THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM THE CITY OF Dnipro.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

Military Volunteer, Non profit founder, Ukrainian Strength, Dnipro

1. Name

Daria (or Dasha) Semenchenko.

2. Where were you born and where do you live now?

I was born in Dnipro, Ukraine and I live there now.

3. What did you study and what is your current profession?

I studied psychology and received a bachelor's degree in this field. Now I am a volunteer and co-founder of the charity organisation ‘Holding On Together’.

4. What did your normal day look like before the full-scale russian invasion and how has your life changed since the invasion of Ukraine? Where were you and what did you do at the start of the russian offensive? What difficulties did you face after the invasion?

Before the full-scale invasion of Ukraine, my usual day consisted of training to improve my physical fitness, distance learning at university, dance rehearsals (I have been a member of the folks dance ensemble "Joy" for 17 years) and reading books.

After February 24, 2022, my life, probably like the lives of many others, has undergone a radical transformation. I would even say that it became completely opposite: instead of staying at home often, I went to the volunteer centre every day; instead of almost daily rehearsals, I helped the military at Dnipro's Mechnikov Hospital; instead of meeting people infrequently, I met and communicated with people non-stop.

About a month before the invasion started, when there was some talk about it in the news, my friend (a soldier) said that we should expect trouble (I won't quote verbatim) and recommended that we go somewhere far away with our family to avoid being affected. I didn't want to believe it, but not wanting to believe doesn't mean it won't happen. I did not consider the idea of leaving. However, I immediately made a note of what I should pack in my ‘emergency bag’ so that when it all starts, I would be at least partially prepared.

The night the invasion began, I didn't sleep: I was working on a deadline to complete my term paper, so I was doing just that. In the morning of the attack, my brain was tired and not responding very well. I could hear explosions, but since the concept of ‘massive shelling’ was still unfamiliar at that time, and we had not experienced it ourselves, I simply did not attach any importance to those sounds (I thought I imagined it). I continued to write my term paper. A message from a friend, along with news liks, told me about the rocket attack on my country and the deployment of enemy troops. I then realized that I didn't imagine the sounds of rocket fire. I went into the living room, told my parents "it started’, and went on to continue writing my term paper.

Were there any difficulties? Actually, I don't know. I understood that I needed to completely change my lifestyle because I couldn't stand on the sidelines, and I did exactly that. I had a strong desire to be involved and help, so I started looking for ways to make it happen.

Probably, the difficulties were that at that time I had no acquaintances who could be useful in helping the army, no finances to donate, etc. But I had the health and strength to help physically, and the willingness to learn new things to do more, so I plunged into the thick of it.

5. What would you say are your strengths and superpowers?

I think my strength is the ability to stay calm in difficult situations. Emotions do not get the better of me. I noticed this even before the full-scale invasion. No matter how stressful or painful the situation is, I can withstand it with fortitude. During a dramatic event, I don't just stand, stare and observe, I act. Another strong point is my mental endurance.

In addition to volunteering for the military, I help “On the Shield” effort. This hard-working group of people responded to an urgent need to conduct search operations, exhumation (extraction) and transportation of the bodies (remains) of fallen servicemen of the Armed Forces of Ukraine. These people have a very difficult and important task in the war effort. I therefore set myself the goal of making it at least a little easier for them to carry out their mission.

I try and help “On the Shield” team daily in any way I can. Part of my responsibilities involves unloading dead bodies of fallen Ukrainian soldiers brought back from the front.

7. How do you take care of yourself? Is it possible to remain mentally steady in a time of war? What exactly helps you pull yourself together?

I take good care of myself: I sleep and eat every day, dress warmly in the cold. I exchange funny videos with my godmother. When I have time, I do things that give me moral satisfaction: I attend dance rehearsals and read books. Unfinished tasks and the thought “I woke up today, so I can help somehow” keep me going each day.

I think it is possible to remain mentally stable, although it is not easy. You just have to live through all the emotions, both happy and painful. Then the risk of accumulating them and breaking down one day will be less.

