THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM THE CITY OF Dnipro.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

On January 8, 2025, during rush hour, russian forces deployed guided aerial bombs to strike Ukraine’s eastern city of Zaporizhzhia (population 700,000). Their intent was clear: to inflict mass civilian casualties. Thirteen people were killed, and 150 injured—three of whom have required amputations. Such atrocities have become a grim everyday occurrence. Each day of the past three years of russian aggression has brought new air strikes, more Ukrainian deaths, and with them more rage and hatred toward the aggressor.

Many of the severely injured are transported to Dnipro (population 1 million), to Mechnikov Regional Clinical Hospital, the largest medical facility in eastern Ukraine. Here, countless wounded Ukrainians undergo life-saving operations, often at the hands of Dr. Irina Kytova.

On a “regular” day, Dr. Kytova oversees the intensive care maternity center. Her work is both demanding and rewarding, guiding women through high-risk pregnancies and complex deliveries. However, now in the third year of russia’s war against Ukraine, Dr. Kytova’s workload is nothing short of heroic. The constant threat of shelling introduces unimaginable challenges: shrapnel wounds in expectant mothers, premature births triggered by wartime stress, and ensuring the safety of mothers and newborns amid air raids. With the frontline just 185 kilometers (115 miles) away, Mechnikov has become the primary hub for treating the wounded from the Donbas region.

Dr. Kytova’s days are consumed with stabilizing and rescuing critically injured defenders. Mechnikov’s staff work tirelessly, often around the clock as evacuation and emergency vehicles arrive daily and line the street outside. Ukrainians who were defending Dnipro, Donetsk, Zaporizhzhia, Kharkiv, and Kherson - regions bearing the brunt of the conflict - often unconscious, wait inside. Severely injured fighters are airlifted to the hospital by helicopters. For three years now, Dr. Kytova has performed surgeries, resuscitations, and critical care under circumstances that most of us cannot imagine.

On October 24, 2024, in a cruel act of terror, russian federation sent missiles that struck Mechnikov Hospital, causing significant destruction. Amid the blackout and debris, Dr. Kytova worked tirelessly to save lives, including those of her injured colleagues.

Dr. Irina Kytova is more than a doctor. In a time when her nation is enduring so much pain, Irina brings new life and hope, saving those who fight for Ukraine’s future. She is a true hero.

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW WOMAN.

Wartime Doctor, a hero, Dnipro

1. Name

Irina Kytova.

2. Where were you born and where do you live now?

I was born in Dnipro, Ukraine. I live here now.

3. What did you study and what profession do you work in now?

I studied at the Dnipro Medical Academy. I am an anesthesiologist by specialty.

I began my career at Dnipro's Mechnikov Regional Clinical Hospital, where I still work.

After completing my residency, I was on maternity leave for a year and a half, and when my daughter Polina was a year and a half, I began working as an anesthesiologist at the Mechnikov's Maternity Department. Since 2014, I have been the head of the maternity intensive care unit. Since 2020, I've been working in a role of a Deputy Medical Director.

4. What was your typical day like before the full-scale invasion, and how has your life changed since? Where were you, and how did you learn about or experience the beginning of the russian invasion? What challenges have you faced since the invasion?

Before the full-scale invasion, my days were quite peaceful. I would wake up early, have breakfast, plan my day, and work at my favorite place—the Mechnikov Maternity Hospital. I balanced work, learning, meeting friends, and spending time with family. I traveled often with my daughter and her group to various festivals. Life followed a predictable rhythm: weekend plans, trips, and cultural events. I felt safe and looked forward to a stable future.

However, everything changed on February 24, 2022. Life became filled with anxiety and uncertainty. My mornings start with news of the war, ambulance sirens, and life with the always-present sound of the air raid. I had to quickly adapt to the new reality—started planning my workday based on war updates and directives, assisting military and medical volunteers, and supporting injured people. Instead of spontaneous meetups with family and friends, most of my time is spent at work—whether in the operating room or by patients' bedsides—organizing aid for soldiers and refugees.

