THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM Slovyansk

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

As the year wraps up, I am overwhelmed with the feeling of gratitude. I feel grateful to be able to reach, earn trust and shine light on Ukrainian women who are nothing short of extraordinary. I am also grateful that they haven’t been killed by the russian aggressor, as they communicate with me from the war-torn Ukraine. These are incredible women who overcome mental health complexities as well as physical barriers, such as electricity outages, to keep communication going. They graciously answer my questions and pour their truth onto the page.

Together, my hope is for us to show an act of resistance to the aggressor. I truly believe that sharing stories from Ukraine—including personal accounts of the horrors inflicted by russia—is one of my life’s missions. Nothing feels more important than doing that in real-time, because lives are precious and russia disregards Ukrainian lives, devalues them. Ukrainians like my WOW Woman Natalia Vlasenko refuse to remain silent. Her thoughtful, matter-of-fact responses have moved me to tears, capturing the stark reality of life as it is right now.

When a ballerina, a lover of her hometown Odesa, and a tourist guide writes from the front lines—fearlessly recounting the atrocities committed by russia as her nation fights for survival—you stop and listen. And Ms. Vlasenko writes. Natalia not only writes in her war diary, she documents and takes close-up photographs so powerful you cannot look away. She is both a chronicler and a witness. This small, beautiful, regal Ukrainian is there on the front lines, 5 km from the enemy. Natalia works at medical stabilization points where she helps Ukrainian-speaking soldiers and translates their pain back to the foreign volunteer medics, in real time during life or death moments. Natalia is the explainer and translator of pain, a soother, a gentle hand holder, a calm presence during last moments of life. She takes in the horrors and lets them pass through her onto the page. The result (graphic content warning) is enough to make you want to scream!

Time passes. The war is approaching the three-year mark. Russian aggressor remains relentless. How can I scream louder for others to hear? Natalia’s post almost exactly year ago in December 2023 is titled “Я часто думаю про смерть / I often think about death”:

I think of it often, when I go to Gulyaypol or Kherson, during some mornings I think that this may be my last cup of coffee or the last cigarette I smoke right here, at the entrance to our hotel in Mykolaiv or Dnipro. And somewhere along the road or in Gulyaypol itself, 5 kilometres from the front line, their missile may come and I won't survive. Or it may hit us right here, at the stabilization point in Donetsk, where we are now on duty with American medics, near the front.

When I think of death, I want it to be quick, instant. Not to feel fear and pain. Not have to suffer after being wounded. Just to black out and that's it. But I want to live even more. And have time to finish what I started. To fight a little more countering their propaganda showing the Ukrainian truth. To make people around me a little happier, more inspired and kind. To see a little more of this beautiful and interesting world. To capture the warm and beautiful moments that happen even now, during these days of war. To love and be loved. Otherwise, what is the point of all this?

Thank you for your work, Natalia. You inspire me to keep going. We need to show the truth and write about it, we must document and multiply it. It has to live on after us, through our children and grandchildren. I will personally ensure you see more of this beautiful world. You will have a chance to give love and feel love in return! I am committed and I will not be silenced!

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman

Medical Translator, Volunteer, BaLlerina, Writer, Patriot, Slovyansk

4. What did your typical day look like before the war and how has your life changed since the invasion of Ukraine? Where were you and how did you find out or feel at the beginning of the russian invasion? What difficulties did you face after the invasion?

Before the war, my days were usually full and busy, especially before COVID. From April to October, I hosted groups of foreign tourists in Odesa from all over the world - Europe, the US, Canada, the UK, Asia, there were even tourists from Australia and New Zealand (by the way, I still keep in touch with the latter and they often send donations to my medical training camps). During the low season (autumn and winter), I gave more individual tours by request, for Ukrainian and foreign tourists, and also gave my own author’s lectures on the history of Odesa. And throughout the year, as a travel writer, I wrote travel columns for various publications and maintained my blog on Instagram. In my free time, I took ballet classes, which is my favourite hobby, travelled abroad several times a year, and travelled a lot around Ukraine.

LIFE BEFORE

My life has changed 180 degrees since the start of the full-scale invasion.

Tourism is a very vulnerable industry, and when there is no clear sky and no security, there is no travelling for pleasure, it's out of the question.

On 23 February 2022, I conducted my last tour for participants of a medical forum that was to take place in Odesa the next day. But for obvious reasons, the forum did not take place.

At 5 a.m. on 24 February, I woke up in my apartment in Odesa to explosions. Before the 24th, there were a lot of gloomy predictions about a possible invasion, but I, like many Ukrainians and my friends, did not want to believe that it was possible until the last moment.

I lost my favourite job, and in the first weeks of the full-scale war, I didn't know what I was going to do or how to make a living. It was hard psychologically and scary because it was not clear what to expect, what would happen next. The only thing I knew for sure was that I didn't want to go abroad. I want to be here, at home, doing something to protect my homeland. Although I had the opportunity to go to Poland and France and my friends invited me to go, something inside me kept me from getting up and going.

