THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM THE CITY OF DNIPRO.

* All images and answers in the feature were provided by the WOW Woman, unless otherwise specified.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

"Ms. Daryna Sukhonis proudly hails from Dnipro, a city in the East of Ukraine with a pre-invasion population of ~1 million. Since the full-scale attack on Ukraine, Dnipro and its compassionate residents welcomed nearly 500,000 internally displaced Ukrainians. However, no one is safe in Ukraine. Due to its eastern location and its industrial significance, Dnipro continues to be the target for relentless and barbaric russian bombings.

Daryna has persevered through incessant attacks on Ukraine. She did not leave her city. In fact, her job as a journalist and reporter allows her to keep her finger on the pulse of Dnipro. Although her work takes her to russian crime scenes, Daryna most importantly brings forth stories of incredible Ukrainian bravery, acts of kindness, and determination. She has a knack for highlighting extraordinary Ukrainians. Special attention should be given to her series of interviews dedicated to military volunteers and members of the Armed Forces of Ukraine. Her interview subjects are heroes who risk their lives for freedom, some have been robbed of their limbs, and most have lost close friends on the front.

Ms. Daryna Sukhonis has a gift for direct and piercing storytelling. I most admire her dedication to sharing stories of Ukrainians, both military members, as well as civilians, who have been affected by russia’s attack. Her project is called Stories of War. Each person has their own account of the horrors they experienced since February 24, 2022 and Daryna, calmly and with great care, listens to each account. A kind and empathetic person, Daryna seems to share the emotions and pain that is poured onto her. That is a gift and also the heavy price of her professionalism. It cannot be easy. Yet she keeps going.

I was moved by Daryna’s insightful answers and kept asking additional questions, just to be able to soak up her wisdom. Reading through Daryna’s answers, I felt immense pride in my country and its residents. Women like Daryna are a big reason for this. I am proud to bring you our interview.”

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman.

Journalist, Truth-Seeker, Dnipro, Ukraine

4. What did your usual day look like before the war and how has your role changed since the invasion of Ukraine?

War changes and reveals people. Although I divorced my husband, we remained on good terms. At the start of the full-scale war, I lived alone for some time. It was a new and mentally challenging experience for me. Before the war, I had a routine that included work, sports, and caring for my cats and dogs. These aspects of my life are still present, but now, my mornings sometimes start not with coffee but with cleaning up broken glass because, unfortunately, the windows on my balcony have been blown out four times due to rocket attacks.

Like many Ukrainians, I sometimes sleep in the corridor between two walls or in the bathroom during massive shelling. There have been mornings when it felt like I was going to die, with rockets flying over the house and hitting nearby. This is our reality today. Unfortunately, we have learned to live with it.

A DIARY OF RESISTANCE I / ЩОДЕННИК ОПОРУ I

Photo 1: The beginning of the full-scale invasion. The first sirens sound and we go to the basement of the regional administration. One of the employees brings his dog to calm us all down. / Початок повномасштабного вторгнення. Перші сирени і ми ходимо до підвалу обласної адміністрації. Один з працівників приводить свою собаку, аби він заспокоював усіх нас.

Photos 2, 3: The first summer of the full-scale invasion, the village of Barvinkove, a couple of kilometres to the front. The school was destroyed. I found a Ukrainian flag there and took it home. / Перше літо повномасштабного вторгнення, село Барвінкове, до фронту пару кілометрів. Розбита школа. Я знайшла там прапор України і забрала його додому.

Photo 4: Great guys from the 93rd Brigade "Kholodny Yar". / Круті хлопці з 93 ОМБр «Холодний Яр».

A DIARY OF RESISTANCE II / ЩОДЕННИК ОПОРУ II

Photo 1: Behind me is Oleksandr, one of the heroic pilots who flew to the Azovstal plant in Mariupol. He delivered aid to the military there, who were just about surrounded by russian invaders. We interviewed him. For obvious reasons his face is covered. /Олександр, один з пілотів, який літав на Азовсталь і возив військовим допомогу. Ми  з ним робили інтерв’ю, зі зрозумілих причин його обличчя закрито.