Together with volunteers, my coworker and I had to ensure the hospital was stocked with medical supplies, clothing, and food. Many people found themselves displaced from their homes at the start of the attacks.

This new pace of life taught me to value simple things—peace, calm, and safety. I realized the importance of unity and mutual support. Each day became a struggle for survival but also an opportunity to contribute meaningfully to my country and those around me. Now, I see the world differently. The war has reshaped my priorities, outlook on life, and values. I’ve learned to be more resilient and grateful for every moment of peace. Together, we fight for our freedom and Ukraine's future.

5. What do you consider your strengths and unique abilities?

As a doctor, woman, and resident of Ukraine, I can highlight several of my strengths and unique abilities:

• Empathy and compassion: As a doctor, I understand the emotions of patients and their families, which helps me provide better support during difficult times and build trust.

• Resilience: Living through war and uncertainty requires immense strength. I’ve learned to adapt to change and find the strength to continue working and supporting others.

• Teamwork: Collaboration is vital in the medical field. My team is the best, and we work effectively together to improve patient care.

• Continuous learning and self-improvement: I strive to enhance my knowledge and skills to provide the best medical care. This openness to learn extends to my personal growth as well.

• Decision-making in stressful situations: Working in maternity care often involves reacting to urgent situations with quick analysis and sound decisions.

• Positivity and support: I aim to be a source of encouragement for others, even during tough times, whether through a kind word or a listening ear.

These qualities benefit not only my professional life but also my everyday interactions, shaping how I approach people and the world around me.

6. What actions (big or small) have you taken to help Ukraine and its people? What is the hardest part of being a medic during the war? Did any part of your medical training prepare you for wartime conditions? How do wartime patients differ, and how are doctors morally affected compared to pre-war emergencies and injuries?

I continue providing medical care to mothers-to-be who, despite the challenges, have chosen to become parents here and now.

Our hospital collaborates with several clinics in different countries, sharing experiences and best practices. Many charitable organizations assist us. This requires meticulous preparation: gathering urgent hospital needs, finding those who can help, organizing logistics, and ensuring effective operations under current conditions. Additionally, every one of us now must provide psychological support to patients and their families who have experienced trauma, stress, or loss. Some aspects of my medical training, such as providing first aid and working under extreme conditions, helped me adapt to the war. However, real-life situations are often far more complex and unpredictable.

hardest aspects of being a wartime medic:

• Constant contact with patients suffering from loss and severe injuries can be emotionally challenging and is often accompanied by a personal sense of helplessness.

• Uncertainty. The constant threat of shelling creates a pervasive sense of instability, affecting morale.

• medical Equipment failures have become frequent due to overloading. Before 2022, we performed up to 20 emergency surgeries daily; now, it’s up to 100. We’ve transfused 17 tons of blood during this time.

Wartime patients often have more severe injuries and require urgent care. Pregnant patients, in particular, suffer from psychological trauma due to the loss of loved ones, uncertainty, and fear for their children.

Doctors during the war bear greater responsibility and stress. We witness horrific events and must make critical decisions in extremely challenging situations.

On January 14, 2023, a building in Dnipro’s Peremoga district was destroyed by a russian missile. Without being summoned, all doctors, nurses, and junior staff rushed to the hospital and began operating, resuscitating, and providing care. We treated victims and assisted their relatives who showed up searching for loved ones. Tragically, one of our doctors lost her husband and parents in the explosion.

On October 25, 2024, russians bombed the hospital, causing significant damage. The polytrauma intensive care unit, the neurosurgical emergency operating room, and over 500 windows across the hospital were destroyed. It was a horrifying night for all staff members, patients and expectant mothers.

Bombings and shelling, along with other unexpected challenges of ongoing war, can lead to emotional burnout and a greater need for psychological support. We entered a new reality, both medical professionals and patients, one that demands flexibility, resilience, and adaptability.