LIFE Now

At the beginning of March ‘22 (several weeks into the start of the full-scale russian aggression), I volunteered for the English-language Ukrainian news project We Are Ukraine, proofreading news stories about the war before they were published. The news was happening every day, so I had at least some kind of employment and daily responsibilities. This work and focus kept me from going completely crazy, and it also gave me a sense of usefulness, that I was doing something important. I read the news every day until May ‘22. The project is currently on pause (as far as I know they lasted until mid-2024), but I am still in touch with the editor-in-chief and the girls, it was an interesting and valuable experience that united us all, from different parts of Ukraine.

In parallel, in March ‘22, I began work as an interpreter for Danish rescuers who had to take the families of Maersk employees out of occupied-by-russia Ukrainian city of Kherson. I had to communicate 24/7 with the families and the rescue crews, and together with the Danes devised ways and opportunities for people to leave the city safely (how it all happened is a separate long story). As a result, everyone got out, and that's the main thing.

Soon enough I’d become acquainted with a new job - fixer. Thanks to the word of mouth of Odesa radio, through my friends, I was added to the chat room of Ukrainian fixers. We all received applications from foreign journalists who were to come to Ukraine and report on the war. They all needed competent locals to help them get around, as well as with the English translation. Before the full-scale invasion, I didn't know the word ‘fixer’. In short, fixer is an assistant to foreign media representatives. Fixer has to organize in-country behind the scenes news preparation, translate stories from the local residents and plan the logistics - all in the wartime conditions, most likely on or near the front line. It was a bit scary to go to Mykolaiv with Romanian journalists for the first time; there were numerous russian bombers and drones around the city at the time. Additionally, the frontline in the nearby occupied-at-the-time Kherson was much closer than it is today. However, I gradually got comfortable in this unpredictable and demanding profession. It fascinated me. As my journalist friends joked, instead of my usual tourism career, I became involved in military tourism, giving tours of the country-at-war. From March 2022 to September 2023, I managed to work with Romanian, American, French, Swiss, and Danish journalists. I also wrote articles as an author for the German newspaper Deutsche Welle.

On 23 October, I once again changed my life by moving to Donbass. My fiancé was transferred there (he is a military man), and I wanted to be closer to him. So when my friends listed a vacancy for an interpreter in a medical organisation in Donbas, I immediately sent in my CV. The next day I had an interview, and a week later I was in Slovyansk. At the moment, I continue to work as a translator and manager at the Frontline Medics. We have foreign volunteers working at the stabilization point where the wounded are brought, we carry out medical evacuations and take the wounded to hospital, and from time to time we conduct tactical medicine training for the military. In addition, our team of international medics go into war-torn communities providing basic medical aid.

Here, in Donbas, I have had completely new experiences - sleeping in a dugout, shooting at a training range, going at night to the point where the wounded are brought, being in the operating room and seeing all the pain of the wounded guys. I also saw dozens of the deceased brought to the base in black bags to determine the cause of death and to draw up documents.

My time in the east, in Donbas.

And the most important thing is people next to me. My colleagues at Frontline Medics, dozens of medics and military friends with whom we remain in touch and carry out our important work. Probably, it is this friendship and communication that keeps us going. Without it, we could have gone cuckoo a long time ago.

5. What would you say are your strengths and superpowers?

I don't know if it can be called a superpower, but it is a sense of responsibility, the ability to manage many different things at the same time. I won't go to sleep if I know that some part of the work hasn't been done or something hasn't been finished. My other strength is my communication skills. I would call myself a mediator who knows how to bring people together, I like to introduce friends or acquaintances to each other if I see that they can do a cool project together or may be of interest to one another.

DIARY of WAR (Feb 24, 2024)

6. What specific actions (big or small) have you taken and continue to take to help Ukraine and its people?

Since the beginning of the full-scale war, I have been working a lot with foreign journalists to ensure that the events of the war in Ukraine are covered as widely as possible abroad. I continue to write texts about current events and everything that is happening in English on my Patreon blog and Instagram for my foreign friends and followers.

I volunteered a lot - for almost entirety of 2023. I travelled around eastern Ukraine's Kharkiv region with an English volunteer and the Kharkiv-based organisation Undefeated Kharkiv; we delivered humanitarian aid to the destitute and bombed out villages. To this day, I continue organising collections for the military as well as for doctors in Donetsk and Kharkiv regions.

7. How do you take care of you? Is it possible to remain mentally stable in a time of war? What exactly helps you pull yourself together?

This is such a difficult question, because taking care of yourself - especially your mental health - while the war and shelling are ongoing and you cannot have a proper rest, is very challenging. Almost constantly, after three years of full-scale warfare, I feel tired in the background. Sometimes, especially if it was a hard shift at the stabilisation centre and there are many wounded, or you have been sitting with documentation all day, or reading about large-scale shelling and casualties in the news, you have zero energy and feel overwhelmed. At such moments, I allow myself to cry, not to keep everything inside.

DIARY of WAR (Feb 18, 2024)

Whenever possible, when I have free time, I go to workout - there are several great stretching and Pilates studios in Slovyansk. Or I do it at home (in Slovyansk). Physical training and working with the body help a lot. I feel a little lighter in the head after classes. Also, when I have free time, I draw, or read books, watch films to refocus my mind a bit. When the weather is nice, I like to go for a walk. It also helps to communicate with colleagues and like-minded people, even just to talk about what's wrong or complain to each other, to support each other. My mentality is also kept in check by my favourite cat Pixel, whom I took from one of the stabilisation centres where we worked.

