THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM Lviv.

* All images and answers in the feature were provided by the WOW Woman, unless otherwise specified.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

On March 2, 2022 worldwide news outlets reported “15,000 Russian soldiers are invading Ukraine from the north, with a convoy made up of tanks, armoured vehicles and an array of other artillery and military hardware. The massive 40-mile-long convoy is snaking along roads toward Kyiv and is being tracked with dramatic satellite images. The column of Russian tanks, towed artillery, armoured and logistical vehicles, which at times spans three-wide across the entire road, is believed to be under orders to occupy the Ukrainian capital. The column entered Ukraine from Belarus, passed the town of Prybirsk and is almost toward Kyiv.”

When I realized that my Inside Ukraine WOW Woman, Ms. Natalka Sonechko (who goes by “Ladybug”) is from Prybirsk, the hair on my arm stood up; the terror of the 64 km/40-mile attacker convoy, filled with 15,000 blood-thirsty aggressors, turned from fantastical to personal and real. Sonechko’s entire existence, her home and a summer camp for the children called “Palms Touch” were destroyed in the matter of hours. In case you’re wondering about the aftermath of the 15,000-invader convoy moving through your town: most houses destroyed due to fighting, extensive looting and stealing by the enemy soldiers, cowardly and retaliatory destruction of anything and anyone with a Ukrainian flag and most tragically, multiple deaths, indiscriminate and unpunished execution of Ukrainian civilians for any and every reason. Ms. Sonechko’s made it out, and has since been displaced as a refugee to the Lviv region in western Ukraine; Sonechko did not fold her arms, she mobilized! This interview is a story of incredible defiance, perseverance and rage that has been channeled into action!

Natalka is a tireless miracle worker, she helps Ukraine on all fronts. Frontline soldiers receive Natalka’s care packages, first aid backpacks and medical supplies, but her sweet spot and passion lie with helping others through interaction with horses. At her Palms Touch camp, Natalka conducts equine-assisted, as well as art therapy with both Ukraine’s youth and her brave veterans. Through hippotherapy or therapeutic horse back riding, the soldiers, who often are without limbs and have prosthetics, undergo a physical, occupational, and speech therapy that utilize the natural gait and movement of a horse to provide motor, and sensory input. With nurture, care and compassion, Natalka invests in Ukraine’s future. As russia-brought carnage continues, there is little time for Ukrainians to start healing from the collective war trauma, loss and devastation. However, shining stars like Natalka are out there, taking first steps toward this difficult and necessary healing process.

Someone posted this on Natalka’s birthday: “No wonder why Natalka, who is currently lifting a haystack with her left hand and carrying a pile of wood to light the stove with her right, constantly hears the following - You’re like an ant, small but strong! In fact, after the ladybug, ant is Natalka’s other spirit animal. Natalka is a testament that a drop in the ocean, or a flutter of butterfly's wings, can create a tsunami. Thank you Ladybug, for your powerful energy, for bringing together such a diverse group of people around one project and a common goal - to help Ukrainians! Thank you for your undeniable love for all that is bright. Thank you for spreading this light to us all! The entire Palms Touch team hugs you tightly. We believe in Ukraine’s victory and will continue fluttering our wings to create change.”

- Olga Shmaidenko, Founder, WOW Woman.

“I nominated Natalka because I thought she fit well with this project. She isn’t a superhero and she isn’t saving the world. She isn’t raising enough money to buy a Baraktar and she hasn’t developed new life saving medical techniques. Like everyone else, she is flawed and has her personal struggles. So, what makes her special? What makes her symbolic of Ukrainian resistance? I would say it is her love for her countrymen and her culture. It is her warm heart and caring attitude for the fighting men and women of Ukraine. She foregoes many comforts to be able to care for wounded soldiers. She keeps a tight group who all do their best to create a warm and loving atmosphere where the wounded can heal physically and emotionally. She is a small person, doing a small project but the people it touches will immediate love her and remember her forever. She is a role model in one very important sense - she chose to not sit and be a victim. She does what she can to make a difference. Too many Ukrainians are still living in a fantasy where victory is just around the corner, where someone else will fight, and someone else will care for the defenders. Natalka chose a a different path. She chose to fight.“

- Christopher Occhicone

Before the interview, I thought it prudent to include two of Natalka’s posts which touched me deeply. I have translated them here. First was written during the most difficult time at the start of the russian invasion. Second post was written a month into the attack.

As I did my research on Natalka Sonechko, these two pieces of writing showed me an insight into her personality, her unwavering Ukrainian patriotism and her dedication to the cause. I gained enormous respect for her grit and mental focus.

