This Inside Ukraine story is from Odesa.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, for SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

“The full-scale russian invasion brought a small group of dedicated individuals together, inspired by every day Ukrainians and their collective resistance. The group included a South African-British police officer and carpenter Peter Fouche, British-Ukrainian Tetyana Millard, South African native Jana Fourie, and local Ukrainian Halyna Zhuk from Odesa. Their effort was named Project Konstantin, in honor of a friend Kostya who had traveled to fight for the liberation of Kherson, which at the time was encircled by russian forces. Konstantin was killed by russian troops while trying to free his parents from the occupation; his memory lived on as Project Konstantin would go on to help Ukrainian battalions with evacuations, re-supply of medical equipment and life-saving supplies in the hottest spots on the front.

As of September 30, 2024, Project Konstantin had successfully evacuated 219 Ukrainian soldiers from the front lines, ensuring that the wounded received critical care during their evacuation and hospital transfers. However, over two years of fierce Ukrainian resistance brought losses to the Project Konstantin team. First, it was the loss of Tetyana Millard, and on June 27, 2024, Peter Fouche was killed when russian forces targeted his medical evacuation operation. Fouche died a hero, saving wounded soldiers until the very end. In the wake of this loss, Pete’s fiancée, Halyna, alongside Jana Fourie, vowed to continue the mission of Project Konstantin in honor of Pete, Tetyana, Konstantin, and the countless Ukrainians who gave their lives defending a democratic Ukraine.

Halyna Zhuk has become a symbol of Ukraine’s resilience. While Jana oversees fundraising and media relations, Halyna has taken on the challenging role of delivering medical supplies to the front lines and working closely with the Ukrainian military. She has truly become the backbone of Project Konstantin. In addition to her operational duties, Halyna is pursuing a degree in psychology, preparing for the inevitable wave of Ukrainian veterans, amputees, and returning POWs who will grapple with PTSD and trauma. As russia's brutal tactics leave Ukraine with one of the highest numbers of amputees and emotionally scarred individuals, Halyna is committed to helping those in need.

I am proud to share Halyna’s story— wisdom and strength of her words inspire me. She is a true Ukrainian, a WOW Woman with a doer’s attitude, killer instincts and a fighter’s spirit. With caring hearts like Halyna’s, Ukraine will persevere. In recognition of her incredible contributions, as a bit of a surprise, I’d like to invite Halyna’s co-director, Jana Fourie, to share a few words about the remarkable woman that is Halyna Zhuk.”

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman.

“Halyna Zhuk. WOW! Where do I even begin to describe this incredible woman? Halynochka embodies altruism in its purest form. She is also one of the strongest women I know. Her resilience, wit, and compassion are just a few of the many reasons why I consider her a WOW Woman. Not only is she my co-director at Project Konstantin, but she is also deeply involved with another charity, Metanoia Ukraine, where she dedicates significant time — including spending every Friday afternoon in a women’s prison. She once told me that whenever she meets someone new there, they assume she’s one of the inmates. When a photo of their volunteer work at the prison was released, the social media team blurred the faces of the inmates — and somehow Halyna’s face ended up blurred too!

Halyna’s long-term goal is to help Ukrainian soldiers recover psychologically from the war, and she is studying psychology to prepare for this. She has also started a course on how to support returning Ukrainian POWs through their recovery.

Since (Project Konstantin’s founder) Pete’s death, Halyna’s role at Project Konstantin has evolved: she is now our military liaison and frequently travels to the east to meet with our battalion. In true dark humor fashion, Halyna and I joke that she’s safer on the front lines in the east than at home in Odesa, as russia tends to target civilians.

Working with Halyna can be challenging at times — she sees the good in everyone! Try complaining about someone, and she’ll always find something positive to say (well, with the exception of one particular nation of 144 million people). I genuinely believe everyone needs a Halyna in their life: someone full of light, love, and profound wisdom. I am incredibly fortunate to be able to run an organization with this WOW Woman and dear friend.” - Jana Fourie, Director of Project Konstantin.

Engineer, Psychologist, Volunteer, Caring Heart, Odesa

4. What did your typical day look like before the war and how has your role changed since the invasion of Ukraine?

I can't say that it's easy to call any day ‘ordinary’ for me. As soon as I adapted to some changes and challenges, I quickly found others. A couple of weeks before the full-scale war, however, my family situation changed, I got a divorce and moved. For the first time in my life, I lived alone with my daughter and could rely only on myself. That was a big step. I definitely regarded these changes as for the better; the prospect of war put me in a frozen state. About five days before the attack, I stopped eating because of the growing tension. On the evening of February 23, 2022, I was walking through my city and saw such a beautiful, cosy picture in the window of a restaurant - families and couples sitting and talking with lounge music playing and soft lights illuminating the place. My immediate thought was, ‘My dear people, enjoy today, because there may not be a tomorrow’. I don't think I explicitly meant for this ‘tomorrow’ to be the next day, but it happened.