And the main thing that keeps me going and motivates me is our defenders as well as our teams of medics who perform a very hard job in extremely difficut conditions. That's why I don't allow myself to get discouraged; I want to continue providing support to them.

8. Do you feel that the war has changed you? In what ways? Were you surprised by yourself (how you held on, stayed strong, found inspiration in unexpected sources, etc.), by your country, by your ideas about humanity, by your attitude to the world? What was your epiphany?

Of course, the war changed me. Somewhere inside, I am the same Natalie the guide who loves to walk the streets of old Odesa and the courtyards, who loves ballet, vintage handbags and travelling. My love of aesthetics, architecture, and travelling is still within me. It's just that the war changed my priorities, what used to seem important has lost its significance. I started to appreciate simple things much more - a warm bed (not a sleeping bag in a dugout), a normal shower, electricity, some simple basic things became a luxury. Being in touch with family, friends, and colleagues. The war taught me not to put anything off for later, to say important words here and now, to start what you plan to do (this is how I finally got my driving licence during the war, because before that I was constantly putting off going to driving school).

DIARY of WAR (Day in a work life)

I can't say that I surprised myself at my own capabilities. Rather, I realised that I can do a lot. Because I often heard from my family and friends that I was so fragile, a gentle ballerina. Turns out that I can wear armour and shoot well, that I am interested in medicine and can assist at a stabilisation point and put catheters in the wounded, that I can translate training sessions for the military and generally work in a military environment. If someone had told me five years ago that I would be working as an interpreter in Donbas and wearing a tactical uniform, the old version of me would have found it hard to believe. But here I am, with medics, in eastern Ukraine. Life is contrasting and unpredictable. I do not know where I will end up and what will happen in six months. But I am grateful for every experience and acquaintance I have made.

Conducting tactical medicine training for the military.

I have been and continue to be inspired by people. My friends and colleagues who make fundraisers, volunteers, my medical friends and the military guys I keep in touch with. I am inspired by my foreign friends - from Germany, France, Australia, Belgium, Canada, the USA, Poland, Romania - with whom we communicate from time to time, who are pained by everything that is happening in Ukraine, who attend rallies in their home countries to support (Ukraine), who send me donations so that I can close my fundraising for medicine and various equipment for the guys. It is incredibly valuable to feel such support against the backdrop of endless political games and russia's armed aggression. It makes me, and all Ukrainians, feel that we are not alone in this fight.

DIARY of WAR (Jan 28, 2024)

9. What do you want the world to know about Ukrainians at this moment in time? About Ukrainian women?

The main thing that I would like everyone to realise is that Ukrainians are an independent nation, that Ukraine is a sovereign independent country, just like any other country, and we have the right to our territory, language, culture - all the things that russia is trying to annihilate.

Ukrainian women are magical - at least that's what I hear from my foreign medical volunteers with whom I work. And at the same time, Ukrainian women are strong. Among my Ukrainian friends, there are many female volunteers who are still helping the guys, weaving nets, organising large fundraisers, and opening their own humanitarian foundations. There are girls who serve - not as clerks somewhere, but with anti-aircraft missile launchers. Other girls - now my friends - work at medical units, at trauma stabilization points, near the front line, doing physically (and psychologically) difficult work, saving the lives of our defenders. I admire their strength and resilience. That's why Ukrainian women are extremely brave and unbreakable!

DIARY of WAR (Feb 27, 2024)

10. Which WOW- Women inspire you?

The women who are by my side now. My friend and colleague Rima, who helps me prepare reports for our organisation, Frontline Medics. She has her own foundation and raising half a million to buy the necessary equipment for the military. These are the female medics from our 56th Brigade's stabilisation unit - Nastya, Lyuba, Yasya, Polina, Businka - who sometimes stay up for days at a time because of the constant flow of wounded who need to be tended to. These are my medical colleagues Nastya and Sofia, young girls who could have gone abroad to study and work somewhere safe, but they are here in Donbas, evacuating wounded Ukrainian soldiers in the Kharkiv region (where russian offensive has been brutal).

11. What is the place or activity that makes you the happiest?

I am happy when I can escape home for a few days, to the sea, to Odesa, to walk along all my favourite familiar streets, have breakfast in my favourite cafe Atelier, see my family, friends, and acquaintances. I love taking ballet lessons in Odesa - I really miss my favourite ballet studio. I am happy when I paint - it is my anti-stress therapy. Another place of strength and inspiration is the Carpathian mountains in the west of Ukraine. I try to get away to that mountainous region at least once a year. In general, the best place where I am happy is the place where I can be with my sweetheart.

12. What will be the first thing you do when Ukraine wins? What do you dream for yourself and your family after the war is over?

I would like to drink champagne for the victory with all my medical colleagues, military buddies, family and friends. I would like to finally have a good night's sleep - without air raids, drones and shelling, without any thoughts of danger.