March 25, 2022 (29 days after russian invasion):

“Each evening I promise myself that I’ll write a status report, but by the time I get into bed, my brain stops working. A month has passed, the needs of the army have become clearer. We, the volunteers, have learned to ask the right questions of the soldiers and, consequently, to receive the right answers. I respond to all requests and needs meticulously. Going through the Warrior Heart training back in 2015-16, I learned and apply the following today: you are able to save one person at a time. I no longer try to save the whole world. All requests are prioritized. This means that we first help our closest, soldiers we have known for a long time, those who we know as real warriors. But we also rank their requests and sort them: some are reconnaissance, some are a combat unit of the territorial defense, some are tankers, some are anti-aircraft gunners. We know who is at the ground zero on the front, who is headed there and who is manning the checkpoints. We know enough now to be able to convince those who are new to the unit that they don't need a $2,000 armour working a checkpoint in a city where there have been two fatalities in the past month. We know that it is unrealistic and unnecessary to carry 33-44 lbs of gear every day for ten hours straight. We know that you don't need a drone if you don't know how to use it and there is no specialist nearby to train you. We are very focused, in terms of spending money, goods, and our own resources.

We are a small, unpretentious volunteer group, created by two wild and scrappy 2014 frontline volunteers. We now have much experience, 15 people on my team, an NGO designation, an account, a seal, logistics are sorted and so is the facility for which we will thank the wonderful people after the Victory (for now we just embrace them in thanks). We have several areas of focus and each has a person in charge. That's how we work.

Now, there are needs for medicine, drones, cars, ceramic plates, and lightweight military footwear. And we need money, because without it, we can't do anything. The initial shock and panic of the invasion have subsided and the first painful losses have become known. It’s been a month, and donation lists have decreased in size, unfortunately. We are still counting on your support, dear friends. We want to thank you, the Ukrainian diaspora and our European friends who support us all in the fight against this evil. With respect, hugs and love. Always yours” - Sonechko/Ladybug.

Photos by Veronika Nanovska.

3. What did you study and what is your current profession?

I have a degree in Education. Also, I am an unrealized philologist. My greatest education though comes from intelligent and insightful people, from literature and from processing my own experiences.

I run a non-profit organization whose main objectives include volunteer activities, educational projects, awareness-raising and rehabilitation for war veterans many of whom have suffered losses of limbs. It requires me to be an accountant, a manager, and a heavy box loader. But mostly, what I do is interact with people of all ages.

4. What did your typical day look like before the war and how has your role changed since the invasion of Ukraine?

My mornings have looked the same for many years now: something good to eat, coffee with milk, reading the news and The Ukrainian Week magazine. Before the full-scale war, I had my home, my garden. Every morning I would go out and greet my surroundings: nature, animals, people. And then the work begins: some things have to be done with my hands, some things with my mind. I have to communicate, interact, decide, receive guests at the space, prepare for the children's camp or another event.

photos provided by Christopher Occhicone

Everything appears to be the same. The only difference is, I lost my home because of the war, and my "pre-war" team at Palms Touch almost disintegrated. Only my daughter Yasya, my like-minded partner, remained with me. Together with her, I had to start everything over again. Now, I don't have the opportunity to see my horses every day, to have my own home. I miss Prybirsk very much. I plan to return as soon as possible. I just carry it with me in my heart now, wherever I am.

5. What do you think are your strengths and superpowers?

Awareness of the mission and feeling of responsibility, prioritizing, taking pride in being Ukrainian and cultivating this Ukrainian-ness in others.

To love.

Also, I never give up.

6. What concrete actions (big or small) have you taken and continue to take to help Ukraine and the Ukrainian people?

We support our army in a very specific way. All our assistance is targeted. And it is not limited, as with large foundations, simply to closing the list of needs. We are crafty, we pack every box for the soldiers with love. I know about each of our recipients, their mood, state of health, what is happening in their families, what they like. Together with the drones, we send them marshmallows or their favourite brand of chocolates. When they have the time, we discuss the reasons for the war and what we will do with our Ukraine after the Victory. Big actions and small ones.

Photos from Natalka Sonechko.

This is what an army medical backpack looks like on the inside. Natalka Sonechko and her team at Palms Touch, fundraise for these life-saving items. But the loving attention to detail doesn’t stop there. Natalka takes care to surprise the guys and girls on the front with a few special goodies inside the packs; to motivate, to bring a smile, to truly envelope them in care.

Так виглядає військовий медичний рюкзак зсередини. Наталка Сонечко та її команда "Долоні Дотик" збирають кошти на такі речі, що рятують життя. Але на цьому любов до деталей не закінчується. Наталка піклується про те, щоб здивувати хлопців і дівчат на фронті кількома особливими сюрпризами всередині рюкзаків, щоб мотивувати, щоб викликати всередині усмішку, щоб по-справжньому огорнути їх турботою.

We have the same unique approach to working with children. Our camps are about dignity and interconnectedness. Our communication with children does not end after the camp ends. We communicate every day. I make time for these people every day. Because I love them. I also believe that this is how we must invest in Ukraine’s future. There is also a lot of work and teamwork. I love everything I do. Because love is a concrete work of hands and heart.

7. How do you take care of yourself? Is it possible to remain mentally stable in a time of war? What keeps you mentally strong?

