THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM KYIV.

* All images and answers in the feature were provided by the WOW Woman, unless otherwise specified.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

I’ve spent a great deal of time poring over Ms. Kristina Oliinyk’s social media stories. I was particularly interested in her Ukrainian war diary from 2022, a collection of daily videos depicting an evolution of human response to an attack on one’s homeland. Kris’s toughness, vulnerability and despair in the initial weeks and months of russian terror were gut-wrenching. As Kris’s business in the beautiful wine country of Cape Town flourished, Kris’s mom and sister were huddled together in Kyiv bomb shelter. Kris was 5900 miles / 9460 km away from the loves of her life, watching the horror unfold through news reports and accounts of everyday Ukrainians. It was in those moments, after the full-scale invasion started, Kris began recording, mainly in English, for her South African friends and anyone who would listen.

I also watched my country burn from overseas, 8000 km away, life divided into the before and the after. In Kris’s vulnerability, her scattered thoughts, panic, mental exhaustion, rage and plea in her shaky voice, I saw and heard myself; I relived my own panic, rage and despair. I recognized in Kris a kindred spirit as our response to the crisis was very similar - after crying, staring at our screens and protesting in our respective countries we dropped everything and went to Poland. Those were panicked days of 500,000 people fleeing Ukraine into Poland each day. Kris volunteered at the Warsaw’s central train station as the first friendly Ukrainian face for millions of the arriving refugees and I travelled to the Ukrainian-Polish border, to be that face for the hundreds of packed buses. I have a vague memory of seeing Kris in the Warszawa Centralna, amid the chaos of suitcases and panicked Ukrainians.

Watching Kris’s videos in chronological order puts a mirror to the nation’s sentiment during that moment in history: in the early days, Ukrainians first pleaded with russians to rise up, go to the streets and overthrow their dictator; personal accounts from family and friends follow, desperate attempts to make sense of such brutality from supposed “brothers”. Kris’s video recordings, then still done in russian language, turned toward the west: “please help us close the sky and save millions of innocent civilians, kids and families”. When first reports of civilian murders began trickling in, the language in Kris’s videos switched to Ukrainian and the tone became angry: “how can you, Europeans, applaud Ukrainian bravery but send not a single weapon; we don’t need your thoughts and prayers for the dead Ukrainians. We need help fighting our common enemy!” The human nature then led everyone toward rage, and for many people with Kris’s personality type, to extreme action. “I have to act, volunteer and exhaust myself”, Kris says, “to not overfill with hate and despair. I have to pour my anger into love and helping my fellow humans”. Kris is currently in Kyiv, supporting brave soldiers of the Armed Forces from the rear. Her sister volunteered and is actively fighting as a drone operator and a sniper. Kris meanwhile rescues Ukrainians from the hard hit towns on the front line and delivers civilians to safety. Kris continues recording videos, but they are now defiantly in Ukrainian, focused on fundraising and the needs of the military.

February 24th, 2024 marks two years of the full scale russian barbarism. As I type this, russians continue to slaughter Ukrainian men, women and children. Male population of Ukraine is being actively wiped off the face of the earth, many families have been displaced internally or have settled abroad. Ukrainian social media videos look very different now, compared to the beginning of the invasion, folks are attempting to find a new kind of “normal”, focusing on mental health while trying to stay alive. Human psyche seemed to allow people to live, coexist and survive within the confines of daily air raids and impeding mobile bombing alerts. Ukrainians are persevering. Military has become God. Global opinions and proposed “solutions” fluctuate depending on the country and the hemisphere. One thing remained constant - Ukrainian women like Kris continue acting and doing.

We are Ukrainians after all, we will never submit; we will resist forever!

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman.

Volunteer, Project Manager Ukrainian Charitable Foundation, Kyiv

1. Your Name.

Kristina Oliinyk.

2. Where were you born and where do you live now?

Kyiv and Kyiv, Ukraine.

3. What did you study and what is your profession?

I have a Master's degree in Psychology in Management. I work as a project manager at a charity that provides food, clothing, medication, hygiene products and cash assistance to Ukrainians who are currently sheltering from bombardment by russian hostile forces. In addition we assist those Ukrainians who are wishing to leave conflict affected areas with emergency transport options.