Photos 2, 3: I don't think we need to introduce Mark Lindqvist to the American audience! Yes, we also interviewed him. / Напевне, американській аудиторії не треба представляти Марка Ліндквіста! Так, ми з ним теж робили інтерв’ю

Photo 4: A fragment of a rocket that hit nearby and smashed a couple of windows on my balcony. / Уламок ракети, яка влучила неподалік і в мене вибило пару вікон на балконі.

6. What specific actions (big or small) have you taken and continue to take to help Ukraine and the Ukrainian people?

Volunteering, helping internally displaced persons and animals, journalism. Thanks to our work with Stories of War, people have found help through volunteer connections. For example, those who take out 200s (killed soldiers) found sponsors to pay for fuel thanks to our story. There are so many different examples just like that. I can't even remember them all over the years. Every day we remind people about the war by talking, filming and writing.

I am particularly proud of several of our reporting pieces. For example, the story about police officer Valentyn from Mariupol (you can see him in Mstislav Chernov's Oscar-winning documentary “20 Days in Mariupol”) and I was the first journalist he spoke with about those harrowing experiences. He noticed that my team didn’t come to the screening just for Q/A but to also watch the film. He saw that I cried throughout the entire film. We are honoured that he entrusted us with his story.

A DIARY OF RESISTANCE III / ЩОДЕННИК ОПОРУ III

Photo 1: A terrible day for Dnipro, 14 January 2023 for my city. a missile hit a multi-storey building in the Peremoha residential area in Dnipro. It killed 46 people, including 6 children, and injured about 80 people. The search and rescue operation involved 450 rescuers who worked in 12-hour shifts. But numbers cannot convey all the horror and pain. Imagine being at home and your apartment just falling into the abyss. We were also on duty there with the rescuers, and I saw the moment when they pulled out the last person alive - a girl, she was in her underwear with injuries for almost a day. Then they brought out only the dead. / Страшний день для Дніпра, 14 січня 2023 року для мого міста. влучила у багатоповерховий будинок на житловому масиві Перемога у Дніпрі. Тоді загинуло 46 людей, серед яких 6 – діти, близько 80 осіб отримали поранення. До пошуково-рятувальної операції залучили 450 рятувальників, які працювали змінами по 12 годин. Але цифри не в змозі передати весь жах та ьіль. Уявіть, ви вдома і ваша квартира просто провалюється в безодню. Ми тоді теж були там на чергуванні з рятувальниками, я бачила момент, коли дістали останню живу людину – дівчину, вона в тонкій білизні з травмами трималась добу майже. Далі діставали лише загиблих.

Photos 2, 3: This is a rocket attack on a hospital, which also hit a veterinary hospital. A worker was killed there, but the animals were not injured. This is the doctor and the dog. This shot also became iconic and viral. Passers-by just threw themselves into the flames, to rescue animals from the flames. That’s because to Ukrainians, every life is precious. / Це ракетний обстріл лікарні, також влучили в ветеринарну лікарню. Там загинув працівник, а тварини не постраждали. Ось цей лікар та собачка. Цей кадр також став знаковим і вірусним. Перехожі тоді просто кидались в полум’я, аби винести тварин. Бо для українців кожне життя цінне.

7. How do you look after yourself? Is it possible to remain mentally stable during the war? What exactly helps you pull yourself together?

Sports, cats and love! And a little bit of work. I also have a huge sweet tooth. it's probably because of the stress!

8. Do you feel that the war has changed you? In what ways? Were you surprised by your own strength, by how you held on, how you stayed strong, how you found inspiration in unexpected sources, etc. Did you have any epiphanies?