7. How do you take care of yourself? Is it even possible to remain emotionally stable during wartime? What helps you hold yourself together?

Stress has become an inseparable part of our every day, as are new challenges. Sadly, rest or vacations are a luxury we can only dream of. At my hospital, the atmosphere is intense. We face daily emergencies that require our full attention and effort. It's not just physically exhausting but emotionally draining. It is heartbreaking, witnessing suffering and people’s fears during such difficult times.

War drains not only physical but also emotional reserves. My coworkers and I support each other, but sometimes it feels impossible. Inability to rest or step away from these burdens becomes a real test of mental resilience. I’m not speaking just about myself—this is the reality for every nurse and doctor. Many of us face this daily. I want to emphasize the importance of mutual support (something we strive for every day). Even a simple word of empathy or understanding can be a beacon of light in the darkness.

Family support also plays a crucial role. The thought of loved ones waiting at home, or even a simple cup of hot tea, can be a huge comfort. hearing "I love you, Mom" is what truly inspires me. Our strength lies in acknowledging our emotions and finding ways to express them. Together, we can endure these difficult times.

8. Do you feel that the war has changed you? In what ways? Were you surprised by your own resilience, your country, or your views on humanity and the world? What has been an eye-opener for you?

The war, without a doubt, left (and continues to leave) a profound mark on my life and worldview. It has changed me in many ways—as a person, a professional, and a citizen. It made me more resilient. Many can discover incredible strength during the hardest times, and I am no exception. I’m no longer surprised at my ability to find inner resources to keep working and supporting others. It’s not always easy, but I’ve learned (or at least try) to manage my emotions, seek recovery methods, and find inspiration in simple things—daily victories, colleagues’ smiles, and small acts of kindness.

My perception of humanity has evolved. I’ve witnessed people coming together in crises, willing to help one another despite their own hardships. This inspires me and shows our immense potential for kindness and compassion. I’ve realized the importance of maintaining connections with others because they become our anchor.

An eye-opener for me has been understanding that life can be unpredictable and cruel, yet even in the darkest times, there is light. I’ve learned to appreciate moments of joy and peace that once seemed ordinary. Every day is a new opportunity for gratitude and love.

My attitude toward the world has also shifted. I’ve become more open to diverse perspectives and experiences. The war reminds us how crucial it is to listen to each other, understand different viewpoints, and find shared values. These changes haven’t been easy, but I believe they’ve made me a better person. Even in the hardest of times I seem to be able to find the strength to grow, transform and strive to be and do better.

9. What do you want the world to know about Ukrainians at this moment? About Ukrainian women?

I want the world to know that we are people of an extraordinarily resilient and courageous nation. We unite during difficult times. Regardless of gender, Ukrainians demonstrate remarkable strength, willingness to fight for their freedom and dignity. Ukrainians walk the walk when it comes to supporting one another through adversity.

As for Ukrainian women, they play a pivotal role in this struggle. They are not only mothers and wives who support their families but also active participants in volunteer movements, healthcare, the military, and community leadership. Ukrainian women contribute greatly to Ukrainian society, displaying fearlessness and determination in defending their country.

The world should know that Ukrainian women are symbols of hope and strength, striving for peace and justice. Their fight for human rights and equality is an essential part of Ukraine’s modern history.

11. What place or activity makes you happiest?

The place where I feel happiest is in maternity ward. Every time I step into this special place, my heart fills with joy and gratitude. Here, amidst all the emotions, I feel my true calling—helping new lives come into the world.

Seeing the happy faces of parents holding their babies for the first time is priceless. Every moment, every smile, and every tear of joy reminds me why I chose this profession. It’s not just a job—it’s an opportunity to witness daily miracles. I believe the love and support we provide in this moment can change not only the lives of newborns but also their parents.

Thank you to everyone who shares this journey with me!