4. What did your typical day look like before the war and how has your role changed since the invasion of Ukraine?

Before the war, I lived in Cape Town and worked as a makeup artist on movie sets, so I often had an early rise at 5-6 am, admiring the mountains from my balcony, then a shuttle would take me to the set, often right on the ocean. In the evenings, dinner at a restaurant with the team or with my husband near home, and sleep. On the weekend, it was a hike up a mountain, or surfing, or a trip out of town to a winery.

Before full scale invasion. Kristina’s life in Cape Town, South Africa.

Now I get up a little later because life in Kyiv starts later. I often wake up to sirens or russian shelling without an alarm clock, and I need about an hour in the morning to get ready for the day, whatever it may be. I do stretching and meditation, and try to prepare for whatever the day brings with acceptance. I work in a hybrid way - sometimes from home, sometimes from the office. I make coffee, read the news, and sit down at my laptop to work. In the evenings, I prepare food, look at the reserves of drinking water, and often go to the spring to fetch water. I make sure I have charged power banks and a power station, watch a TV show, kiss my cat on the forehead and go to bed; the only difference is, being in the second year of the full out russian war of aggression in Ukraine, I fall asleep without having hope that tomorrow will be better. These days, I only hope that tomorrow will bring good news.

On weekends, I go to the gym, go out to dinner with friends, to a bar, or to the movies. Life in Kyiv has become very lonely, not everyone can stand it, many people left in 2023, my sister is in the army.

But I am not a victim! It was my personal choice to come back to Kyiv. I am happy that I can be close to Ukrainians and help in any way I can.

Kristina and Tetiana Oliinyk.

5. What motivates you at the moment?

Faith in the future.

6. What do you consider your strengths or perhaps superpowers?

Determination, empathy, trust in the universe, ability to let go.

7. What concrete actions (big or small) have you taken and continue to take to help Ukraine and the Ukrainian people?

I work as a coordinator for a charity foundation, and we are currently making repairs to households in Kherson that were destroyed by heavy russian bombardment. I also volunteer and collect donations for my friends at the front when there is a need to buy a car, medicine, or equipment.

8. How do you take care of yourself? Is it realistic to remain mentally steady in a time of war? What exactly helps you to remain you?

I do yoga, stretch at home, go dancing, meditate, and go on retreats.

Existing in a country under attack. Ukraine. February 2024 (two years of russian aggression to-date)

9. Do you feel that the war has changed you? How exactly? Were you surprised about yourself, people and the world in general? Can something be called your epiphany?

In fact, the war took a lot of strength out of me, although it's a sin for me to complain because I've never been to the front. But I seem to have been prepared for everything in my life, and I face life's difficulties without panic.

10. At what point did you feel that the war had come to you? What happened, where were you, and how did you survive the bombing and shelling?

I was in Cape Town when the war started. I was working as a makeup artist in the fashion industry, I had my own makeup studio.

I could not forgive myself that my family and friends were sitting under exploding bombs, and I was abroad and could not do a thing. For me, at that time, it was better to be with them, take risks and be useful than to watch people drinking Aperol on the beach and making plans for the weekend in safety. I couldn't imagine at the time how to help without being physically there. My conscience tormented me for a while.

Then, one day, life for me was divided into "before and after", like for most Ukrainians, and I immediately closed my makeup studio in Cape Town without any hesitation. I sold what I could, gave away the rest to my fellow makeup artists, canceled future bookings - many clients did not want to accept a pre-paid deposit from me because they understood (as much as possible) my situation. And on March 6, 2022 I was volunteering at the main train station in Warsaw, Poland. I was meeting the first Ukrainian refugees, including those brave souls from Bucha, who told me horror stories that I didn't want to believe at the time.

Ukrainians were very scared and traumatized; they asked me: "What should I do now?" and I answered: "'This is at least for a year, you need to look for Polish language courses, a kindergarten for your children, more permanent housing. These words were not received calmly, some of them "threw" themselves at me with tears and hysterics, saying that they were going to return home in two weeks. It was very hard for women with children and the elderly, my heart was breaking, some people returned to the train station a few days later and begged us to help them return home to Ukraine. It was impossible to watch this calmly, sometimes we cried together and I simply could not help with anything further.