Yes, many things surprised me about myself: I did not think that I would end up single, living alone during the war, in an area where there are frequent "incomings". That I would choose to remain in Ukraine and not go abroad, even though there was a possibility. That I would be frightened often, but not ashamed of myself because I did stay and didn't leave my countrymen behind. These are all my own reflections and my personal choice. The war taught me discipline.

But the war itself was not a surprise for me - my father told me since childhood that it would come, someday. Those who studied Ukrainian history understand that we have been at war with Russia for a long time. And after the war started in 2014, with the annexation of the Crimea, a full-scale invasion was to happen eventually; it was only a matter of time.

It was an epiphany for me to see how people can both, perform miracles and carry out atrocities during this war. Some people risk their lives to save fellow people, while others profit from misery of others and sell a canister of petrol to a single mother with three children, for a several thousand dollar markup. This is life and humanity at its best and worst - in dark times, bright people are best seen.

My inspiration = people; both military and civilians. Real people who remain unbroken.

A DIARY OF RESISTANCE IV / ЩОДЕННИК ОПОРУ IV

Photos 1, 2, 3: This is my friend Vitaliy. He used to be a policeman, now he is a soldier. Less than a year ago, he had his third child, a daughter. But he still serves. For a donation, they make inscriptions on Ukrainian shells destined for our enemy. I asked for an inscription to be made from my cats, because they are continuously afraid of explosions. My windows were blown out several times from shelling. The inscription on the shell reads: "From Batman and Harley: Burn in hell.” / Це мій друг Віталій. В минулому поліцейський, зараз військовий. Менше року тому в нього народилась третя дитина – донечка. Але він все одно служить. За донат вони роблять написи на снарядах. Я попросила напис від мої котів, бо вони дуже бояться вибухів. Нагадую, в мене декілька разів вилітали вікна. Напис на снаряді такий «Від Бетмена та Харлі. Горіть у пеклі»

Photo 4: And these are my cats Batman and Harley. They are husband and wife, he comforts her a lot after the explosions. / А це мої коти Бетмен і Харлі. Вони чоловік і дружина, він її дуже втішає після вибухів.

9. What do you want the world to know about Ukrainians at this moment in time? About Ukrainian women?

I want the world to know how Ukrainians live in a war zone every day. How incredibly brave men and women do not run away but go to defend the country. How for three years now, we have all been living, working, loving, suffering under the explosions of rockets and sounds of sirens, how every Ukrainian makes a small miracle every morning by simply living and working, bringing victory closer in their own way and with their own means

How women give birth to children, often in basements. How they wait for their loved ones from the front line. How they put on their uniforms and go to defend their home, family and country. Believe me, it is difficult to convey this in words if you do not see the eyes of these people.

A DIARY OF RESISTANCE V / ЩОДЕННИК ОПОРУ V

Photos 1, 2, 3: This is the site of a rocket attack in Dnipro. On 29 September 2022, a rocket hit the private sector. Behind me is where the house used to be. But in an instant, it became a crater measuring about 8x10 metres. A family with children died, and now there is a memorial with photos in their honour. It was a very terrible day for the town. / Це місце ракетного обстрілу у Дніпрі. Тоді 29 вересня 2022 року ракета влучила у приватний сектор. За моєю спиною місце, де був будинок. Але в одну мить це стала  вирва за розмірами приблизно 8 на 10 метрів. Загинула родина з дітьми, тепер там є меморіал з фото на їх честь. Це був дуже страшний день для міста.

Photo 4: This is Zhenia Nazarenko. We did several interviews with him. He has a prosthesis, but he is returning to serve. I think words are superfluous here. / Це Женя Назаренко. Ми з ним робили декілька інтерв’ю. Він з протезом, але повертається служити. Я думаю, слова тут зайві.