I dream of inviting my foreign friends on excursions around Ukraine to revive foreign tourism. I also dream of travelling abroad with my partner. Since the beginning of the full-scale war, I have been abroad only once, to Warsaw, but it was more of a business trip, to a conference for war correspondents. As long as the war is on, I have no desire to go on any trips (although I can go at any time), because I am still in the war in my mind, it is impossible to completely relax and switch. But in peaceful times, I would really like to go on a full-fledged trip, to visit Rome, Prague and Paris (I love the architecture of these cities!), and to visit Portugal, where I have never been before.

DIARY of WAR (Feb 8, 2023)

13. How do you feel about the nation and its transition to the Ukrainian language?

I don't consider myself competent enough to talk about such issues. What I can say is that I am absolutely in favour of switching to the Ukrainian language. All citizens have a high level of knowledge of it. I was born and raised in Odesa, which historically has always been russian-speaking. But I went to a Ukrainian school, so I speak both languages. Since the start of full-scale war, many of my friends and acquaintances have switched to Ukrainian, and that's great. The main thing is that it should be done consciously, and without rigid imposition (which can, on the contrary, make people unwilling to change anything).

14. In your opinion, how do russians as a people differ from Ukrainians? Were we aware of these differences before the full-scale conflict? Or were we in a state of denial?

Honestly, before the full-scale conflict, I didn't dive into history so much, didn't dig into it, and didn't see any strong differences. I've always been tolerant and diplomatic towards people from other countries (and I worked for 10 years in the tourism industry, which is supposed to unite people and enrich them culturally). Moreover, during the COVID year, I even had a few individual tourists from St Petersburg and Ufa - and these people seemed intelligent and sane to me at the time.

Of course, 2022 has completely changed my attitude towards russia as a country and russian people as a whole. I am not an ethnographer nor historian to speak competently about national and characteristic differences. But from my personal experience - what I have seen with my own eyes and researched with journalists during our frontline trips - russia’s military is known for its brutality and unceremonious looting. I saw dozens of gutted houses in Mykolaiv and Kherson regions where russian soldiers lived (before their retreat), the filth they left behind, the inscriptions ‘Glory to Russia’, and personal property they took from civilian homes, and from the Kherson art and history museums - that belonged to Ukraine. This is just one example, and there are hundreds of cases.

And the cruelty!! What about their torture of Ukrainian civilians! I know several victims of torture from Kherson from personal experience, and I wrote an article about them. Vika and Valeriy, who were tortured with electricity for their pro-Ukrainian position, were kept in the basement and beaten. I don't think it's worth mentioning Bucha, Irpin, Izyum - the footage from those towns after the liberation was spread around the world by foreign media, and it's scary because civilians, non-combatants under the Geneva Conventions, died there. The war showed that Russia does not recognise any of these conventions. The same is true for medics - dozens of my medical colleagues were killed under fire, often targeted at ambulances on their way to evacuate the wounded.

15. Do you feel that people who left Ukraine during the wave of exodus in 2022, or those Ukrainians who have been living abroad for years, have any responsibility to their homeland?

This is a difficult question. After all, each person makes their own personal choice about how to live, where to live, what thoughts and feelings they express. But in my personal humble opinion, if you call yourself a Ukrainian, you have to represent your homeland abroad with dignity, wherever you live. And if you love your homeland, then you will automatically have a sense of responsibility, a desire to help and support it somehow.

DIARY of WAR (Dec 8, 2023)

16. Where can others find information about you/your activities? (links to website, social media pages, etc.)

Instagram: @nathalie.vlasenko

LinkedIn: @nathalie-vlasenko

Patreon: patreon.com/c/nathalie_vlasenko

Blog on Medium: medium.com/@nataliavlasenko

AboutMe: about.me/natalia_vlasenko

X: @Nathalie_Vlasen

ЦЯ "INSIDE UKRAINE" ІСТОРІЯ ЗІ СЛОВ'ЯНСЬКА

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

З завершенням року мене переповнює почуття вдячності. Я вдячна за те, що змогла достукатися, завоювати довіру і пролити світло на українських жінок, які є надзвичайними. Я також вдячна, що їх не вбив російський агресор, адже вони спілкуються зі мною з охопленої війною України. Це неймовірні жінки, які долають складнощі психічного стану, а також фізичні бар'єри, такі як перебої з електрикою, щоб підтримувати зв'язок. Вони люб'язно відповідають на мої запитання і виливають свою правду на сторінку.

Я сподіваюся, що разом ми продемонструємо акт опору агресору. Я щиро вірю, що ділитися історіями з України, в тому числі особистими розповідями про жахіття, заподіяні росією, є однією з місій мого життя. Немає нічого важливішого, ніж робити це в режимі реального часу, адже життя безцінне, а росія нехтує українськими життями, знецінює їх. Такі українці, як моя WOW-Жінка Наталя Власенко, відмовляються мовчати. Її вдумливі, ґрунтовні відповіді зворушили мене до сліз, відобразивши сувору реальність життя, якою вона є зараз.