8. Do you feel that the war has changed you? In what ways? Were you surprised by how you held on, (stayed strong, found inspiration in unexpected sources, etc.), by your country, your ideas about humanity, by your attitude to the world? What was your epiphany?

Yes, I do. I became stronger, more focused, learned to quickly find a common language with people, and started doing things I wouldn't have thought of otherwise. I also learned how to fall asleep without unexpected and unwelcome thoughts that used to pop into my head. At times, I am surprised at how much I have gone through and how much I have experienced.

9. What do you want the world to know about Ukrainians at this moment in time? About Ukrainian women?

The world needs to see what we are going through, what crimes are being committed against us, how much grief and suffering is happening. And how we continue to fight against the enemy, no matter what. We continue to live, create, believe, love, etc.

I would also like people to see more of our culture, because it is so important.

There is a lot to say about Ukrainian women. Almost every woman has a story to tell, and it is worth telling people so that everyone knows about their strength, courage, dedication and resilience. I understand that everyone's story will not be written or told, but it is important to know that Ukrainian women are truly unique.

10. Which WOW-Women inspire you?

I am inspired by different women: Those who stood up to defend the country, those who save the lives of others in the war zone and in hospitals, those who continue to help, those who, despite fear and risk, give new life and raise their children, teaching them to love their country, those who wait and believe, those who fight and act, those who do their best to be heard and not forgotten, those who continue to work and fulfil their duties even when missiles fly overhead, those who find the strength to live after a loss. They have many names, and I am proud to know and be surrounded by such women.

11. What place or activity makes you the happiest?

I like travelling to the East with the (military and volunteer) guys. I can't explain it, but I'm drawn to it. I also like to go to the countryside with my family, to the village where my parents grew up. As for pastimes, it's probably still dancing and reading.

And one more thing - this is neither a place nor an activity - but my little godson Vseslav makes me happy. Even being around him makes me feel better.

12. What will be the first thing you do when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war is over?

If I am lucky enough to live to see our victory, I dream of peace and strength to move on. I will remember and cry for all those who died and will die in the war. I will visit them at the cemetery. I will also meet with dear to me people who who I hope will also live to see our victory. I dream of travelling to the east of the country, to the cities that are currently under occupation. I want to drive in a car with blue & yellow and red & black flags flying high.

13. How do you feel about the nation and its transition to the Ukrainian language? How was the russian propaganda about the ‘suppression of russian speakers’ initially perceived in the United States?

I have a very positive attitude to the transition to the Ukrainian language. It is necessary to do this in order to get rid of anything in common with the enemy. Unfortunately, many people still speak russian. For me, the indicator is that when I walk down the street and hear people speaking Ukrainian with each other, I am pleased to hear it: that is, it has not yet become a commonplace.

I can understand that it is difficult for a people, but I cannot understand a fundamental unwillingness to even try. I am surrounded by people who have switched, those who have not yet switched, and those who are trying. I know people who speak russian and have done much more than some people who speak Ukrainian. But the transition is necessary. Yes, it is gradual, with mistakes in "surzhik", it is slow, but still. You can start with something simple: setting your phone's settings in Ukrainian, writing posts on social media in Ukrainian, watching films in Ukrainian, etc. However, it is worth remembering how the enemy reacts to our language, how our prisoners are forced to switch to russian. They are forced to do so for a reason. Language matters.

14. In your opinion, how do russians as a people differ from Ukrainians? Were we aware of these differences before the full-scale conflict? Or were we in a state of denial?

Absolutely everything is different between us. We fight, and they suffer; we create, and they destroy and steal other people's achievements; we protect and help, and they occupy and kill. I think we knew, but, unfortunately, we did not attach the necessary importance at the time.

15. Do you feel that people who left Ukraine during the 2022 exodus wave, or those Ukrainians who have been living abroad for years, have any responsibility to their homeland?