12. What’s the first thing you’ll do when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war ends?

When that long-awaited moment arrives, I’ll feel immense joy and relief. Here are a few things I will do:

• Hug my loved ones because nothing compares to the warmth and support of family. I dream of gathering everyone together to celebrate our victory and give thanks for enduring all the hardships.

• I will travel across Ukraine and beyond, exploring new horizons, meeting new people, and experiencing new cultures is something I long for.

• Contribute to rebuilding our country. Helping those affected by the war and supporting charitable initiatives is my goal.

• Simply enjoy life. I want to cherish every moment, delight in simple things, and be grateful for the peaceful sky above.

Victory will not just mark the end of the war but a new beginning. I believe in a brighter future for myself, my family, and all Ukrainians.

13. How do you feel about the nation’s transition to the Ukrainian language? How does russian propaganda about the "suppression of russian speakers" resonate with the West?

Language is not just a means of communication but an essential part of our identity. It shapes our culture, traditions, and worldview. The transition to Ukrainian is not merely a linguistic shift—it’s a return to our roots and heritage. It’s an opportunity to reconnect with our history and cultural legacy.

My daughter was the first in our family to take this step. For the younger generation, the process is much simpler. They are ambitious, creative, and patriotic. Of course, the transition (from russian to Ukrainian) may not be easy for everyone. Many people may be accustomed to other languages in their daily lives but it’s important to remember that change takes time and patience. With mutual support (where we all support each other’s change to Ukrainian), we can overcome any challenges.

14. What, in your opinion, distinguishes russians as a people from Ukrainians? Were we aware of these differences before the full-scale conflict? Were we in denial?

I prefer not to comment.

15. Do you think Ukrainians who left during the 2022 exodus or those who have lived abroad for years have any responsibility toward their homeland?

It’s hard for me to speak for others. Everyone has their own goals and paths. I neither justify nor judge anyone. We are where we are meant to be, doing what we are supposed to, wherever we are in the world.

16. Where can others find information about you or your work?

• Mechnikov Hospital

• My Facebook Profile

• Instagram: @ikitova

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE", З Дніпра.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

8 січня 2025 року, в час пік, російські війська нанесли удар керованими авіабомбами по Запоріжжю (населення 700 000) на сході України. Їхній намір був чітким: спричинити масові жертви серед цивільного населення. Тринадцять людей було вбито і п'ятдесят поранено - троє з них потребували ампутації кінцівок. Такі звірства стали жахливою щоденною практикою. Кожен день останніх трьох років російської агресії приносить нові авіаудари, більше смертей українців, а з ними більше люті та ненависті до агресора.

Багатьох важкопоранених перевозять до Дніпра (населення 1 мільйон), в обласну клінічну лікарню ім. Мечникова, найбільший медичний комплекс на сході України. Тут незліченній кількості поранених українців проходять життєво важливі операції, часто руками лікарки Ірини Китової.

У «звичайний» день лікарка Китова керує реанімаційнем відділенням у Пологовому лікарні Мечникова. Її робота є одночасно складною і корисною, адже вона допомагає жінкам під час вагітностей з високим ризиком та складних пологів. Однак зараз, на третьому році війни росії проти України, навантаження доктора Китової можна назвати не інакше як героїчним. Постійна загроза обстрілів створює неймовірні виклики: осколкові поранення у вагітних, передчасні пологи, спричинені стресом воєнного часу, та гарантування безпеки матерів і новонароджених під час повітряних нальотів. Зважаючи на те, що до лінії фронту всього 185 кілометрів (115 миль), лікарня ім. Мечникова стала основним центром лікування поранених з Донбасу.

Дні лікарки Китової зайняті стабілізацією та порятунком важкопоранених захисників. Співробітники «Мечникова» працюють не покладаючи рук, часто цілодобово, адже евакуаційні та реанімобілі прибувають щодня і вишиковуються в чергу на вулиці. Українці, які захищали Дніпро, Донецьк, Запоріжжя, Харків, Херсон - регіони, що несуть на собі основний тягар конфлікту - часто непритомні, чекають всередині. Важкопоранених бійців доправляють до шпиталю гелікоптерами. Ось уже три роки доктор Китова проводить операції, реанімації та критичну терапію в умовах, які більшість з нас не може собі уявити.