5. Where were you when the russian attack took place (in 2022, but of course, you can write about the first land grab, Maidan, and Crimea)?

The understanding of war did not come to me with the revolution on the Maidan square in Kyiv or russia's illegal annexation of Crimea, although the internal conflict ‘"I stay out of politics" vs "this is MY country!" did bubble up to the surface then, but passively. On a more personal level, the understanding came with feelings of deep sympathy for my closest friend, a girl who lost her father and brother, and the rest of her family remained in Donetsk. She is in Odesa. Another is a man who was a paramedic on the Maidan square during revolution, and he tells stories of calling the other two medical teams in the buildings nearby every hour to check whether they were alive. He tells me of the endless sorting of the survivors and the wounded who were brought in to him. These stories become vivid for me every time I visit the main square in Kyiv.

6. What was your experience on the day the war began? Where were you, and what was your plan, as far as you can recall?

On February 24th, I was in Odesa with my daughter. There’s this strange calm that follows the lightning but comes before the thunder—when tension seems to dissipate. That’s how I felt. I made an enormous pot of borscht and spent the day eating straight from it with a ladle. My phone was buzzing constantly with messages from friends, everyone trying to gather, but I couldn't bring myself to leave the apartment. I just didn’t have the courage.

That night, a friend from Moldova texted me until morning, begging me to leave. But I hadn’t even packed a suitcase. When I finally set two suitcases in the middle of the room—one for me, one for my daughter—I didn’t know what to fill them with. Eventually, we left for the Carpathians (west Ukraine) for two months.

In the mountains, fears calmed a bit, but so did a profound realization: I couldn’t stay away for long. I needed my home, my people, my church community, and to be actively involved in their lives—and in the lives of fellow Ukrainians.

7. What would you say are your strengths or superpowers?

I’d say my greatest strength is my constant desire to learn. I’m driven to not only adapt to new circumstances but to transform them for the better. This trait has kept me "off the couch" for the last 39 years. This next strength could also be a challenge for my family and friends - try to deeply understand what I do, so we can be more connected. Because I don't just share information, I use it to affect change. It’s not just change that excites me—it’s everything that comes with it: new ideas, new skills, fresh ways to communicate.

My true superpower is openness. It’s at the heart of how I make decisions, and it’s allowed me to shape a new career path that responds to a very real need in Ukraine right now.

8. What concrete actions (big or small) have you taken or continue to take to help Ukraine and its people? Please write about your experiences with each of your projects, what motivated you to start each one and what you learned from each one?

I have a diverse experience of working with people in groups and with children in foster care and orphanages, with the current required training in basic psychology and continuing my studies at the University, I currently work as a psychologist at Metanoia Ukraine and combine this with the management of Project Konstantin.

I joined both organisations because of the community, my love for helping others, and taking care of myself and my small family. Metanoia Ukraine - working there doesn't just help my mental health, but also my family and Ukrainians in need. With Project Konstantin, I'm motivated by strengthening the army in terms of technical and medical support, namely the 67th Brigade.

I love it when, despite their differences, people unite around a common goal and find the courage to combine their efforts. It's like a theatre, where scenes are born improvisationally, and the actors are so free and confident in each other that everything turns out well. If it does not end well, then the performance is not yet over. This is not my expression, I borrowed it from one of the coaches of the Playback Theatre, where I study and find the resource to keep moving.

At 39, I am a student again. This time at the Faculty of Psychology. In two months I will defend my diploma. In parallel, I am studying to become a psychotherapist in the field of trauma-focused therapy, because the time and the state of our society require it. I believe in rebuilding Ukraine, in all aspects of this expression - from the territorial integrity to the integrity of the personality of every Ukrainian. Currently, I am involved in several types of psychological work, covering categories of the population: women in the military, young people in Odesa, women's circles, women under investigation in pre-trial detention centres. Metanoia's team and I also started working with the military, having received the necessary qualifications.

I have been in close contact with the military for a year and a half. At first, it was involvement with the Project Konstantin's medical evacuation team and a large supportive community from all over the world. I helped with administrative issues, media and marketing, together with Yana (who was interviewed for WOW Woman earlier). We have become a family, as I make sure to remind her every time we speak.

