараз важче відповісти, ніж до війни - або навіть до того, як я стала солдатом. Я відчуваю себе розірваною. Частина мене хоче зникнути, знайти крихітне село з садом і хорошим місцем для риболовлі, і просто жити простим життям. Інша частина мене хоче зайнятися політикою.

Я вважаю, що світ потребує більше лідерів, які витримали боротьбу, які бачили найгірше в житті, щоб вони могли керувати зі справжнім розумінням. Ми спостерігаємо в реальному часі, що відбувається, коли урядами керують люди, які не мають жодного стосунку до людей, яких вони повинні захищати. Це небезпечна гра, і єдині, хто програє, - звичайні люди, такі як ми з вами.

12. Що б ви зробили по-іншому, якби мали ще один шанс на життя?

Довгий час, озираючись на своє життя, я бачила лише біль і виживання. Але ні, я б нічого не змінила. Кожне розчарування, кожне розбите серце було уроком, який сформував мене такою, якою я є сьогодні. Кожен вибір, який я робила, навіть коли альтернатива могла бути легшою, привів мене до моїх дітей, до мого прекрасного життя вдома і, врешті-решт, до України.

Я щиро вірю, що все, через що я пройшла в дитинстві, підготувало мене до викликів, з якими мені доведеться зіткнутися в дорослому віці, включаючи водіння автомобіля в зоні бойових дій і службу в якості солдата.

13. Чи доводилося Вам спілкуватися з росіянами до війни? Чим вони як люди, на Вашу думку, відрізняються від Українців?

Моя молодша донька наполовину росіянка - ми назвали її Маша - і я живу в невеликій громаді Духоборів (духовна християнська етнорелігійна група російського походження в Західній Канаді. Вони відомі своїм пацифізмом і традиціями усної історії, співу гімнів і віршів) в Канаді. Тож так, я мала певний контакт з росіянами, але не з тими росіянами, які живуть у Росії. До приїзду сюди я вважала, що українці та росіяни схожі. Спосіб життя в моїй громаді вдома дуже нагадував середньостатистичне сільське життя тут, і навіть наша традиційна їжа була майже ідентичною.

Ця перспектива змінилася, коли я приїхала в Україну і на власні очі побачила різницю між російськими сім'ями, які виїхали під час і після Першої та Другої світових воєн, і тими, хто залишився під імперськими лещатами росії. Цінності, менталітет і навіть почуття власної гідності між цими групами дуже різняться. Здається, що серед тих, хто досі живе під владою росії, немає жодної цінності життя. Контраст разючий, якщо порівняти зиму 2013-2014 років, коли Українці затопили центр Києва, ризикуючи життям за те, у що вони вірили, з останніми 30 роками, коли росіяни пасивно терпіли репресії, не роблячи жодних значущих спроб підняти молот з їхніх спин.

Зараз мені важко з повагою чи розумінням ставитися до пересічного росіянина, який протягом трьох років не лише спостерігав за тим, що їхні військові зробили з Україною, але й дозволив власному уряду знищити цілі покоління своїх чоловіків - і все це без жодного повстання. Якось я бачила програму, де одна росіянка розповідала про те, що якщо її чоловік загине на війні, вона отримає безкоштовну машину, і що вона буде думати про нього щоразу, коли їхатиме в ній, хоча він сидів поруч з нею живий. Як на мене, це відображає суспільство, позбавлене справжньої любові та спільноти. Будь-яке таке суспільство приречене на повторення варварських дій, які ми бачимо сьогодні на українській землі, бо йому бракує фундаментальної поваги до людського життя.

14. Що Ви скажете тим, хто хоче «домовитися» з Путіним? Що, на Вашу думку, потрібно для досягнення перемоги, і як виглядає перемога для Вас особисто?

Як вести переговори з окупантами, які ґвалтують, катують, вбивають і викрадають твоїх людей? Як взагалі починати мирні переговори з такою країною, як росія? Це та сама країна, яка підписала Будапештський Меморандум у 1994 році, пообіцявши захищати Україну, а через 20 років вторглася в неї. Все, що було після цього, - це просто шум.