I think they have a certain responsibility to their homeland, especially if they continue to call themselves Ukrainians and if they plan on returning. But this is a personal business of each person who left. I'm not sure I can write much about this. I know those who have left and are living their lives, and I know those who have left but continue to act and help Ukraine in any way they can. Nonetheless, I cannot comment on their actions and choices.

16. Where can others find information about you/your activities? (links to website, social media pages, etc.)

Instagram: @semenchenko.dy

Facebook: @dasha.semenchenko.925

About our non-profit:

• Charitable Foundation: “Holding On Together”

• Instagram: @trimajmosarazom

• PayPal email: trimajmosarazom@gmail.com

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE" З Дніпра.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

Військовий волонтер, Засновник благодійної організації, Українська сила, Дніпро

“З Дашею ми познайомились в перші дні повномаштабного вторгнення. Я й досі не розумію в який саме момент і як ця дівчинка з'явилась на волонтерці, в тому хаосі який був тоді було вкрай важко щось помітити. Проте я вдячна долі, що ми почали тісно спілкуватись. Бо більш самовідданої людини я ще ніколи не зустрічала, Даша справжня донька своєї країни. Вона не з тих хто багато говорить, але аби кожен вкладав в нашу перемогу стільки скільки робить це вона, ворог давно був би десь під сибір'ю. Коли я дізналась про вагітність не було жодних сумнівів кого брати хрещеною. Всю вагітність Даша була поруч - до лікарні, на аналізи, допомогти з важкими пакетами, зібрати дитяче ліжечко. Дуже тішуся що вона була поруч і полегшила цей непростий період. І я рада що в Всеслава є така друга мама, яка зможе навчити його власним прикладом як любити свій край, дороблювати всі справи до кінця, берегти рідних. Вона має глубоку прекрасну душу, поєднуючи в собі воїна, молоду дівчину, справжнього друга і берегиню свого народу.” - Аріна Чабан, яка разом з Дар'єю Семенченко є співзасновницею благодійного фонду «Тримаймося разом», що займається допомогою українським захисникам.

1. Імʼя

Семенченко Дар'я.

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Народилась у місті Дніпрі, де і мешкаю наразі.

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

Навчалась на психолога й отримала ступінь бакалавра за цим напрямком. Нині я волонтер і співзасновниця благодійного фонду "Тримаймося разом".

4. Як виглядав ваш звичайний день до повномасштабного та як змінилася ваше життя після вторгнення в Україну? Де ви були і як дізналися/відчули початок російського наступу? З якими труднощами вам довелося зіткнутися після вторгнення?

До початку повномасштабного вторгнення в Україну, мій звичайний день складався з тренувань для покращення фізичної форми, дистанційного навчання в університеті, репетицій з танців (упродовж 17 років займаюсь у народному ансамблі танцю "Радість") і читання книг. Після 24 лютого 2022 року моє життя, мабуть, як і життя багатьох інших, зазнало кардинальних змін. Я б навіть сказала, що воно стало повністю протилежним: замість частого перебування вдома, я щодня їздила до волонтерського центру; замість ледь не щоденних репетицій - допомога військовим у лікарні Мечникова; замість нечастих знайомств і спілкування з людьми - постійні знайомства та комунікація. 

Приблизно за місяць до початку вторгнення, коли в новинах з'явились якісь розмови з цього приводу, мій друг (військовослужбовець) сказав, що варто чекати біди (не буду цитувати дослівно), і рекомендував поїхати з родиною кудись подалі, аби нас не зачепило. Вірити не хотілось, але небажання вірити не означає, що цього не трапиться. Думку про виїзд не розглядала. Проте одразу записала собі пам'ятку, в якій було вказано, що варто брати до "тривожної валізи", аби, коли все почнеться, бути хоча б частково готовою.