Коли балерина, закохана в своє рідне місто Одесу і туристичний гід пише з лінії фронту - безстрашно розповідаючи про звірства, скоєні росією - ви змушені зупинитися і прислухатися до неї. І пані Власенко пише. Наталя не лише пише у своєму воєнному щоденнику, вона документує і робить фотографії зблизька, настільки сильні, що ви не можете відвести погляд. Вона і хронікер, і свідок. Ця маленька, красива, чарівна українка знаходиться там, на передовій, за 5 км від ворога. Наталя працює в медичних стабілізаційних пунктах, де допомагає україномовним солдатам і перекладає про їх біль іноземним медикам-волонтерам у реальному часі в моменти життя і смерті. Наталя - пояснювач і перекладач болю, заспокоювач, ніжна опора, спокійна присутність в останні хвилини життя. Вона вбирає в себе жахіття і пропускає їх крізь себе на сторінку. Результату достатньо, щоб змусити нас кричати!

Час минає. Війна наближається до трирічного порогу. Російський агресор залишається невблаганним. Як мені кричати голосніше, щоб інші почули? Пост Наталії майже рівно рік тому, у грудні 2023 року, називається «Я часто думаю про смерть / I often think about death»:

Часто, їдучи до Гуляйполя чи Херсону, я думаю зранку про те, що можливо це моя остання чашка кави чи остання сигарета, яку я викурюю ось тут, біля входу в наш готель в Миколаєві чи Дніпрі. А десь по дорозі чи в самому Гуляйполі, на відстані 5 кілометрів до лінії фронту, може прилетіти і я не виживу. Або прилетить тут, на стаб пункті в Донецькій області, де ми зараз чергуємо з американськими медиками, близько фронту.

Коли я думаю про смерть, хочу щоб вона була швидка, миттєва. Не відчути страху та болю. Не мучитись після поранення. Просто відключитись і все. Але ще більше я хочу жити. І встигнути завершити почату справу. Ще трохи повоювати на інформаційному фронті. Зробити людей довкола трохи щасливішими, більш натхненними та добрими. Побачити трохи більше цього красивого та цікавого світу. Піймати теплі гарні моменти, які трапляються навіть зараз, під час цих воєнних буднів. Любити і бути коханою. Інакше для чого все це?

Дякую за вашу роботу, Наталіє. Ви надихаєте мене не зупинятися. Ми повинні показувати правду і писати про неї, ми повинні документувати і примножувати її. Вона повинна жити після нас, через наших дітей та онуків. Я особисто подбаю про те, щоб ви побачили більше цього прекрасного світу. У вас буде можливість дарувати любов і відчувати її у відповідь! Я рішуче налаштована і не буду мовчати!

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman

Медичний Перекладач, Волонтер, Письменник, Патріот, Слов'янськ

1. Імʼя

Наталя Власенко.

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Народилась і все життя провела в Одесі. На даний момент, починаючи з жовтня 2023, живу і працюю на Донбасі (з поїздками час від часу в Київ).

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз? 

За освітою я магістр туризму, 10 років працювала в туризмі, в основному з іноземними групами, також проводила екскурсії для українських мандрівників. Як тревел-журналістка вела свої авторські колонки про подорожі для онлайн-видання Folga Total і журналу Escape magazine. Від початку повномасштабної я 2 роки працювала фіксеркою (асистентка іноземних ЗМІ) з журналістами з Європи та Америки. Від жовтня 23 року працюю перекладачкою та менеджеркою волонтерської іноземної організації Frontline Medics на Донбасі.

4. Як виглядав ваш звичайний день до війни та як змінилася ваше життя після вторгнення в Україну? Де ви були і як дізналися/відчули початок російського наступу? З якими труднощами вам довелося зіткнутися після вторгнення?

До війни мої дні зазвичай були насиченими та завантаженими, особливо до ковіду. Від квітня до жовтня я приймала в Одесі групи іноземних туристів з різних куточків світу - Європа, США, Канада, Великобританія, Азія, були навіть туристи з Австралії та Нової Зеландії (з останніми до речі досі підтримую контакт і вони часто надсилають донати на мої збори для медиків). В низький сезон (осінь-зима) я проводила більше індивідуальні екскурсії під замовлення, для українських та іноземних туристів, а також проводила свої аворські лекції про історію Одеси. І також впродовж всього року як тревел авторка я вела свої колонки про подорожі для різних видань, вела свій блог в інстаграмі. У вільний час я займалась балетом - це моє улюблене хобі, кілька раз на рік подорожувала закордон, чимало їздила Україною.

Від початку повномасштабної моє життя змінилось на 360 градусів.

Туризм дуже вразлива індустрія, і коли немає чистого неба та безпеки, про жодні подорожі не може йти мови.

23 лютого 2022 року я провела свою останню екскурсію, для учасників медичного форуму, який мав відбутися в Одесі наступного дня. Але з ясних причин, форуму звісно не було.

О 5 ранку 24 лютого я прокинулась у себе в квартирі в Одесі від вибухів. Перед 24-им було багато нерадісних прогнозів щодо можливого вторгнення, але я, як і багато хто з українців, моїх друзів, до останнього не хотіли вірити, що це можливе.