Не всі зі мною погодяться, але я вважаю, що єдиний спосіб гарантувати, що росія ніколи не зробить цього знову, - це переконатися, що вона більше не здатна це зробити! Ця війна стосується не лише України та росії - росіяни вторгаються в країни з часів Другої Світової війни, використовуючи таку ж жорстоку тактику катувань, зґвалтувань і тероризму для підкорення населення. Шкода, що більша частина світу не усвідомлює, що Третя Світова війна фактично розпочалася того дня, коли росія розпочала повномасштабну війну в Європі. Багато хто з нас тут вже знає, що ця війна стосується не лише України - вона стосується того, що світ дозволяє божевільному з ядерною зброєю диктувати глобальну безпеку. Якщо світ дозволить йому перемогти тут, ми всі станемо заручниками цих загроз до кінця днів.

Єдиний вірний шлях до перемоги - це забезпечення того, щоб росія вивела свої війська, повернулася додому і назавжди позбавила себе можливості повторити цю агресію. Ми повинні винести уроки з історії і припинити поводитися з країнами так, ніби ми перебуваємо з ними у стосунках, що передбачають насильство. Це означає повне виключення росії зі світової економіки та позбавлення її права голосу і права приймати рішення на світовій арені - і все це одночасно. Повільні, затягнуті санкції, просочування допомоги від західних країн і ляпаси росії лише продовжують здатність росії продовжувати вести війну, яку вона сама розпочала. Рішуча, колективна позиція - це єдиний шлях вперед.

15. Що ви будете робити, коли настане мир?

Зараз моя єдина надія - пережити цю війну. Іноді я ловлю себе на тому, що мрію про те, що буде після, але намагаюся зупинитися - мені потрібно зосередитися на сьогоденні. Це нагадує мені місяці, що передували приходу до президентства Трампа. Люди постійно запитували мене, що я робитиму, коли він "закінчить війну". Я не дозволяла собі навіть думати про це. Поки ця війна дійсно не закінчилася, моїм пріоритетом є підготовка до того, що нам потрібно зробити, щоб пережити наступний місяць.

Проте є одна річ, яку я знаю напевно: я обійматиму своїх дітей і ніколи їх не відпускатиму. Кожного разу, коли ми розмовляємо, я кажу їм, як я пишаюся ними, і визнаю жертви, на які вони йдуть заради України - тому що вони теж жертвують часом зі своєю матір'ю заради майбутнього цієї нації. Я люблю цих маленьких людей понад усе на світі.

16. Які (принаймні) три якості ви найбільше любите в собі і чому? Які ваші суперсили?

Ви запитуєте про якості, які я люблю в собі, і про мої надздібності, але я не бачу себе такою. Я просто є сама собою, роблю все, що можу, з тим, що маю. Справжні суперлюди - це чоловіки та жінки, з якими я воюю пліч-о-пліч. Багато з них втратили все - домівки, коханих, навіть дітей, але вони все ще тут, борються за свободу в Європі. Для мене велика честь стояти поруч з ними, і я глибоко вдячна 93-й бригаді за те, що вона прийняла мене до своїх лав як іноземку.

17. Де інші можуть знайти вас/вашу роботу (посилання на веб-сайти, блоги тощо)?

Мої посилання постійно змінюються, тому я тримаю все в актуальному стані на Linktree, де завжди можна знайти наші останні проекти та фандрайзери. Вперше в історії ми проводимо дві спеціальні акції для мого батальйону - одну для солдатів, а іншу для моєї медичної команди, а також постійний загальний збір коштів на підтримку солдатів на передовій, в тому числі й для інших батальйонів 93-ї бригади.

Якщо ви хочете підтримати нас, ви можете знайти наші поточні збори коштів і посилання на мої соціальні мережі тут: linktr.ee/uanitedforfreedom

Інстаграм: @therealdefactohumanity

Tik Tok: @defactohumanity

X: DefactoHumanity and @AprilHuggett