У ніч, коли розпочалось вторгнення, я не спала: в мене залишився крайній термін, щоб завершити написання курсової роботи, тому я займалася саме цим. Під ранок мозок був уже втомлений і не дуже добре реагував. Було чутно вибухи, але оскільки на той момент поняття "масований обстріл" було ще незнайомим, і ми не відчували його на собі, то я просто не надала тим звукам значення (подумала, що здалося). Продовжила писати курсову. Усвідомити, що все ж таки мені не здалося, допомогло повідомлення від подруги, яка переслала посилання з новинних сторінок, де було написано про ракетний обстріл країни та введення ворожих військ. Я зайшла в кімнату, сказала батькам, що "почалося", і пішла далі писати курсову роботу.

Труднощі? Насправді, не знаю. Я розуміла, що мені потрібно повністю змінити спосіб життя, тому що осторонь стояти не зможу, і я це зробила. Мала сильне бажання бути залученою, не стояти осторонь і допомагати, тому почала шукати способи це втілити. Напевно, труднощі полягали в тому, що на той момент у мене не було знайомств, які могли б бути корисними у допомозі війську, не було фінансів для того, щоб донатити тощо. Але в мене були здоров'я та сила, аби допомагати фізично, а ще готовність вчитись новому, аби робити більше, тому я "пірнула у вир подій".

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Мені здається, що моя сильна сторона - це зібраність у складних ситуаціях. Емоції не беруть гору наді мною. Я помітила це ще до повномасштабного вторгнення. Якою б стресовою або болючою не була ситуація, я можу її стійко витримати. Головними умовами до цього є відсутність бездіяльності з мого боку: я не буду просто спостерігати, а буду діяти. І ще однією сильною стороною є моральна витривалість.

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Оскільки в нашій країні війна, і ми досі живемо саме завдяки захисту та боротьбі військовослужбовців, то, на мою думку, напевно, найважливішими є дії спрямовані на допомогу військовим. Якщо допомагаєш їм, то допомагаєш і Україні, і українському народові. Діяльність нашого благодійного фонду спрямована безпосередньо на це. Ми намагаємось закривати базові потреби хлопців і дівчат, які до нас звертаються, якщо ж своїми силами не можемо закрити запити, тоді шукаємо, де можна дістати необхідне. Наша організація цілодобово може бути на зв'язку та щодня сортує, пакує, збирає, надсилає та передає допомогу.

Окремо від волонтерства в благодійному фонді, я допомагаю організації "На щиті", яка займається евакуацією полеглих воїнів. Ці люди мають надважку та надважливу місію, тому я поставила собі за мету хоча б трохи полегшити їм її виконання. Кожного дня їду допомагати тим, що в моїх силах.

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе докупи?

Дбаю про себе добре: сплю та їм щодня, тепло одягаюсь у мороз. Обмінююсь із кумою кумедними відео. За наявністю часу займаюсь тим, що приносить моральне задоволення: відвідую репетиції з танців та читаю книги. Я гадаю, що можна залишатися морально стабільним, хоча це й нелегко. Потрібно проживати будь-які емоції: і радісні, і болючі. Тоді ризик накопичити їх та одного дня зірватися стане меншим. А зібрати себе купи допомагає наявність невиконаних задач, та думка "якщо я сьогодні прокинулась, то я ще маю змогу щось зробити".

8. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Так, відчуваю. Я стала сильнішою, зібраною, навчилась швидко знаходити спільну мову людьми, почала займатись тим, про що навіть не подумала б за інших умов. А ще я навчилась засинати без думок, які раніше могли лізти в голову невчасно. Інколи дивуюсь, через скільки вже вдалося пройти, і скільки всього пережити.

9. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Світ повинен бачити через що ми зараз проходимо, які злочини проти нас чинять, скільки відбувається горя та страждань. І як ми продовжуємо боротись проти ворога, незважаючи ні на що. Ми й надалі живемо, створюємо, віримо, кохаємо тощо. 

Хотілося б, щоб люди також бачили більше нашої культури, адже це важливо. 

Про українських жінок можна дуже багато сказати. Ледь не кожна жінка має свою історію, яку варто оповідати людям, щоб усі знали про їх силу, мужність, відданість і незламність. Я розумію, що історію кожної не буде написано або розказано, але варто знати, що українські жінки дійсно унікальні.