11. In your opinion, how do Russians differ from Ukrainians? Do you want justice for Russians? Do you think it is possible and what would you like to see happen?

Ukrainians love democracy. Russians obey and submit. I am for a collective responsibility, for repentance. Until then, they do not exist for me.

12. What would you like the world to know about Ukrainians at the moment? And, in particular, about Ukrainian women?

Ukrainians have stood and will continue to stand up for what is right. We will not leave our homes because the Emperor of Evil says so. It is quite difficult for Ukrainian women now, we are taking care of work and raising children while our husbands serve in the army and defend the state. Our women at the front and outside the front are having a hard time, no one was prepared for the war.

Winter work trips. We will rebuild all the ruins. Ukraine will blossom again. The only thing russians can do is destroy. The only thing we, Ukrainians, can do is rebuild. Including rebuilding ourselves. I’ve visited liberated villages before, but this is Kherson, the first big city I’ve visited after its liberation by the Ukrainian Armed Forces.

13. What place or activity brings you the most pleasure now, if any?

Socialization with friends, traveling, good news.

14. What will you do first of all when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war is over?

To be honest, the victory will be very bittersweet for us, we have lost so many people. My dream is that we physically and mentally hold out and not lose ourselves.

15. Where can others find information about you/your activities? (links to website, social media pages, etc.)

Instagram: @makeitbrightwordlwide

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE", З КИЄВА.

* Всі фотографії та відповіді в матеріалі були надані WOW Woman, якщо вказано інакше.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

Я провела багато часу, переглядаючи історії пані Христини Олійник у соціальних мережах. Мене особливо зацікавив її український воєнний відеощоденник з 2022 року - колекція щоденних відео, що відображають еволюцію людської реакції на напад на рідну землю. Стійкість, вразливість і відчай Кріс у перші тижні та місяці російського терору вразили мене до глибини душі. У той час як бізнес Христини у прекрасній виноробній країні Кейптауні процвітав, її мама і сестра тулилися разом у київському бомбосховищі. Кріс була за 5900 миль (9460 км) від коханих, спостерігаючи за тим, як розгортається жахіття, з новинних репортажів та розповідей пересічних українців. Саме в ті моменти, після початку повномасштабного вторгнення, Христина почала робити записи, переважно англійською мовою, для своїх південноафриканських друзів і всіх, хто хотів слухати.

Я також дивилася через океан, як горіла моя країна; я була в замерзаючому Торонто, моє життя розділилося на "до" і "після". У вразливості Кріс, її розрізнених думках, паніці, психічному виснаженні, люті та благанні в її тремтячому голосі я побачила і почула себе; я пережила заново свою власну паніку, лють і відчай. Я впізнала в Кріс споріднену душу, оскільки наша реакція на кризу була дуже схожою - після того, як ми виплакалися, втупившись в екрани моніторів і протестуючи в наших власних країнах, ми відкинули свої плани і поїхали до Польщі. Це були панічні дні, коли 500 000 людей щодня тікали з України до Польщі. Христина зголосилася на центральному залізничному вокзалі Варшави, щоб стати першим привітним українським обличчям для мільйонів прибуваючих біженців, а я поїхала до українсько-польського кордону, щоб бути цим обличчям для сотень переповнених автобусів. У мене залишився неясний спогад про зустріч з Христиною на Warszawa Centralna, серед хаосу з валізами та панічно переляканих українців.