Я втратила улюблену справу, перші тижні, як почалась повномасштабна, я взагалі не знала, чим я буду займатись і як заробляти на життя. Було важко психологічно і страшно, бо не було ясно чого очікувати, що взагалі буде далі. Єдине, що я знала напевне - я не хочу виїжджати закордон. Хочу бути тут, вдома, робити щось посильне для захисту моєї батьківщини. Хоча в мене була можливість виїхати до Польщі та Франції, бо маю там друзів, вони кликали до себе. Але щось всередині мене тримало від того, аби сісти та поїхати.

З початку березня я почала волонтерити для англомовного новинного проєкту We Are Ukraine, я була коректоркою (вичитувала тексти новин про перебіг війни перед їх публікацією). Новини виходили щодня, тож у мене щодня була хоч якась зайнятість та відповідальність, і це не давало зовсім зійти з глузду, і також давало відчуття корисності, що я роблю щось важливе. Так я вичитувала новини щодня аж до травня. Проєкт наразі на паузі (наскільки знаю, новини виходили до середини 2024 року), але я досі на зв’язку з головною редакторкою та дівчатами, це був цікавий та цінний досвід, який усіх нас об’єднав, з різних куточків України.

Паралельно у березні 22-го я знайшла першу роботу - мене порадили як перекладачку для датських рятувальників, які мали вивезти родини співробітників компанії Maersk з окупованого Херсону. Я мала комунікувати 24/7 з родинами, разом з датчанами ми шукали шляхи та можливості, аби люди могли безпечно виїхати з міста (як це все відбувалось - це окрема довга історія). Зрештою, всі хто мав виїхати, виїхав, і це головне.

І зрештою я прийшла до фіксерства. Завдяки сарафанному одеському радіо, через знайомих, мене додали у чат фіксерів, куди приходили заявки від іноземних журналістів, які мали приїхати в Україну та готувати репортажі. До повномасштабної я взагалі не знала такого слова як “фіксер”. Якщо коротко - це асистент іноземних ЗМІ, який має організувати всю роботу по підготовці новин, робити переклад, планувати логістику. На перші виїзди в Миколаїв з румунськими журналістами було виїжджати трохи лячно (бо по місту тоді часто прилітало, фронт через окупований Херсон був набагато ближче). Але потроху я втягнулась в професію, вона мене захопила. Як жартували мої журналісти, замість звичного для мене туризму у мене розпочався мілітарі туризм, з подорожами на фронтлайн. З березня 22-го по вересень 23-го я встигла попрацювати з румунськими, американськими, французькими, датськими, швердськими, швейцарськими журналістами. І сама як авторка писала статті для німецького видання Deutsche Welle. 

Від жовтня 23-го я змінила своє життя ще раз, переїхавши на Донбас. Туди перевели мого нареченого (він військовий), і я хотіла бути ближче до нього. Тому коли друзі скинули вакансію перекладача в медичній організації на Донбасі, я відразу відправила своє резюме. Наступного дня пройшла співбесіду, і через тиждень вже була у Слов’янську. На даний момент я продовжую працювати перекладачкою та менеджеркою Frontline Medics. Наші іноземні волонтери працюють на стабілізаційному пункті, куди привозять поранених, ми проводимо медичну евакуацію й веземо поранених в шпиталь, і час від часу проводимо для військових тренінги з тактичної медицини. 

Тут, на Донбасі, в мене стались абсолютно нові досвіди - спати в бліндажі, стріляти на полігоні, іхати вночі на точку, куди привозять поранених, бути в операційній кімнаті й бачити увесь біль поранених хлопців. Бачити також десятки загиблих, яких привозять на стаб пункт в чорних пакетах, для визначення причини загибелі та оформлення документів. 

І головне - це люди поруч. Мої колеги Frontline Medics, десятки знайомих медиків та військових, з якими ми на зв’язку і робимо спільну важливу справу. Певно, оце дружнє коло та комунікація і тримають. Бо без цього можна було б давно поїхати кукухою.

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Не знаю, чи це можна назвати надздібністю, але це почуття відповідальності, уміння менеджерити одночасно багато різних справ. Я не піду спати, якщо знаю, що якась частина роботи не виконана, чи щось не закінчено. Інша моя сильна сторона - комунікативні навички. Я би назвала себе медіатором, який уміє об’єднувати людей, люблю знайомити друзів чи знайомих між собою, якщо бачу що у них може вийти разом якийсь класний проєкт чи вони можуть бути цікаві один одному.

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Власне, від початку повномасштабної я багато працювала з іноземними журналістами, аби події війни в Україні якомога ширше висвітлювали закордоном. Продовжую писати тексти про поточні події та все що відбувається англійською мовою в моєму Патреон блозі та в інстаграмі для моїх іноземних друзів та підписників. Чимало волонтерила - майже увесь 23-ій рік їздила разом з англійським волонтером та харківською організацією Нескорений Харків по Харківській області, розвозили гуманітарну допомогу по селах. А зараз продовжую робити свої збори,  для військових та медиків в Донецькій та Харківських областях.

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе докупи?