My dear people died, Pete (Fouche) and Tanya (Millard). But their efforts have been inherited by Yana and me, along with the Project Konstantin.

From time to time, and although I am a civilian, I visit my 67th Brigade, to support them with medical evacuations from the front as well as to connect them with supporters. But the main bonus for me is meeting with the military and spending minutes supporting each other.

“To me, the army and Ukraine’s Armed Forces are not some amorphous configuration of bodies and metal, they are my friends, they are people, they are Ukrainians who are defending interests of the nation.”

We have been ‘adopting’ the Unmanned Systems Battalion of the 67th Brigade with Project Konstantin (and through it, the whole world) since the day this battalion was created. Our goal is to provide them with vital equipment, as Pete said - let's make them the best equipped in the Ukrainian Armed Forces! Together with thousands of donors, we are doing just that. We buy cars, drones, Starlinks, laptops, charging stations, medicine and deliver them to the guys. In recent weeks, Ukrainian foundations and volunteers have been contacting me to offer other assistance. It is an honour for me and an indicator of trust in our foundation. I do not have enough words to express my gratitude.

9. How do you take care of your mental health? Is it possible to remain mentally stable in a time of war? What helps you pull yourself together?

That's a good question - what pulls me together. I am healed by contact with people, sharing of experiences, creating goals and believing that God will help me cope. There are periods of ‘half-disintegration’ (aka mini-breakdowns), as I call them. But ‘half’ because I feel the limit of inevitability of the processes and start looking for a way out immediately when I reach the limit. Psychotherapy, a sauna with the girls, the sea, my dog, McDonald's with my daughter, affogato coffee (espresso poured over gelato or ice cream), my church, sports, studying (which is a priority).

My church is incredible. People who are either in the army or are helping the army. It's a motto. A small group of people started taking care of the thousands who suffered from the consequences of the war. And you know, morale is not compromised. I really wish that when our veterans return home, we as a church will learn to give them safety, closeness and gratitude.

From reading The Tribe, it is clear that I am already part of a healing community. I want to share this experience. Together with the NGO Matanoya Ukraine, we hold lectures on the topic of accepting responsibility in communication towards the military and their families. And also for Christian churches and communities.

Now, nothing surprises me, as I can go to the hospital in (heavily shelled) Kherson to help there, or to visit our guys in Kramatorsk, Sloviansk and a little deeper to the front line. I have a different relationship to fear now. I do this because I have courage, trust in God and His decision. And then there are the people, Ukrainians. Our people are incredible. I have heard this hundreds of times from foreign volunteers. I thank the world for seeing us and loving us. Not the whole world (that loves us) and not everyone (is loved). But the sentiment is very clear. Hell, of course, we can quibble and quarrel among ourselves! But show us an enemy, and we will weave ourselves into a tight rope that won't easily break!

11. In your opinion, how do russians differ from Ukrainians? Do you want justice for Ukrainians? Do you think it is possible and how would you like it to happen?

Oh, boy, what a question. Is it possible to use swear words, or will it be an official publication later? Justice for the rape of children and the castration of a nation. I want justice, but I can't imagine what could be equivalent to the terrorism we have seen and lived through. That is the difference between us. I cannot imagine us doing the same thing. May justice come, which I cannot imagine.

12. What do you want the world to know about Ukrainians at this moment in time? About Ukrainian women?

The Ukrainian woman is a wondrous miracle. How can you combine tenderness and warriorhood, motherhood with driving military trucks. To me, these contradictions have become a distinctive factors that differentiate our women. I see so much soft leadership from women around me because the circumstances demand it. I now see how a Ukrainian woman can take care of herself, her children, her parents as well as her husband at the front. I want Ukrainian women to have support. I wish each of us to have enough of it, because the path ahead will not be an easy one.

13. What amazing women inspire you?

There are so many women who inspire me, and most of them are dressed in military green or camouflage colours, because they are defending Ukraine from the russian invader. But here, I would like to share the names of two powerful women who influenced trajectory of my own life (one day I would like to read their interviews): Tetyana Nikitina, my Lady Boss at the Metanoia Ukraine, and Victoria Parkhomenko, a young mother and a businesswoman. Both have become examples of how to have faith in the world and believe that changes teach us about the meaning behind and bring satisfaction from life's experiences.

15. How do you think the dynamics within the country are changing the attitude towards those who left and those who stayed? Do you think that Ukrainians who have left the country have a special responsibility to their homeland?