24 жовтня 2024 року, у жорстокому акті терору, російська федерація випустила ракети, які влучили в лікарню Мечникова, спричинивши значні руйнування. В умовах знеструмлення та уламків лікарка Китова невтомно працювала, щоб врятувати життя, в тому числі своїх поранених колег.

Ірина Китова - більше, ніж лікар. У той час, коли її нація переживає стільки болю, Ірина приносить нове життя і надію, рятуючи тих, хто бореться за майбутнє України. Вона є справжнім героєм.

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW WOMAN.

Лікар під час війни, герой, Дніпро

1. Імʼя

Китова Ірина.

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Народилася і живу у Дніпрі.

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

Я навчалася у Дніпропетровській медичній академіі. За фахом лікар-анестезіолог.

Свою трудову діяльність розпочала в Обласній клінічній лікареі ім.І.І.Мечникова, де і працюю до цих пір.

Після закінчення інтернатури півтора рочки побула в декретній відпустці, а вже коли донечці Полінці виповнилось 1,5 рочки вийшла працювати лікарем -анестезіологом у Пологовому лікарні Мечникова.

З 2014 року очюлювала реанімаційне відділення у Пологовому Мечникова. А в 2020 році призначили на посаду заступника медичного директора.

4. Як виглядав ваш звичайний день до повномасштабного та як змінилося ваше життя після вторгнення в Україну? Де ви були і як дізналися/відчули початок російського наступу? З якими труднощами вам довелося зіткнутися після вторгнення?

До повномасштабного вторгнення в Україну мій звичайний день виглядав досить спокійно. Я прокидалась рано, снідала, планувала свої справи на день, працювала у найкращому доя мене місці-Пологовий Мечникова встигала і навчатися, зустрічалась з друзями, проводила час з родиною. Багато мандрувала з донечкою та іі колективом на різні фестивалі. Життя текло у звичному ритмі: були плани на вихідні, подорожі, культурні заходи. Я відчувала себе в безпеці, сподіваючись на стабільне майбутнє.

Однак 24.02.2022 все змінилося. Щоденність наповнилася тривогою та невизначеністю. Мої ранки почались з новин про війну, сирен та повітряних тривог. Я навчилася швидко реагувати на зміни — планувати робочий день в залежності від новин та розпоряджень, допомагати волонтерам, підтримувати тих, хто постраждав. Замість звичних зустрічей з друзями, ми проводили майже весь час на роботі-хто за операційним столом, хто біля ліжка, організовували допомогу для військових та біженців.

З волонтерами і всіма небайдужими необхідно було налагодити допомогу лікарні ліками, одягом, харчуванням. А по первах людям і жити нема було де.

Цей новий ритм життя навчив мене цінувати прості речі — мир, спокій, безпеку. Я зрозуміла важливість єдності та підтримки один одного. Кожен день став боротьбою за виживання, але водночас і можливістю зробити щось значиме для своєї країни та людей навколо.

Тепер я дивлюсь на світ іншими очима. Війна змінила мої пріоритети, погляди на життя та цінності. Я навчилася бути більш стійкою і вдячною за кожен момент спокою. Ми разом боремося за нашу свободу і майбутнє України.

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Як лікар, жінка і людина, яка живе в Україні, я можу виділити кілька своїх сильних сторін та надздібностей:Емпатія та співчуття: Як лікар, я маю здатність розуміти почуття пацієнтів і їхніх родин, що дозволяє мені краще підтримувати їх у важкі часи. Це також допомагає мені встановлювати довірливі стосунки.

Стійкість: Життя в умовах війни та невизначеності вимагає великої стійкості. Я навчилась адаптуватися до змін і знаходити сили продовжувати працювати та підтримувати інших.