Photos 5, 6: This is a Pulitzer Prize-winning photo by Yevhen Maloletka. It is also a still from Mstislav Chernov's film 20 Days in Marupol. It shows Valentyn as a policeman. We met him later by chance and recorded the programme. Before that, he had NEVER given an interview, even as 20 Days obtained an Oscar for best documentary. He is very modest and did not seek media attention. At the time of the full-scale invasion, Valentyn was a police officer in Mariupol. He did not leave his hometown. He was in the occupation and helped people, and then (when it was clear what occupants were requiring of him) he went to Dnipro. Risking his life. And he continues to serve here. I am proud of such people and the opportunity to tell about them. / Це фото Євгенія Малолєтки, яке отримало Пулітцерівську премію. Це також і кадр з фільму Мстислава Чернова «20 днів в Маруполі». На ньому Валентин – поліцейський. З ним ми потім випадково познайомились і записали програму. До цього він НІКОЛИ не давав інтерв’ю, попри те, хто він і де був. Він дуже скромний і не шукав медійності.  На момент початку повномасштабного вторгнення Валентин служив у поліції. І не покинув рідне місто. Був в окупації і допомагав людям, а потім виїхав до Дніпра. Ризикуючи життям. І продовжує службу тут. Я пишаюсь такими людьми і можливістю про них розповісти.

10. Who are some WOW-Women who inspire you?

All women. For me, every woman is a WOW, every Ukrainian woman who is here with us today. It so happens that I work more with men, but I am inspired by such Ukrainian names as Tayra aka Yuliia Paievska who is a paramedic, Kateryna Polishchuk, better known by the call sign Ptashka who is a volunteer paramedic, Yuliia Rymarenko who is a soldier from the 93rd Brigade with whom we recorded several interviews. Yulia was seriously injured, but her positive attitude and vision of life are impressive. Finally, my mother Oksana is an inspiration to me. She runs down to the basement with her students about dozen times a day (she teaches Ukrainian language and literature at the school), and from there calls me and says: "How are you? So what's up? Something flying our way?"

A DIARY OF RESISTANCE VI / ЩОДЕННИК ОПОРУ VI

Photo 1: It seems like a fun photo from a report about kayaking. But a couple of minutes before, air defence systems shot down a couple of enemy missiles over our heads. I was scared, but I tried not to show it. / Здається, це просто веселе фото з репортажу про каяки. Але за парху хвилин до над нашими головами ППО збили пару ворожих ракет. Мені страшно, але я намагаюсь це не показувати

Photos 2, 3: Another person I felt proud to interview. This is Zhenya Tuzov and his dog Mickey. He was in charge of a bomb shelter in Mariupol, where thousands of people were hiding from russian attacks. His work was shown in the film 20 Days in Mariupol. Zhenya talks about the horrific, and is somehow still able to smile. He speaks with realism about the war. His dog Mickey saved many by sensing incoming shellings. The whole film crew fell in love with her. / Ще одна людина, інтерв’ю з якою я пишаюсь. Це Женя Тузов і його собака Міккі. Він був комендантом укриття в Маріуполі. Той що є у фільмі "20 днів у Маріуполі ".. Женя з посмішкою говорить про страшне. І з реалізмом про війну. А його Міккі рятувала людей тим, що поререджувала про обстріли. Ми закохались в неї усією знімальною групою.

Photo 4: In Dnipro, on the national Day of Ukrainian Embroidery (Vishivanka Day) a couple of weeks ago. You asked me what makes me happy? Days like this, when we can walk around the city with friends, smile and be happy that we exist. We are alive. We are all on our native land and we will not give it up. Glory to the Armed Forces of Ukraine. And Glory to Ukraine. / А це просто я в день вишиванки пару тижнів тому. Ви питали, що робить мене щасливою? Ось такі дні, коли з друзям можна пройтися містом, всміхатись та радіти, що ми є. Ми живі. Ми всі на своїй рідній землі в не віддамо її. Слава ЗСУ. Та Слава Україні.

11. What place or activity makes you the happiest?

Walking the streets of my native Dnipro and drinking coffee. Hugging my family, loved ones and friends. Playing with cats at home without the sounds of sirens. Speaking Ukrainian, seeing blue and yellow flags and the coat of arms on the administrative buildings. And the smell of peonies - I love these flowers so much!