We have a lot of conflicts, social comparison, and branching out by choice. I don't see any point in prolonging these reflections for myself day after day. I have dear people in almost every category listed above. And many of them are looking for opportunities to help raise funds for the military, even saving money on coffee. And if we add to this the feeling of missing home and their families, the language barrier, the guilt of being afraid. I wish everyone who wants to, come home.

The social dynamics in Ukraine now are such that I haven't heard any discussions on this topic for a year. In fact, this issue is no longer relevant. I remember how irritated I felt last year, when I first saw photos of my friends' Christmas trees from abroad. But then I visited them, heard their thoughts, cried with them, dreamed of the future together. And that was it. No further triggers, as they say. I believe that we discussed the topic of "right and wrong Ukrainians" while we were living through the adaptation period. At the time, it was easier to think about others than about ourselves, because we were afraid of ourselves. But now we are not. We are different, we have accepted the reality for the past 2.5 years, and there is no longer an urgent need for passive or active aggression.

16. What will be the first thing you do when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war is over?

I live in the oldest corner of Odesa, and there are still communal apartments here. So my dream is to have a huge table for the whole yard full of Odesa dishes, all the neighbours together, songs and stories of memories of those we lost.

The long-term plan is to rebuild. There is definitely a lot of work for us to do, for my and next generation of Ukrainians. I also dream of passing my driving license finally.

17. Where can other people find information about you/your activities? (links to the website, social media pages, etc.)

Website and other links ( our YouTube is also informative) NGO Project Konstantin: linktr.ee/projectkonstantin

Website of Metanoia Ukraine: metanoiaukraine.org

67th Brigade facebook link.

My own pages:

Twitter: @angel_projectK

Instagram: @halynka.od.ua

Це інтерв'ю "Inside Ukraine" з Одеси

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

“Повномасштабне російське вторгнення об'єднало невелику групу відданих своїй справі людей, натхненних щоденними діями українців та їх колективним опором. До групи увійшли південноафрикансько-британський поліцейський і столичний майстер Пітер Фуше, британка-українка Тетяна Міллард, уродженка Південної Африки Яна Фур'є та місцева українка Галина Жук з Одеси. Їхній проект отримав назву «Konstantin» на честь друга Кості, який поїхав боротися за визволення Херсона, оточеного на той час російськими військами. Костянтин загинув від російського окупанта, намагаючись визволити своїх батьків з оточення; пам'ять про нього продовжила жити в рамках Project Konstantin, допомагаючи українським батальйонам з евакуацією, поповненням запасів медичного обладнання та життєво необхідних засобів у найгарячіших точках фронту.

Станом на 30 вересня 2024 року Project Konstantin успішно евакуював 219 українських бійців з передової, забезпечивши пораненим критично важливу медичну допомогу під час евакуації та транспортування до шпиталю. Однак за два роки лютого опору з боку України команда Project Константин зазнала втрати. Спочатку загинула Тетяна Міллард, а 27 червня 2024 року Пітер Фуше був вбитий, коли російські війська обстріляли його медичну евакуаційну операцію. Фуше віддав своє життя як герой, до останнього рятуючи поранених бійців. Після цієї втрати його наречена Галина разом з Яною Фур'є пообіцяли продовжувати місію Project Konstantin на честь Піта, Тетяни, Костянтина та незліченної кількості українців, які віддали своє життя, захищаючи незалежну і демократичну Україну.

Галина Жук стала символом стійкості України. У той час як Яна займається збором коштів та зв'язками зі ЗМІ, Галина взяла на себе складну роль доставки автомобілів та медичних матеріалів на лінію фронту і тісно співпрацює з українськими військовими. Вона справді стала основою Project Konstantin. На додаток до своїх оперативних обов'язків, Галина здобуває ступінь психолога, готуючись до неминучої хвилі українських ветеранів, які втратили кінцівки, та військовополонених, що повертаються додому, які будуть боротися з ПТСР і психологічними травмами. Через жорстоку тактику росії Україна має одне з найбільших в світі число ветеранів з ампутованими кінцівками та емоційно травмованих людей, тому Галина прагне допомагати тим, кому це необхідно.

Я пишаюся тим, що можу поділитися історією Галини - мудрість і сила її слів надихають мене. Галина - справжня українка, WOW-жінка з характером діяча, інстинктами кілера та духом бійця. З такими небайдужими серцями, як у Галини, Україна переможе. На знак визнання її неймовірного внеску, в якості невеликого сюрпризу, я хотіла б запросити співдиректорку Галини, Яну Фур'є, поділитися кількома словами про чудову Галину Жук.”