Командна робота: У медичній сфері важливо працювати в команді. А у мене моя команда найкраща. Ми ефективно співпрацювати з колегами, що допомагає покращити якість лікування пацієнтів.

Здатність до навчання та саморозвитку: Я завжди прагну вдосконалювати свої знання та навички, щоб надавати найкращу медичну допомогу. Це також стосується моєї особистості — я відкрита до нових ідей і досвіду.

Вміння приймати рішення в стресових ситуаціях: Робота в Пологовому часто пов'язана з терміновими ситуаціями, де потрібно швидко аналізувати інформацію та приймати обґрунтовані рішення.

Позитивний настрій і підтримка інших: Я намагаюся бути джерелом позитиву для оточуючих, навіть у важкі часи. Це може бути просте слово підтримки або готовність вислухати.

Ці якості допомагають мені не лише в професійній діяльності, але й у повсякденному житті, адже вони формують моє ставлення до людей і світу навколо.

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу? Що для вас найскладніше в роботі медика під час війни? Чи відчували ви, що якась частина вашої медичної підготовки підготувала вас до умов війни? Чим відрізняються пацієнти під час війни і чим лікарі відрізняються (морально) від довоєнних надзвичайних ситуацій і травм?

Я продовжую надавати медичну допомогу пацієнтам, які попри всі складнощі вирішили бути батьками сами тут і саме сьогодні.

Наша лікарня співпрацює з кількома клініками різних країн, обмін досвідом. Багато благодійних організацій допомагають нам. До цього треба ретельно готуватись: збирати нагальні потреби лікарні, шукати, хто зможе допомогти, налагодити логістику, отримати і дати змогу якісно працювати в наших сьогоднішніх умовах.

Ще кожен з нас зараз має вміти надати психологічну підтримку пацієнтам та їхнім родинам, які пережили травму, стрес або втрату.

Найскладніше в роботі медика під час війни:

Постійний контакт з пацієнтами, які страждають від серйозних травм або втрат, може бути дуже важким емоційно. Часто це супроводжується відчуттям безсилля.

Зараз ми багато стикаємось з тим , що наше обладнання виходить з ладу. Навантаженність на кожну одиницю зросла в декілька раз. Якщо до 2022 року ургентних операцій було до 20 за добу, а зараз до 100. Ми перелили 17 тон крові за цей час.

• Невизначеність: Постійна загроза обстрілів і небезпеки створює атмосферу невизначеності, що може впливати на моральний стан медичного персоналу.

Підготовка до умов війни: Частина моєї медичної підготовки, зокрема навички надання першої допомоги та роботи в екстремальних умовах, дійсно допомогла в адаптації до умов війни. Однак реальні ситуації часто виявляються набагато складнішими і непередбачуваними.

Відмінності пацієнтів під час війни: Пацієнти під час війни часто мають більш серйозні травми і потребують термінової допомоги. А якщо говорити про вагітних, то більше вони страждають від психологічних травм через втрату близьких, через невизначеність та боязнь за малечу.

Ми-лікарі під час війни часто відчуваємо більший тягар відповідальності та стресу. Ми стаємо свідками жахливих подій і змушені приймати рішення в надскладних ситуаціях.

14.01.2023 був зруйнований будинок на Перемозі. І всі лікарі, медсестри і молодший персонал без виклику, нагадувань приіхали на роботу і стали за «станок»-операціі, реанімаційні зали, реанімаціі. Необхідно було всім постраждалим надати допомогу, а також і родичам , які розшукували своіх.

Нажаль, одна наша лікарка втратила тоді і чоловіка, і батьків.

25 жовтня 2024 вибух відбувався поряд нашоі лікарні и ми постраждали. Повністю зруйновані реанімаційне відділення політравми, нейрохірургічна ургентна операційна та знищено більше 500 вікон по лікарні. Це була жахлива ніч для всіх співробітників.

Все це може призводити до емоційного вигорання та потреби в додатковій психологічній підтримці.