10. Які WOW-жінки вас надихають?

Мене надихають різні жінки: ті, хто став на захист країни, хто рятує життя інших у зоні бойових дій і в лікарнях, хто продовжує допомагати, хто не дивлячись на страх і ризик, дарує нове життя та виховує своїх дітей, навчаючи любити рідну країну, хто чекає та вірить, хто бореться та діє, хто робить усе можливе, щоб про нас чули та не забували, хто продовжує працювати та виконувати свої обов'язки навіть, коли над головою літають ракети, хто знаходить у собі сили жити, після втрати. У них дуже багато імен, і я пишаюся тим, що знаю та маю в своєму оточенні таких жінок.

11. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Мені до вподоби виїжджати з хлопцями на Схід. Не можу цього пояснити, але туди тягне.Також люблю їздити з родиною в село, з якого батьки родом. А стосовно занять, то це, напевно, все ще танці та читання.

І ще (це не місце і не заняття), але щасливою мене робить малий похресник Всеслав. Навіть від його перебування поруч на душі стає краще.

12. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Якщо все ж пощастить дожити і зустріти нашу перемогу, то мрію про спокій і наявність сил рухатись далі. Згадаю й поплачу за всіма загиблими, яких забрала і ще забере війна. Навідаю їх на кладовищі. А ще зустрінуся з важливими для мене людьми, які також доживуть до перемоги. Мрію поїхати на схід країни в міста, які наразі перебувають під окупацією. Проїхатись автівкою, над якою будуть майоріти жовто-блакий і червоно-чорний стяги.   

13. Як ви ставитеся до нації та її переходу на українську мову? Як російська пропаганда про "придушення російськомовних" спочатку урівнювалася в Штатах.

Я ставлюсь до переходу на українську мову дуже позитивно. Це необхідно робити, аби позбутися будь-чого спільного із ворогом. На жаль, досі багато людей продовжують говорити російською. Для мене показником є те, що йдучи вулицею, і чуючи як люди між собою спілкуються українською, мені приємно це чути: тобто це досі не стало звичним явищем. Я можу зрозуміти, що людині важко, але я не можу зрозуміти принципового небажання навіть намагатись. Я маю в оточенні і тих, хто перейшов, і тих, хто ще не перейшов, і тих, хто намагається. Я знаю людей, які говорять російською, і зробили значно більше за деяких людей, які говорять українською. Але перехід необхідний. Так, поступовий, з помилками, суржиком, повільний, але все ж таки. Можна почати з чогось простого: поставити налаштування телефону українською, писати дописи в соціальних мережах українською, дивитися фільми українською тощо. Варто все ж пам'ятати, якою є реакція ворога на нашу мову, як змушують наших полонених переходити на російську. Їх змушують не просто так. Це має значення.

14. Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення?

Усім. Ми боремось, а вони терплять; ми створюємо, а вони тільки руйнують і крадуть чужі досягнення; ми захищаємо та допомагаємо, а вони окуповують і вбивають. Гадаю, що знали, але, на жаль, не надавали необхідного на той момент значення. 

15. Чи відчуваєте ви, що люди, які виїхали з України під час хвилі виїзду у 2022 році, або ті українці, які вже роками живуть за кордоном, чи мають вони якусь відповідальність перед батьківщиною?

Я думаю, що вони мають певну відповідальність перед Батьківщиною, особливо, якщо продовжують називати себе українцями, і якщо планують сюди повертатися. Але це особиста справа кожної людини, яка виїхала. Не певна, що можу багато написати з цього приводу. Я знаю тих, хто виїхав і живе своє життя, знаю тих, хто виїхав, але продовжує діяти та допомагати Україні всім, чим можливо. Проте якось коментувати їх дії та вибір я не можу.

16. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соцмережах тощо)

Інстаграм: @semenchenko.dy

Фейсбук: @dasha.semenchenko.925

Сторінки фонду: 

• Благодійний Фонд "Тримаймося разом"

• @trimajmosarazom