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

“Галина Жук. ОГО! З чого навіть почати описувати цю неймовірну жінку? Галиночка втілює справжній альтруїзм у найчистішому вигляді. Вона також одна з найсильніших жінок, яких я знаю. Її стійкість, дотепність і співчуття - це лише кілька з багатьох причин, чому я вважаю її WOW-Жінкою. Вона не тільки моя співдиректорка в Project Konstantin, але й глибоко залучена в іншу благодійну організацію, «Метанойя Україна», якій вона присвячує багато часу, в тому числі щоп'ятниці в другій половині дня проводить у жіночій тюрмі. Якось вона розповіла мені, що коли вона зустрічає там нову людину, вони завжди думають, що вона одна з ув'язнених. Коли було опубліковано фото їхньої волонтерської роботи у в'язниці, команда соціальних мереж розмила обличчя ув'язнених - і якимось чином обличчя Галини теж виявилося розмитим!

Довгострокова мета Галини - допомогти українським ветеранам психологічно відновитися після війни, і вона вивчає психологію, щоб підготуватися до цього. Вона також розпочала курс про те, як підтримувати українських військовополонених, які повертаються додому, під час їхнього одужання.

Після смерті (засновника проекту Костянтина) Піта роль Галини в Project Konstantin змінилася: тепер вона є нашим військовим зв'язковим і часто їздить на схід, щоб зустрітися з нашим побратимами. У стилі чорного гумору ми з Галиною жартуємо, що на лінії фронту на сході їй безпечніше, ніж удома в Одесі, оскільки росіяни, як правило, обстрілюють цивільне населення.

Галина - мініатюрна дівчина зі зростом 5'4'' і вагою всього 49 кг. В рамках своєї роботи з «Метанойя Україна» вона часто зустрічається з солдатами для надання консультацій. Вона розповіла мені, що її часто недооцінюють, поки вона не почне говорити, але це працює на її користь. Солдати, яких вона консультує, дають їй різні прізвиська, в тому числі Ангел, Мультяшка і Крихітка (хоча одне прізвисько, яке вона переклала як «крихітка», було делікатно виправлено другом як трохи надто провокаційне в англійській мові для оригінального українського слова).

Це приводить мене до однієї з найкумедніших історій, які я маю про Галину. Маю пояснити, що її англійська дуже хороша - ми можемо без проблем розмовляти по телефону годинами. Проблема виникає, коли вона кудись поспішає, набирає повідомлення в англійському перекладачі і швидко надсилає переклад, не переглядаючи його. Якось у груповому чаті з Пітом Галина надіслала таке повідомлення: «Дзвонила бухгалтер. Її зацікавила наша пропозиція, але давайте познайомимося з нею ближче і обговоримо деталі в понеділок. Було б добре зробити "threesome", як ти думаєш?» Негайною відповіддю Піта була: "Трійничок? Я згоден!" Галина не зрозуміла, чому розмова раптом перейшла на жарти про секс, доки не переклала своє повідомлення. Звісно, як жартівниця, Галина відповіла: «Добре, що я спілкуюся з солдатами українською мовою - інакше Project Konstantin могли б переплутати з іншими службами!»

Маловідомим фактом про Галину є її вражаючі навички роботи з фотошопом. Коли вона в настрої, вона редагує фотографії команди, створюючи кумедні меми. У наших групових чатах з волонтерами з усього світу часто проступає її грайлива сторона. Неодноразово я казала різним групам, що працюю з клоуном. Якщо ви перевірите, які смайлики вона використовує, я впевнена, ви побачите, що смайлик, який сміється, стоїть на першому місці в її списку. Багато хто може сприйняти це за несерйозність, але коли ви познайомитеся з Галиною ближче, то зрозумієте, що її широка посмішка і заразливе хихикання завжди супроводжуються рішучістю, цілеспрямованістю і діями.

Працювати з Галиною часом буває непросто - вона у кожному бачить тільки хороше! Спробуй поскаржитися на когось, і вона завжди знайде щось позитивне, щоб сказати (ну, за винятком однієї конкретної нації з 144 мільйонами людей). Я щиро вірю, що кожен потребує Галину в своєму житті: людину, сповнену світла, любові та глибокої мудрості. Мені неймовірно пощастило, що я можу керувати організацією разом з цією WOW-Жінкою і дорогим другом”. - Яна Фур'є, директорка Project Konstantin.