Усе це формує нову реальність для медичних працівників і пацієнтів, яка вимагає гнучкості, стійкості та готовності до змін.

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе докупи?

Стрес став невід’ємною частиною нашого життя. Кожен день приносить нові виклики, і, на жаль, відпочинок чи відпустка — це розкіш, про яку ми можемо тільки мріяти.У лікарні Мечникова , де я працюю, атмосфера напружена. Ми отримуємо виклики щодня, і кожен з них вимагає нашої максимальної уваги та зусиль. Це не лише фізичне навантаження, а й емоційне. Важко бачити страждання людей, їхні переживання, і відчувати безвихідь у такі важкі часи.Війна забирає не тільки фізичні ресурси, але й енергію душі. Ми намагаємося підтримувати один одного, але іноді це просто неможливо. Відсутність можливості відпочити чи просто відійти від всього цього навантаження стає справжнім випробуванням. І я не про себе зараз. Все це про кожну сестричку, про кожного лікаря. Багато з нас щодня стикаються з цими труднощами. Хочу наголосити на важливості підтримки один одного (що ми і намагаємось робити щодня) — навіть просте слово співчуття чи розуміння може стати світлом у темряві.

А ще підтримка наших рідних, які чекають нас вдома. І просто чашка гарячого смачнюшого чаю -це вже величезна підтримка. А слова-Я тебе люблю, матуся- це те, що надихає. Наша сила полягає в тому, щоб визнавати свої почуття і шукати способи їх вираження. Разом ми зможемо витримати ці важкі часи.

8. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Війна, безумовно, залишила глибокий слід у моєму житті та світосприйнятті. Я відчуваю, що вона змінила мене в багатьох аспектах — як особистість, як професіонала і як громадянина.

По-перше, я стала більш стійка. Багато людей виявляють неймовірну силу в найскладніші часи, і я не стала винятком. Я тепер не дивуюсь, як можу знаходити внутрішні ресурси, щоб продовжувати працювати та підтримувати інших. Це не завжди легко, але я навчилася ( принаймні намагаюсь) справлятися з емоціями, шукати способи відновлення та знаходити натхнення в простих речах — у щоденних перемогах, у посмішках колег, у маленьких актах доброти.

По-друге, моя уява про людяність змінилася. Я бачу, як люди об'єднуються в кризових ситуаціях, готові допомагати один одному, незважаючи на власні труднощі. Це надихає і показує, що в людях є потенціал до великої доброти та співчуття. Я зрозуміла, наскільки важливо підтримувати зв'язки з іншими, адже саме вони стають нашою опорою.

Прозрінням для мене стало усвідомлення того, що життя може бути непередбачуваним і жорстоким, але навіть у найтемніші часи можна знайти світло. Я навчився цінувати моменти радості та спокою, які раніше могли здаватися буденними. Кожен день — це нова можливість для вдячності та любові.

Моє ставлення до світу також змінилося. Я стала більш відкритою до різноманітності думок і досвідів. Війна нагадує про те, як важливо слухати один одного, розуміти різні перспективи і шукати спільні цінності.

Ці зміни — нелегкий процес, але я вірю, що вони роблять мене кращою людиною. Гадаю, що навіть у найскладніші часи ми можемо знайти сили для змін і зростання. І я хочу бути кращою , ніж я була тоді.

9. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Я хочу, щоб світ знав, що українці — це нація, яка проявляє неймовірну стійкість, мужність і єдність у складні часи. Українці, незалежно від статі, демонструють величезну силу духу, готовність боротися за свою свободу та гідність, а також підтримувати один одного в умовах викликів.

Щодо українських жінок, вони відіграють ключову роль у цій боротьбі. Це не лише матері та дружини, які підтримують свої сім'ї, але й активні учасниці волонтерського руху, медики, військовослужбовці та лідери громадської думки. Українські жінки вносять значний вклад у суспільство, демонструючи безстрашність та рішучість у захисті своєї країни.