12. What will be the first thing you do when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war is over?

If possible, to meet and hug the heroes of my interviews and thank them. To go with my loved one to the Ukrainian Crimea or to the shores of the de-occupied (I hope and believe in it) Azov Sea. And then we will start working again and filming stories about the de-occupied cities, heroes and people. And it will be a real happiness.

13. Where can others find information about you/your activities? (links to your website, social media pages, etc.)

My Facebook page is @darynafidelivna

and Instagram @darynafidelivna

And also the war history project facebook.com/historywarua

“If Love was a Photograph”

You know, when the heroes thank us after the interview or their relatives are grateful that the world has learned the story of their son or daughter, unfortunately, sometimes posthumously. Still, people want to hear it and thank us, which means we are doing our job right.

Перше фото я зробила випадково з вікна авто з підписом «Якби любов була фотографією. Світ, напевне, ніколи не зрозуміє реалії України сьогодні.  Хтоб ви не були- безмежного щастя вашій родині». Фото стало дуже вірусним. Його постили всюди. А коли його запостив мер нашого міста, ця пара мене знайшла і ми записали інтерв’ю і зробили ці фотографії пари (знімки: Олексій Зубенко) . Неймовірна родина Дем'ян, Настя і шпіц Каспік. Але знаєте що Дем'ян сказав на інтерв'ю? "Якщо б повернути час назад, я б всеодно пішов служити". Вони неймовірні. І вони дають надію усім нам, що врешті саме Любов переможе абсолютне зло"

How do you feel about the nation and its transition to the Ukrainian language? The way Russian propaganda about the "suppression of Russian speakers" was initially perpetuated in the United States. Now the world knows the truth. Did you easily "switch" to the Ukrainian language? How did you manage it? In my case, I have known and spoken Ukrainian since childhood. I've always been bilingual, and my dad used to say that it was only a matter of time before Russia would attack. My grandfather spoke only Ukrainian (Valentyn Chemeris), and my father's mother also spoke Ukrainian often. So somehow I didn't have a transition.

In your opinion, how do Russians as a people differ from Ukrainians? Were we aware of these differences before the full-scale conflict? Or were we in a state of denial? We are different. Mentally. Ukrainians can be killed, captured, but not defeated or conquered - this is what the military often tell me. This is the spirit of the people. Russians are mentally slaves. They need a 'tsar', they need to live and serve. They have been living like this for generations, they feel bad when their neighbours live well. This is their psychology and mentality.

Unfortunately, historically and ethnically, there are Little Russians here in Ukraine. They were waiting for the "Russian world".

How do you think you will bring up your children, in terms of Ukrainian history, language and culture? Do you feel that new families now have a united approach to raising children in Ukrainian only? OF COURSE! My children will hate and despise russians for the genocide of our people. These days, there are different approaches, but the nation is definitely united

Do you feel that people who left Ukraine during the 2022 exodus wave, or those Ukrainians who have been living abroad for years, have any responsibility to their homeland? For the most part, no. They have already forgotten that they are Ukrainians. I am especially annoyed by people who write in stories about how hard it is for them there. What's hard? Sitting in some conventional Germany/Norway/USA? What's hard? It's hard in a trench, in the winter, it's hard to fight and be shot at. It's hard to volunteer, it's hard when the enemy missile flies into your city and destroys your house. You left for your own reasons, so please behave with dignity. I'm not even going to comment on the men who left, ran away or gave bribes. I disregard them all-together.

Of course, there is a percentage of those who work for the country's image, even if they have lived there for many years. There are those who left in 2022 and became great volunteers. And some have even returned. I am extremely grateful to such people.

ЦЯ РОЗПОВІДЬ "ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ" - З МІСТА ДНІПРО.