Інженер, психолог, волонтер, небайдуже серце, Одеса

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

За першою освітою я інженер-проектувальник, та за досвідом також архітектор. Близько 17 років я працювала за цими двома професіями, десь почергово, десь одночасно. Але останні 10 років я знаходилася в волонтерському русі, паралельно з роботою. Вела группи для дорослих із дослідження біблійних істин та душеопікуванню, 6 років була частиною команди, що працювала з дітками в інтернаті та притулку.

4. Як виглядав ваш звичайний день до війни та як змінилася ваша роль після вторгнення в Україну?

Не можу сказати, що якийсь день легко назвати мені «звичайним». Пристосувавшись до одних змін та викликів, я швидко знаходила інші. Але за пару тижнів до війни в моєму житті відбулися зміни в сімейному стані, розлучення та переїзд. До речі це був час, коли взагалі вперше в житті жила вдвох з донькою і могла покластися тільки за себе. Оце був крок. Зміни я точно розцінювала як на краще, а от перспектива війни вводила мене в стан завмирання. Десь за 5 днів до нападу я перестала вживати їжу від наростання напруги. 23 ввечері я йшла містом і побачила таку гарну, затишну картинку у вікні ресторану – сім’ї, парочки сидять і розмовляють при музиці Лаундж і м’якомі світлі. Миттєва думка – «дорогі мої люди, насолодіться сьогодні, бо завтра може не бути». Не думаю, я прямо вкладала в це «завтра» наступний день, але так сталося. 

5. Де ви були, коли стався напад росії (у 2022 році, але, звісно, можна писати і про перше захоплення землі, і про Майдан, і про Крим)? Чи вірили ви в можливість нападу РФ на ключові міста України та початок повномасштабної агресії?

Поняття війни прийшло до мене не з майданом, не з Кримом, хоча тоді вийшло назовні конфлікт «я ВНЄ полІтІкІ - це МОЯ Країна», але пасивно. А от на більш особистому рівні – через співчуття найближчій подрузі, дівчинці, яка втратила тата та брата, а решта сім’ї перебувають в Донецьку. А вона – в Одесі. Наразі я знайома з людиною, що біла медиком на майдані, і його розповідь про щогодинний дзвінок іншим двом командам в будівлям поблизу для перевірки, хто живий, та про безкінечний розподіл на живих та поранених, яких потоком заносили до нього… це оживає кожен раз, як буваю на Майдані.

6. Що ви пережили в день початку війни? Куди ви пішли і який, наскільки ви пам'ятаєте, був ваш план?

24 лютого застав нас з донькою в Одесі. І тут знаєте, як після блискавки, але до грому – напруга спадає – я зварила величезну каструлю борщу і їла весь день черпаком прямо з каструлі. Весь день писали друзі, всі почали кучкуватися, а я не могла вийти з квартири, не вистачало духу. А вночі подруга з Молдови писала до самого ранку, вмовляючи приїхати. Зібраної валізи не було. І поставивши 2 валізи для нас з донькою посеред кімнати я не розуміла, що треба туди класти. На 2 місяці виїхали, до Карпат. Там з одного боку осідав страх, з іншого укріплювалося розуміння, що я довго не зможу без дому, без моїх людей, без церковної спільноти, без активної участі в їх житті та житті інших українців.

7. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Про себе точно можу сказати, що я завжди вчусь. Сильна жага пристосуватися до нових умов, але і міняти їх задля покращення просто підіймають мене з дивану останні 39 років)) Мабуть, це гарна риса, але також і виклик для моїх близьких та друзів – вникати в те, що я роблю, так ми будемо разом. Бо я не просто ділюсь інформацією, я нею впливаю. Я люблю не просто зміни, а те, що формується в їх процесі – нові думки, нові скіли, інші сфери спілкування. А над здібність, це очевидно комунікативність. Бо з неї я часто приймаю рішення, вона сформувала і нову професію, в якій бачу необхідність зараз.

8. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу? Будь ласка, напишіть про досвід з кожного з ваших проектів, а також про те що мотивувало вас розпочати кожен з них і чого ви навчилися.

Маючи багатий різноманіттям досвід праці з людьми в групах та з дітьми в інтернаті та притулку, з поточним необхідним навчанням основам психології ы продовжуючи навчання у ВНШі, я наразі працюю психологом в ГО Метанойя Україна і поєдную це з директорством в БО Проект Костянтин. В обидві справи я ввійшла через спільноту, любов до допомоги іншим, та піклування про себе та мою маленьку сім’ю. В ГО – ментальне здоров’я моє, сім’ї та українців, БО – участь в посиленні армії в технічному та медичному забезпеченні, а саме 67 бригади.  Я люблю, коли люди поєднанні спільною ціллю знаходять сміливість поєднувати спільні зусилля, якими б різними вони не були б. Це, знаєте, як театр, де сцени народжуються імпровізаційно, а актори на стільки вільні особистості та впевнені один в одному, що точно все закінчиться гарно. А якщо виходить не гарно, то значить ще не закінчилась дія. Це не мій вислів, я його запозичила в одного з тренерів театру Плейбеку, де я навчаюсь та знаходжу ресурс рухатися.