Це таке прям важке питання, бо дбати про себе - особливо про ментальне здоров’я - поки триває війна та обстріли і ти не можеш повноцінно відпочити - дуже непросто. Майже постійно, після трьох років повномасштабної, я відчуваю фонову втому. Інколи, особливо якщо була важка зміна на стаб пункті й багато поранених, чи увесь день сидиш з документацією, або читаєш в новинах про масштабні обстріли та загиблих, сил просто нуль, і сильно накриває. В такі моменти я дозволяю собі поплакати, не тримати все всередині. По можливості, коли є вільний час, я йду на тренування - у Слов’янську є кілька чудових студій розтяжки та пілатесу. Або займаюсь сама вдома (в Слов’янську). Фізичні тренування, робота з тілом дуже допомагають. Стає трохи легше в голові після занять. 

Також коли є вільний час я малюю, або читаю книги, дивлюсь фільми, щоб трохи переключити голову. Коли хороша погода, люблю піти на прогулянку. Допомагає також спілкування з колегами та однодумцями, навіть просто поговорити про наболіле чи пожалітись один одному, підтримати один одного. Мою менталку також тримає мій улюблений котик Піксель, якого я забрала з одного зі стаб пунктів, де ми працювали.

І головне, що мене збирає докупи і мотивує, це наші хлопці та медики, які роблять надважку роботу, працюють у складних умовах. Тому не дозволяю собі розкисати, бо хочу їх і надалі підтримувати.

8. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Звісно, що війна мене змінила. Десь всередині я та ж сама Наталі-гід, яка любить гуляти вулицями старої Одеси та двориками, любить балет, вінтажні сумочки та подорожі. Моя любов до естетики, архітектури, мандрівок досі зі мною. Просто війна поміняла пріоритети, те, що раніше здавалось важливим, зараз втратило значення. Набагато більше стала цінувати прості речі - тепле ліжко (а не спальник в бліндажі), нормальний душ, наявність світла, якісь прості базові речі стали розкішшю. Наявність зв’язку з близькими, друзями, колегами. Війна навчила не відкладати нічого на потім, говорити тут і зараз важливі слова, починати те що плануєш (так я отримала нарешті права під час війни, бо до того постійно відкладала похід в автошколу).

Не можу сказати, що я здивувалась собі, іншій. Скоріше усвідомила, що багато що можу. Бо часто чула від рідних та друзів, що я така тендітна, балерина, ніжна. А виявилось, я норм можу ходити в броніку та непогано стріляю, що мені цікава медицина і я можу асистувати на стаб пункті та ставити пораненим катетери, що можу перекладати такмед тренінги для військових і взагалі працювати у воєнному середовищі. Якби мені років 5 тому сказали, що я буду працювати перекладачкою на Донбасі та ходити в тактичній формі, тій, старій версії мене, в це було б важко повірити. Але ось я тут, з медиками, на сході України. Життя контрастне та непередбачуване. Я не знаю де опинюсь і що буде за півроку. Але я вдячна за кожен свій прожитий досвід та знайомства.

Мене надихали і далі надихають люди. Мої друзі та колеги, які роблять збори, волонтери, мої знайомі медики та військові хлопці, з ким я на зв’язку. Надихають мої іноземні друзі - з Німеччини, Франції, Австралії, Бельгії, Канади, США, Польщі, Румунії, з якими ми час від часу спілкуємось, яким болить все, що відбувається в Україні, які ходять у себе вдома на акції підтримки (України), які відправляють мені донати, аби я могла закривати мої збори на медицину та на різне обладнання хлопцям. Відчувати таку підтримку, на фоні безкінечних політичних ігор та збройної агресії росії, - неймовірно цінно. Відчуваєш, що ти не один у цій боротьбі.

9. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Головне, що хотілось би, аби всі усвідомили, що українці самостійна нація, що Україна - суверенна незалежна країна, так само як будь-яка інша держава, і ми маємо право на свої території, мову, культуру, - все те, що росія зараз намагається у нас знищити.

Українські жінки чарівні - принаймні це я чую від моїх іноземних медиків-волонтерів, з ким працюю. І водночас українки сильні. Серед моїх українських подруг дуже багато дівчат-волонтерок, які досі допомагають хлопцям, плетуть сітки, роблять великі збори, відкрили свої гуманітарні фонди. Є дівчата, які служать - причому не десь на посаді діловода, а на зенітно-ракетних установках. Інші дівчата - тепер мої приятельки - працюють на кейсеваках та медеваках, на стаб пунктах, близько лінії фронту і роблять фізично (та психологічно) важку роботу, рятують життя наших захисників та захисниць. Захоплююсь їхньою силою та стійкістю. Тому українські жінки - дуже сміливі та незламні!

10. Які WOW-жінки вас надихають?

Ці WOW-жінки поруч зі мною. Моя подруга і колега Ріма, яка допомагає мені робити звіти для нашої організації, і паралельно має свій фонд, робить збори на півмільйона, аби закупити військовим необхідне обладнання. Це дівчата-медики з нашого стаб пункту 56 бригади - Настя, Люба, Яся, Поліна, Бусінка - які інколи не сплять по добі, бо постійний потік поранених, яких треба стабілізувати. Це мої колеги-медикині Настя та Софія, молоді дівчата, які могли б виїхати закордон, вчитись та працювати десь в безпечному середовищі, але вони тут, на Донбасі, займаються евакуацією поранених у Харківській області.

11. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою? (можливо, окрім перебування у воді)

Я щаслива, коли можу на кілька днів вирватись додому, до моря, до Одеси, прогулятись усіма улюбленими знайомими вуличками, поснідати в улюбленому кафе Atelier, побачити рідних, подруг, друзів. Люблю свої балетні уроки в Одесі - мені дуже бракує улюбленої балетної студії. Радію, коли малюю - це така моя анти-стрес терапія. Моє місце сили та натхнення - Карпати. Намагаюсь хоча б раз на рік туди вирватись. А взагалі найкраще місце, де я щаслива, це те місце, де я можу бути поруч з коханим.

12. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Я би хотіла випити шампанського за перемогу з усіма колегами-медиками, друзями-військовими, з близькими та рідними людьми. Хотіла б нарешті спокійно нормально виспатись - без повітряних тривог, дронів та обстрілів, без жодних думок про небезпеку. 

Мрію запросити на екскурсії Україною моїх іноземних друзів, щоб відродився в’ізний туризм в Україну. І також мрію про подорожі закордон, з чоловіком. Від початку повномасштабної я лиш раз була закородоном, у Варшаві, але це була більш робоча поїздка, на конференцію для воєнних кореспондентів. А так, поки триває війна, нема бажання їхати в якісь подорожі (хоч я можу поїхати в будь-який час), бо думками, головою, я все одно у війні, неможливо повністю розслабитись, переключитись. А вже в мирні часи я би дуже хотіла відправитись у повноцінну подорож, ще раз побувати в Римі, Празі та Парижі (обожнюю архітектуру цих міст!), та відвідати Португалію, де я ще не бувала.

13. Як ви ставитеся до нації та її переходу на українську мову? Як російська пропаганда про "придушення російськомовних" спочатку урівнювалася в Штатах.

Не вважаю себе достатньо компетентною, аби говорити про такі питання. Що можу сказати - я абсолютно за перехід на українську мову. Її знання усіма громадянами на високому рівні. Я народилась і виросла в Одесі, яка історично завжди була російськомовною. Але навчалась я вже в українській школі, тому володію обома мовами. Від початку повномасштабної чимало моїх знайомих та друзів перейшли повністю на українську, і це чудово. Головне аби це було свідомо, і без жорсткого нав’язування (що може навпаки викликати у людей небажання щось змінювати). 

14. Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення?

Чесно кажучи, до повномасштабної я не занурювалась так сильно в історію, не копалась, і не бачила сильних відмінностей. Завжди була толерантною та дипломатичною по відношенню до людей з інших країн (і працювала ж 10 років у сфері туризму, яка має об’єднувати людей, збагачувати культурно). Більше того, в ковідний рік в мене навіть було кілька індивідуальних туристів з Петербурга та Уфи - і ці люди тоді здавались мені інтелігентними та притомними. 

Звісно що 2022 рік повністю змінив ставлення до росії як країни та російського народу в цілому. Я не етнограф і не історик, аби компетентно говорити про національні та характерні відмінності. Але зі свого особистого досвіду - що я бачила і досліджувала з журналістами під час фронтлайн поіздок - російські військові відзначаються жорстокістю та мародерством. Я бачила з десяток понівчених хат в Миколаївській та Херсонській областях, де жили російські військові (до відступу), який бруд вони лишили після себе, написи “Слава России”, скільки майна було викрадено - і з будинків цивільних, і з художнього та історичного музеїв Херсону - те, що належало Україні. Це лише один приклад, а випадків сотні. 

А жорстокість - це про катування цивільних, з особистого досвіду знайома з кількома жертвами тортур з Херсону, про них я писала статтю. Віка та Валерій, яких катували током за їхню проукраїнську позицію, тримали у підвалі, били. Я не думаю, що варто згадувати Бучу, Ірпінь, Ізюм - кадри з тих міст після визволення розлетілись світом завдяки іноземним ЗМІ, і це страшно, адже там загинули цивільні люди, некомбатанти згідно Женевських конвенцій. Війна показала, що росія жодні ці конвенції не визнає. Те саме стосовно медиків - десятки моїх колег-медиків загинули під обстрілами, часто це був цілеспрямований обстріл по медичних машинах, які їхали евакуювати поранених. 

15. Чи відчуваєте ви, що люди, які виїхали з України під час хвилі виїзду у 2022 році, або ті українці, які вже роками живуть за кордоном, чи мають вони якусь відповідальність перед батьківщиною?

Складне питання. Адже кожна людина робить свій особистий вибір, як жити, де жити, які думки та сенси вона транслює. Але на мою особисту скромну думку, якщо ти називаєш себе українцем, то маєш гідно репрезентувати свою рідну країну закордоном, де б ти не жив. І якщо ти любиш свою батьківщину, то в тебе вже автоматично буде відчуття відповідальності, бажання якось допомогти та підтримати.

16. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соцмережах тощо)

• Instagram: @nathalie.vlasenko

• LinkedIn: @nathalie-vlasenko

• Patreon: patreon.com/c/nathalie_vlasenko

• Blog on Medium: medium.com/@nataliavlasenko

• AboutMe: about.me/natalia_vlasenko

• X: @Nathalie_Vlasen