* Всі фотографії та відповіді в матеріалі були надані WOW Woman, якщо вказано інакше.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

"Пані Дарина Сухоніс з гордістю походить з Дніпра, міста на сході України, населення якого до вторгнення становило близько 1 мільйона осіб. З моменту повномасштабного нападу на Україну Дніпро та його небайдужі мешканці прийняли близько 500 000 внутрішньо переміщених українців. Однак в Україні ніхто не почувається в безпеці. Через своє східне розташування та промислове значення Дніпро продовжує залишатися мішенню для безперервних і варварських російських бомбардувань.

Дарина вистояла під час безперервних атак на Україну. Вона не залишила своє місто. Насправді, її робота журналістки та репортерки дозволяє їй тримати палець на пульсі Дніпра. Хоча її робота приводить її на російські місця злочинів, найголовніше - Дарина розповідає історії про неймовірну українську хоробрість, доброту та рішучість. Вона має хист висвітлювати надзвичайних українців. Окремої уваги заслуговує серія її інтерв'ю, присвячена військовим волонтерам та військовослужбовцям Збройних Сил України. Її герої - це герої, які ризикують своїм життям заради свободи, деякі з них втратили кінцівки, а більшість втратили близьких друзів на фронті.

Пані Дарина Сухоніс має дар прямого та щирого оповідання. Я особливо захоплена її прагненням ділитися історіями українців, як військових, так і цивільних, які постраждали від російської атаки. Її проект називається «Історії війни». У кожної людини є своя розповідь про жахіття, які вони пережили з 24 лютого 2022 року, і Дарина спокійно і з великою увагою вислуховує кожну історію. Добра і чуйна людина, Дарина ніби розділяє емоції і біль, який виливається на неї. Це дар і водночас важка ціна її професіоналізму. Це не може бути легко. Але вона продовжує йти вперед.

Я була зворушена проникливими відповідями Дарини і продовжувала ставити додаткові запитання, просто щоб мати змогу ввібрати її мудрість. Читаючи відповіді Дарини, я пройнялася величезною гордістю за свою країну та її мешканців. І такі жінки, як Дарина, є великою причиною для цього. Я з гордістю пропоную вам наше інтерв'ю".

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

Журналістка, Дослідниця Правди, Дніпро

1. Імʼя.

Дарина Сухоніс.

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Я народилась в Україні, у місті Дніпро. Живу тут і зараз.

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

Я навчалась на журналіста у ДНУ ім.О.Гончара. Я з дитинства знала, що буду журналістом. Я вважаю, що навчитися цьому неможливо, можна отримати знання та розуміння, але ось ця "іскра" - уміння бачити текст чи кадр, це або є, а бо його нема. Мій тато також відомий журналіст та письменник Фідель Сухоніс.

Дідусь Валентин Чемерис - класик української літератури. Напевне, слово в мене в крові генетично.

4. Як виглядав ваш звичайний день до війни та як змінилася ваша роль після вторгнення в Україну?

Війна змінює і проявляє людей. Я розлучилась з чоловіком, але ми залишились в нормальних стосунках. Я певний час жила сама під час війни. І це теж щось нове. І морально це важко. До війни була робота, спорт, тварини -коти і собаки. Все це залишилось, тільки тепер іноді ранок починається не з кави, а з прибирання скла, бо на жаль, в мене 4 рази вилітали вікна на балконі через ракетні обстріли. Іноді я, як і багато українців, сплю в коридорі між двох стін. Іноді в ванній, бо йде масивний обстріл. Були такі ранки, коли здавалось, що я загину - ракети летіли над будинком, влучали поруч. Це наша реальність сьогодні. на жаль, ми навчились в ній жити.

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Я українка - це моя надздібність :) як і багатьох дівчат, які не виїхали. Я під час війни їздили по країні і була один раз в подорожі за кордоном. Це цікавий досвід і можливість розповісти про Україну, побачити міжнародне волонтерство, взяти участь в проектах та просто розказати іноземцям про війну як є, не в інтернеті. Але покинути Україну і жити десь я не можу. І не хочу. Мої сильні сторони - вміння донести емоції та переживання людей, розказати історії тих, хто сьогодні творить історію. Показати чужий біль і прожити його разом.