Перегляд відеозаписів Кріса в хронологічному порядку відображає настрої нації в той важливий історичний період: у перші дні українці спочатку благали росіян піднятися, вийти на вулиці і скинути свого диктатора; далі йдуть особисті розповіді родичів і друзів, відчайдушні спроби знайти сенс у такій жорстокості з боку нібито "братів". Відеозаписи Кріс, тоді ще зроблені російською мовою, були звернені на захід: "Будь ласка, допоможіть нам закрити небо і врятувати мільйони невинних цивільних, дітей і сімей". Коли почали просочуватися перші повідомлення про вбивства цивільних осіб, мова у відеозаписах Кріса перейшла на українську, а тон став гнівним: "Як ви, європейці, можете аплодувати українській хоробрості, але не надіслати жодної одиниці зброї; нам не потрібні ваші думки і молитви за загиблих українців. Нам потрібна допомога у боротьбі зі спільним ворогом!" Тоді людська натура підштовхнула всіх до гніву, а багатьох людей з таким типом особистості, як у Кріса, до активних справ. "Я мушу діяти, волонтерити і виснажувати себе, - каже Кріс, - щоб не переповнюватися ненавистю і відчаєм. Я маю виливати свій гнів у любов і допомогу ближнім". Зараз Кріс перебуває в Києві, підтримуючи з тилу хоробрих солдатів Збройних Сил України. Її сестра пішла добровольцем і активно воює як оператор безпілотника та снайпер. Тим часом Кріс рятує українців з постраждалих міст на лінії фронту та вивозить мирних жителів у безпечне місце. Кріс продовжує робити свої записи, але тепер вони демонстративно україномовні, орієнтовані на збір коштів та потреби військових.

Поки я пишу ці рядки, росіяни продовжують вбивати українських чоловіків, жінок та дітей. Чоловіче населення України активно стирається з лиця землі, багато сімей змушені були покинути свої домівки або оселилися за кордоном. Відео з українських соціальних мереж зараз виглядають зовсім інакше, ніж на початку вторгнення, люди намагаються знайти нову "нормальність", зосереджуючись на психічному здоров'ї, намагаючись залишитися в живих. Людська психіка, здається, дозволяє людям жити, співіснувати і виживати в умовах щоденних повітряних нальотів і перешкоджає мобільному оповіщенню про бомбардування. Українці наполегливі. Військові стали Богом. Глобальні думки та пропоновані "рішення" коливаються залежно від країни та півкулі. Одне залишається незмінним - українські жінки, такі як Христина, продовжують діяти і робити.

Адже ми - Українці, ми ніколи не підкоримося, ми будемо чинити опір вічно!

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

Волонтер, Менеджер Проектів Благодійного Фонду, Допомога Українцям, Київ

1. Ваше Ім'я.

Олійник Христина.

2. Де ви народилися і де живете зараз?

Київ і Київ.

3. На кого вчилися і яка у вас професія?

Магістратура- психологія в Управлінні. Працюю координаторкою в благодійному фонді.

4. Який вигляд мав ваш звичайний день до війни і як змінилася ваша роль після вторгнення в Україну?

До війни я жила в Кейптауні, працювала візажистом на зйомках, тому у мене часто був ранній підйом о 5-6 ранку, милування горами з балкону, потім трансфер мене забирав на зйомку, частіше, біля океану. Ввечері вечеря в ресторані з командою, або з чоловіком недалеко дому, і сон. В вихідний це були хайк в гору, або сьорфінг, або поїздка за місто, на винну ферму.

Зараз я встаю трохи пізніше, бо життя в Києві починається пізніше. Часто просинаюсь під сирену або обстріли без будильнику, мені треба приблизно одна година зранку, щоб налаштуватись на день, яким би він не був. Я роблю розтяжку і медитацію, і намагаюсь підготуватись до всього, що день принесе, з прийняттям. Я працюю гібридно - деколи з дому, деколи з офісу. Я заварюю каву, читаю новини, сідаю за ноутбук працювати. Ввечері готую їжу, дивлюсь на запаси питної води, часто ходжу по воду в джерело. Впевнююсь, що маю заряджені пауербанки і пауер станцію, дивлюсь серіал, цілую кота в лобік і лягаю спати, але вже на другому році війни без надії, що завтра буде ліпше. Лише сподіваюсь, що завтра принесе хороші новини.

На вихідних їду в зал, йду з друзями вечеряти, в бар, або в кіно. Життя в Києві стало дуже самотнім, не всі витримують, багато людей виїхали в 2023, моя сестра в армії.

Але я не жертва. Повернутись в Київ - був мій особистий вибір. Я щаслива, що можу бути поруч з українцями і допомагати, чим можу.

5. Що вас мотивує на даний момент?

Віра в майбутнє.