Світ повинен знати, що українки — це символ надії і сили, які прагнуть до миру та справедливості. Їхня боротьба за права людини і рівність є важливою частиною сучасної історії України.

10. Які WOW-жінки вас надихають?

Є багато WOW-жінок, які надихають своєю силою, досягненнями та впливом на суспільство. Олена Зеленська - Перша леді України, яка активно підтримує питання освіти, культури та прав жінок в Україні. Моя знайома Аріна Чабан—волонтерка,якаробить все можливе і неможливе для Перемоги.

11. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Місце, де я відчуваю себе щасливою — це пологова зала.Кожного разу, коли я перетинаю поріг цього особливого місця, моє серце наповнюється радістю і вдячністю. Тут, серед усіх цих емоцій, я відчуваю справжнє покликання — допомагати новим життям з'являтися на світ.Бачити щасливі обличчя батьків, які вперше тримають своїх малюків на руках, — це безцінно. Кожен момент, кожна усмішка і кожна сльоза радості нагадують мені про те, чому я обрала цю професію. Я щаслива робити добру справу, бути частиною такого важливого етапу в житті людей.Це не просто робота — це можливість бути свідком чудес, які відбуваються щодня. Я вірю, що любов і підтримка, які ми надаємо в цей момент, можуть змінити життя не лише новонароджених, але й їхніх батьків.

Дякую всім, хто розділяє зі мною цю подорож!

12. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Коли настане той довгоочікуваний момент, я відчую неймовірну радість і полегшення. Ось кілька речей, які я зроблю в першу чергу:

Обійму своїх рідних. Ніщо не зрівняється з теплом і підтримкою близьких. Я мрію про те, щоб зібрати всю родину разом, відзначити нашу перемогу та подякувати за те, що ми витримали всі труднощі.

Я мрію про подорожі Україною та за її межами. Відкриття нових горизонтів, знайомство з новими людьми та культурами — це те, чого я прагну.

Вірю, що після перемоги буде безліч можливостей для розвитку. Я хочу реалізувати свої ідеї та мрії, створити щось корисне для суспільства.

Я мрію про те, щоб долучитися до відновлення нашої країни. Допомагати тим, хто постраждав від війни, підтримувати благодійні ініціативи — це моє бажання.

Просто насолоджуватимусь життям. Я хочу цінувати кожен момент, радіти простим речам і дякувати за мирне небо над головою.

Перемога — це не лише кінець війни, а й новий початок. Я вірю в краще майбутнє для себе та своєї родини, а також для всіх українців.

13. Як ви ставитеся до нації та її переходу на українську мову? Як російська пропаганда про "придушення російськомовних" спочатку урівнювалася в Штатах.

Мова — це не лише засіб спілкування, а й важлива частина нашої ідентичності. Вона формує нашу культуру, традиції та світогляд. Перехід на українську мову — це не просто зміна слів, це повернення до коріння, до наших витоків. Це можливість відновити зв'язок з історією та культурною спадщиною.Моя донечка перша в нашійродині зробила цей крок. Для молоді цей процес дуже простий.Вони амбіційні,креативні і патріотичні.

Звичайно, для більшості людей перехід може бути непростим. Багато людей звикли до інших мов у своєму повсякденному житті. Проте важливо пам'ятати, що зміни завжди потребують часу і терпіння. Я вірю, що з підтримкою один одного ми зможемо подолати будь-які труднощі.

14. Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення?

Дозвольте не коментувати.

15. Чи відчуваєте ви, що люди, які виїхали з України під час хвилі виїзду у 2022 році, або ті українці, які вже роками живуть за кордоном, чи мають вони якусь відповідальність перед батьківщиною?

Мені складно говорити за інших. У кожного своя мета, свій шлях. Когось виправдовувати або засуджувати, розуміти чи ні я не маю права.кожен з нас там, де він має бути і робить те що має робити ,де б він не був.

16. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соцмережах тощо)

mechnikova.com

Фейсбук

Інстаграм: @ikitova