Фото 1, 2: Я пишаюсь особливо декількома репортажами. Наприклад, історія про поліцейського Валентина з Маріуполя (його ви бачите в оскароносній стрічці Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі) і я перший журналіст, якому він дав інтерв'ю. Бо його вразило, що ми з командою прийшли не за коментарями, а перш за все, аби подивитись стрічку і весь фільм я плакала. І для нас честь, що він саме нам довірив свою історію.

Фото 3, 4: Також історія з фото, яке облетіло Інтернет. Я сфотографувала цю пару і фото стало вірисуним, а коли міський голова Дніпра опублікував світлину з посиланням на мене герої фотот мене знайшли І ми записали інтерв'ю і тепер сподіваюсь в них буде багато позитивних результатів від цієї медійності. Знаєте, коли після інтерв'ю герої нам дякують. Або їх близькі вдячні за те, що світ дізнався історії її сина чи доньки, на жаль, іноді посмертно. Але люди цього хочуть і дякують - значить ми правильно робимо свою роботу.

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе до купи?

Спорт, коти і любов! І трішки робота. А ще я дуже полюбилае солодощі. це певно, через стрес!))))

8. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Так, я не думала, що буду жити сама під час війни в районі, де часто "прилітає". Що не поїду за кордон, навіть якщо є можливість, що мені буде страшно, зате не буде соромно. Це мої власні рефлекції і мій особистий вибір. Війна навчила мене дисципліні. Але війна не стала прозрінням - з дитинтсва мені тато казав, що колись це буде. Хто вчив історію Укарїни розуміє,що ми давно воюємо з росією. І після початку війни в 2014, анексії КРиму, повномасштаьне  вторгнення було лише питанням часу. Прозрінням для мене стало як під час війни люди можуть творити дива та звірства. Хтось ризикує собою, а хтось продає матері з трьома дітьми каністру бензину за пару тисяч доларів. Це життя і людська сутність - в темні часи найкраще видно світлих людей.

Моє натхнення - люди. Військові та цивільні. Справжні люди, які не зламались.

9. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Я хоч, щоб світ знав, як щоденно українці живуть у війні. Як неймовірні мужні чоловіки і жінки не тікають, а йдуть на захист країни. Як ось уже третій рік всі ми живемо, працюємо, кохаємо, страждаємо під вибухами ракет, звуками сирен, як кожен українець щоранку робить маленьке диво, бо просто живе та працює, по-своєму і своїми засобами наближає перемогу

Як жінки народжують дітей часто в підвалах. Як чекають своїх коханих з передової.Як самі вдягають форму і йдуть захищати свій дім, родину. країну. Повірте, словами це важко передати, якщо не бачити очі цих людей.

10. Які WOW-жінки вас надихають?

Всі. Для мене кожна жінка WOW, кожна українка, яка сьогодні тут. Так сталось, що в роботі я більше працюю з чоловіками, але мене надихають такі світові відомі українські імена як Тайра, Юлія Паєвська, парамедикиня, Катерина Поліщук. пташка. парамедик-доброволець, Юлія Римаренко, військова з 93ОМБр з якою ми декілька інтерв'ю робили. Вона отримала важке поранення, але її позитив і бачення життя вражає. А ще моя мама Оксана надихає, яка щодня десятки разів йде до підвалу з учнями (вона викладач української мови та літератури в школі) дзвонить мені і каже: "Як ти? Що там на нас, летить щось?"....

11. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Пройтися вулицями рідного Дніпра та випити кави. Обійняти рідних, коханих та друзів. Гратися з котами вдома без звуків сирен. Говорити українською мовою і бачити з вікна синьо-жовтий прапор та герб на адмінбудівлі. А ще запах півоній - так люблю ці квіти!

12. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

За можливості, зустрітися та обійняти героїв своїх інтерв'ю і подякувати їм. Поїхати з коханою людиною в український Крим чи на берег деокупованого (сподіваюсь і вірю в це) Азовського моря. А потім ми знову почнемо працювати і знімати історії про деокуповані міста, героїв та людей. І це справді буде щастя

13. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соц.мережах тощо)

Мій фейсбук: @darynafidelivna  

та інстаграм: @darynafidelivna   

А також проект історії війни: facebook.com/historywarua 

Як ви ставитеся до нації та її переходу на українську мову? Як російська пропаганда про "придушення російськомовних" спочатку увічнювалася в Штатах. Тепер світ знає правду. Чи легко ви "перейшли" на українську мову? Як вам це вдалося? В моєму випадку я з дитинства знаю і говорю українською. В мене завжди була ця двомовність, а тато з дитинства казав, що росія нападе – це питання часу. В мене дідусь говорив тільки українською (Валентин Чемерис), мама тата також говорила часто українською. Тому в мене якось переходу не було.

Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення? Ми різні. Ментально. Українців можна вбити, взяти в полон, але не перемогти чи підкорити – так часто кажуть мені військові. Це дух народу. Росіяни ментально раби. Їм потрібен "цар"ь, їм треба жити і служити. Вони поколіннями так живуть, їм погано, коли сусід живе добре. Ось їх психологія і менталітет.

На жаль, історично та етнічно склалось, що тут в Україні є малороси. Які чекали на «руський мір».

Як Ви думаєте, як Ви будете виховувати своїх дітей, з точки зору історії України, мови, культури? Чи відчуваєте Ви, що нові сім'ї зараз мають єдиний підхід щодо виховання дітей лише українською мовою? ЗВИЧАЙНО! Мої діти будуть ненавидіти і зневажати росіян за геноцид свого народу. Зараз по-різному, але нація беззаперечно згуртувалась

Чи відчуваєте ви, що люди, які виїхали з України під час хвилі виїзду у 2022 році, або ті українці, які вже роками живуть за кордоном, чи мають вони якусь відповідальність перед батьківщиною? Здебільшого ні. Вони вже забули що вони  українці. Особливо мене дратують люди, які пишуть в сторіс як їм важко.  Важко що? Сидіти в умовній Німеччині\Норвегії\США? Що важко? Важко в окопі, важко воювати. Важко волонтерити, важко, коли прилітає в твоє місто і руйнує твоє житло. Ви виїхали з власних причин, тож будь ласка, поводьте себе достойно. А чоловіки, які виїхали, втікли чи дали хабаря – я навіть коментувати не буду. Зневага

Звичайно, є відсоток тих, хто працює на імідж країни, навіть якщо живе там довгі роки. Є ті, хто виїхали в 2022 році і стали крутими волонтерами. А хтось взагалі повернувся. Безмежна подяка таким людям.

Але на жаль, з особистого досвіду бачу, як для багатьох війна стала, вибачте «радістю» і дала квиток в  еміграцію. І за поведінку таку соромно. Особливо коли виїхали з міст, які не окуповані, в яких не  має такої ситуації, але поводять себе, наче вирвались з Маріуполя чи полону, «грають» роль біженців, користуючись ситуацією. Це неймовірно бридко – я таке бачила у поїздці за кордоном. Коли норвежці розповідали, як родина краде чай та тістечка (безкоштовні) на зустрічах, набирають безкоштовного одягу торбами і відправляють родичам в Україну! Хоча цей одяг для реальних біженців, які виїхали х Херсону чи Сходу країни БЕЗ нічого, в одних штанях та капцях, іноді тільки з паспортом. Але ні, люди так вчиняють. Не працюють, не волонтерять, не вчать мову країни, яка їх прихистила, а просто сидять на виплатах з позицією «нам усі винні». І ось в такі моменти думаєш – достоній віддають життя, а ось такі вижили і ганьблять країну за її межами.