6. Що ви вважаєте своїми сильними сторонами чи навіть надздібностями?

Рішучість, емпатія, довіра до всесвіту, вміння відпускати

7. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили і продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Я працюю координаторкою в благодійному фонді, наразі ми робимо ремонти в домогосподарствах в Херсоні, які зазнали руйнувань в ході російських бомбардувань. Також волонтерю і збираю донати для друзів на фронті, коли є необхідність закупити машину, чи медикаменти, чи техніку.

8. Як ви дбаєте про себе? Чи реально залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає залишатися собою?

Я роблю йогу, розтягуюсь вдома, ходжу на танці, медитую, їзжу на ретріти.

9. Чи є відчуття, що війна змінила вас? Як саме? Чи здивувалися про себе, про людей і світ загалом? Чи можна щось назвати вашим прозрінням?

Насправді, війна витягла з мене багато сил, хоча мені гріх жалітись, бо я ніколи не була на фронті. Але я, здається, підготовлена вже в житті до всього, і без паніки зустрічаю життєві труднощі.

10. У який момент ви відчули, що війна прийшла до  вас? Що сталося, де ви були і як пережили бомбардування та обстріли?

Я була в Кейптауні, коли почалась війна. Я працювала візажисткою в фешн сфері, в мене була своя мейкап- студія.

Я не могла собі пробачити, що моя родина і друзі сидять під бомбами, а я тут, закордоном, і нічого не можу зробити. Для мене в той момент було б ліпше бути поряд з ними і ризикувати, але бути корисною, аніж в безпеці дивитись, як люди п’ють Апероль на березі океану і будують плани на вихідні. На той момент я не могла уявити, як допомогти без фізичної присутності там. Совість мене мучила ще довго.

В один день життя для мене розділилось на “до та після”, як і для більшості українців, і я без вагань одразу закрила свою мейкап студію в Кейптауні. Що змогла – продала, все інше – роздала колегам-візажистам, скасувала майбутні бронювання, – багато клієнтів не захотіли прийняти від мене проплачену передплату через розуміння (наскільки це можливо) моєї ситуації. І вже 6 березня я волонтерила у Варшаві на вокзалі, зустрічала перших біженців, включаючи людей з Бучі, які розповідали жахи, у які тоді не хотілось вірити.

Українці були дуже налякані й травмовані, коли вони питали мене: “Що мені робити далі?”, я відповідала: “Це як мінімум на рік, треба шукати курси польської мови, діткам садочок, більш перманентне житло”. Ці слова не сприймались спокійно, деякі “кидались” на мене зі сльозами й істериками, що збираються повертатися додому через два тижні. Жінкам з дітьми і стареньким було дуже тяжко, серце розривалось, деякі люди повертались на вокзал через декілька днів і молили, щоб ми їм допомогли повернутись додому в Україну. На це неможливо було спокійно дивитись, іноді ми плакали разом і ніц не могли зарадити.

11. Чим, на вашу думку, росіяни відрізняються від українців? Чи бажаєте ви правосуддя для росіян? Чи вважаєте ви, що це можливо і що б ви хотіли, щоб сталося?

Українці люблять демократію. Росіяни підчиняються. Я за колективну відповідальність, за каяття. До того часу вони для мене не існують.

12. Що б ви хотіли, щоб світ дізнався про українців на даний момент? І, зокрема, про українських жінок?

Українці  стояли і стоятимуть за своє. Ми не залишимо свої домівки, бо так каже Імператор Зла. Українським жінкам зараз доволі важко, ми тримаємо на собі роботу, виховання дітей, допоки наші чоловіки служать в армії і захищають державу. Нашим жінкам на фронті, і вне фронту зараз нелегко, ніхто не був готовий до війни.

13. Яке місце чи діяльність приносить вам найбільше задоволення зараз, якщо це можливо?

Соціалізація з друзями, подорожі, хороші новини.

14. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе і своєї сім'ї після закінчення війни?

Насправді, перемога буде дуже гіркою для нас, ми втратили дуже багато людей. Я мрію, щоб ми фізично і ментально протримались, і не втратили себе.

15. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на website, сторінки в соцмережах тощо)

Instagram: @makeitbrightwordlwide