В 39 я знову студентка. На цей раз психологічного факультету. За 2 місяці захищаю диплом. Але паралельно навчаюсь на психотерапевта в галузі травмо-фокусованої терапії, бо того потребує час та стан нашого суспільства. Я вірю в відбудову України, в усіх відтінках цього терміну – від цілісності території до цілісності особистості кожного українця. Наразі я залучена до кількох видів психологічної роботи, що охоплює категорії населення: жінки військових, молодь Одеси, жіночі кола, жінки, що перебувають під слідством в СІЗО. Також ми з командою Метанойя почали роботу з військовими, отримавши необхідну кваліфікацію.

Власне я вже півтора року в тісному спілкуванні з військовими. Спочатку це була тільки мед евакуаційна бригада Проекту Костянтин та велика підтримуюча спільнота з усіх населених континентів, я допомагала з адміністративними питаннями, медіа та маркетингом, разом з Яною (про неї ви писали раніше). Ми стали родиною, так зараз і кажу їм кожному зверненні – наша ПК-сім’я. Мої дорогі люди загинули, Таня та Піт. Але їх зусилля передалися нам з Яною в спадок, разом з Проектом Костянтин. Час від часу я приїзжаю до моєї (хоч я цивільна) 67 бригади, все для то ї ж медійної роботи, для зв’язку з донорами. Та головним бонусом для мене є зустрічі з військовими, хвилини підтримки один одного. Для мене армія, ЗСУ – це не якась аморфна конфігурація із тіл та металу, це мої друзі, це люди, це українці, які захищають інтереси нації.

Ми «усиновили» Проектом Костянтин (а через нього усім світом) Батальйон безпілотних систем 67 бригади з дня створення цього батальйону. І наша ціль забезпечити життєво-необхідною технікою їх, Піт казав – давайте зробимо їх найкраще екіпірованими в ЗСУ))) Разом з тисячами пожертвувачів так і робимо. Автівки, дрони, старлінки, ноутбуки, зарядні станції та медицина – купуємо та завозимо хлопцям на частину. Так останніми тижнями зі мною стали зв’язуватися українські фонди та волонтери пропонуючи іншу допомогу. І це для мене честь та показник довіри до нашого фонду. В мене бракує слів достатніх щоб передати рівень моєї вдячності.

9. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе докупи?

Гарне питання – що збирає мене до купи. Один моїх колажів це відображає, покажу фото. Мене зцілює контакт з людьми, обмін досвідом, створення цілей і віра, що Бог знає як мені впоратися та і мені розкаже)) Бувають періоди «напів-розпаду», я їх так називаю. Але «напів», бо я відчуваю межу невідворотності процесів і починаю шукати вихід, коли досягаю межі. Психотерапія, баня з дівчатками, море, мій пес, Макдональдс з донькою, кава Афагето (з морозивом), моя церква, спорт, навчання (на першому плані). Моя церква, до речі, неймовірна. Люди які або у війську, або допомагають війську. Це лозунг. Маленька купка почала піклуватися про тисячі людей, що постраждали від наслідків війни. І знаєте, мораль не піджимає)) Я дуже хочу, щоб, коли вернуться наші ветерани додому, ми як церква навчилися дарувати їм безпеку, близькість і вдячність. Читаючи книгу «Плем’я», очевидно що я вже є частиною зцілющої спільноти. Хочеться ділитися цим досвідом. Ми з ГО Матанойя Україна проводимо лекції по темі прийняття відповідальності в комунікації по відношенню до військових та їх сімей. І в тому числі для християнських церков та спільнот. 

10. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Як же я здивувалася, коли вперше на загрозу подзвонила в поліцію. Таке було – «Оце я можу за себе постояти!!» це було за пару днів до повномасштабного. Потім опора нарощувалася від вибуху до вибуху. Ми з донькою живемо за квартал від порту міста Одеси. Вибухи то наше. Навколо мого дому зруйновані обломками ракет будівлі. Так і стоять деякі з них. Щоденні пам’ятки. Зараз я можу їздити до госпіталю в Херсоні до наших хлопців в Краматорськ, Слов’янськ і трохи глибше до лінії фронту і це те, що я можу, бо є опора на сміливість, довіру Богу та Його рішенню. А ще – люди. Люди в нас неймовірні. Я чула це сотні разів від іноземних волонтерів. Дякую світу, що побачив нас та полюбив. Не весь і не всіх. Але тенденція ясна. А про нас – як ми можемо чубритися, капець! Але дайте нам ворога і ми можемо сплестися в одну нитку, що не зразу порветься.

11. Чим, на Вашу думку, росіяни відрізняються від українців? Чи хочете ви правосуддя для росіян? Чи вважаєте ви, що це можливо і як би ви хотіли, щоб це відбулося?

Ох. Питання. А можна писати матом, чи це потім буде офіційна публікація? Правосуддя на ґвалтування дітей та кастрацію нації… Я хочу правосуддя, але уявити не можу, що могло б бути рівноцінним тероризму, що ми побачили, та прожили. От тим і відрізняємось. Я не можу уявити, що б ми робили те саме. Хай прийде правосуддя, якого я не уявляю.

12. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Українська жінка, то диво дивне. Як так можна поєднати ніжність та воїнство, материнство з водінням військових вантажівок. Для оця амбівалентність стала відзнакою. Я бачу навколо стільки жіночого м’якого лідерства, бо того вимагають умови. Я бачу як Українська жінка зараз може в сім’ї піклуватися про себе, про дітей, про батьків і про богатиря на фронті. Хочеться щоб українська жінка мала підтримку. Бажаю кожній з нас її мати вдосталь, бо шлях по переду не буде простішим.

13. Які дивовижні жінки вас надихають?

Жінок, які мене надихають дуже багато, і в більшості вони зодягнені в мультикам чи оливу. Але про двох потужних, що змінили своїм впливом мій вектор я б хотіла б поділитися. Бо одного разу я б хотіла б почитати їх інтерв’ю.  Тетяна Нікітіна, моя Леді-Бос в ГО Метанойя Україна та Вікторія Пархоменко, молода мама, бізнес леді та трудівниця фондів.  Обидві стали для мене прикладом довіри світу, змінам, що навчають і приносять сенси та задоволення від їх проживання.

14. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Найщасливішою мене роблять обійми. Багато гарних практик, мість сили, ритуалів є в моєму житті, як щоденна рутина. А обійми здається можуть воскрешати фенікса в мені.

15. Як, на вашу думку, змінюється динаміка всередині країни, ставлення до тих, хто виїхав, і тих, хто залишився? Чи вважаєте ви, що українці, які виїхали з країни, мають особливу відповідальність перед батьківщиною?

В нас є маса конфліктів, соціального порівняння, розгалуження за вибором. Я не бачу сенсу тягнути ці роздуми для себе із дня в день. Майже в кожній перерахованій категорії в мене є дорогі люди. І багато з них шукають змогу допомагати в закритті зборів на потреби військових, економлячи навіть на каві. А якщо додати до цього сум за домом та родиною, мовний бар’єр, почуття провини за свій страх… Я бажаю кожному повернутися додому, хто цього хоче. Динаміка соціальна така, що я вже рік не чула дискусій на цю тему. Знаєте, це питання вже теж не на часі. Пам’ятаю як мене дратували світлини новорічних ялинок друзів з-за кордону. А потім я до них приїхала, почула їх думки, разом плакали, разом мріяли про майбутнє. І все. Не тригерить, як то кажуть. Я вважаю, що ми дискутували на тему правильних і не правильних українців доки проживали адаптаційний період. Легше було думати про інших, ніж про себе, бо про себе було страшно. А тепер ні. Ми інші, ми прийняли реальність за 2,5 роки і в пасивній чи активній агресії вже немає нагальної потреби.

16. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Я живу в найстарішому куточку Одеси, тут ще є комунальні квартири. То ж моя мрія – величезний стіл на все подвір’я дому повний одеських блюд, разом всі сусіди, пісні та історії спогадів про тих, кого ми втратили.

Довгостроковий план – відбудова. Мені і наступному поколінню точно є чим зайнятися. Мрію здати на права вже на кінець-то.

17. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на веб сайт, сторінки в соц. мережах тощо)

Сайт та інші посилання (Ютюб у нас теж інформативний) БО Проект Костянтин https://linktr.ee/projectkonstantin

Сайт ГО Метанойя Україна: metanoiaukraine.org

Мої власні сторінки:

Твітер: @angel_projectK

Інстаграм: @halynka.od.ua