Is it possible to remain stable? I am a choleric (quick-tempered but highly energetic). However, now my reptilian brain has blocked my choleric reactions. I have to survive as a human being. We have to survive as a nation. I have started to value my time very much. So I definitely don't spend it on insults and, excuse me, "shit". I give it to those people who deserve it. I get a lot of support from my family, both financial and emotional. My family is my fortress. My husband takes care of me like my grandmother used to, he covers most of my basic needs. And this gives me the opportunity to replenish the needed resources to help others.

We have a friend who shared his home with the whole team. There is a fireplace here. This is currently my Place of Power; that’s where I am warming up all the time. My dog and cats, rescued by my husband from the frontline, are also my sources of strength.

Reflections are important. I really appreciate that this is possible to do with my daughter and my second oldest son. My eldest son is currently serving his country at the front. I go through such moments of despair and disbelief. But I know that every belief may harbour its doubts, and out of doubts faith grows again. What helps me to hold on and keeping going are love, responsibilities, beliefs, close friends, family, sleep and food. Letters from the front help, with photos, so do breathing exercises. Working through traumatic experiences preemptively helps. In general, finding like-minded people and collaborating, supporting one another; all those things help to keep sane. Oftentimes though, a healthy anger is a powerful motivating force.

Posted in the first days of the russian invasion:

8. Do you feel that the war changed you? In what ways? Were you surprised by yourself (how you held on, remained strong, found inspiration in unexpected sources, etc.), by your country, by your ideas about humanity, by your attitude to the world? Has there been any epiphanies for you?

The war changed me ten years ago with the events on Maidan and Revolution of Dignity in the center of Kyiv. How? It revealed all sorts of hidden things. The full-scale invasion, evaporated all my expectations and plans "A" and "B", it rocked the ground under my feet, particularly the first month of the attacks. Fear for the safety of my family became ever-present, especially for my son, who went to fight russians in the Kyiv region. I also felt sadness that the horses could not be taken out of the Prybirsk, that I had to leave for immediately for Lviv, lose my home and experience deep longing for my mother and daughter.

I will be honest, I surprised myself that on the first day of the invasion I wasn't standing somewhere near a military unit, fighting. Instead I found myself a refugee, in Lviv, sitting with my friend's child, with the dogs, feeling distraught and crushed. First weeks of the invasion I was sitting in a school gym with a crowd of other refugees, all of us reading the news on our phones. I was checking my Facebook notifications, counting friends who had been killed.

A week later, I regained my senses and, after collecting myself, I went into action mode. I will forever be grateful to the Budokan school, which has become a home, and not only for me. I began to form a new team and two weeks later, Palms Touch began operating in full swing again.

I have changed. I have changed a lot. Not in my core values, but in my reactions to people and events. I developed a certain level of maturity. I’ve accepted that there may not be a tomorrow; hence you have to manage everything today. But I also accepted that we are all human and may not be able to complete everything on time. I realized that we cannot win the war without global awareness of our plight. Everything in life is a consequence of either action or inactivity. Of course, a lot of these insights I've heard of before but as all things in life, a true realization and acceptance came a little later.

9. What do you want the world to know about Ukrainians at this moment in time? About Ukrainian women?

I am very pleased that the world knows about us. But the most important thing for Ukrainians is to learn about ourselves, about our collective past, about the here and now, about what we want from the future. I'm not talking about the victory here, because we know what is needed to achieve it. What’s important is what kind of country Ukrainians want to create and build after.

I also would like to wish the world the same awareness and development. To no be misled by propaganda and disinformation campaigns, to think, to analyze.

The war in Ukraine may seem far from the city where you live, this is understandable. What can we expect from the rest of the world, when in 2014, many citizens of Ukraine did not realize or want to believe that a real war with russia was taking place in the east of the country. Many said they "weren't interested in politics" or “could not change anything anyway”. Many Ukrainians did not believe that russia was the aggressor in the conflict. Many continued working on joint projects with the russians, saying "animals are out of politics", "sick children are out of politics", music collaborations kept happening, collaborative sports events continued, art exhibitions and so on. But these people were wrong. Russia continued influencing Ukrainians from all sides. Now, most of those Ukrainians have destroyed homes and ruined lives. I realize now, that this can happen to any person in the world, in any country.

What would I say to the world? Let us unite against this evil!

In 2008, the Ukrainian Weekly magazine titled its issue: "Will Ukraine be next?" It was a logical question after the events in Georgia. But most Ukrainians did not take it seriously.

But Ukraine was next! If we lose, and we can lose, if the global support at all levels will not be enough, who will be next? Wrocław or Telšiai? In which city will women be packing an emergency suitcase or gather up a torn-up body of their child?

The world will only benefit if Ukraine is successful, prosperous and most importantly, remains Ukrainian.

Above images were taken by Veronika Nanovska.

10. What place or activity makes you the happiest?

My family, my work.

Every time I prepare to conduct art therapy, I think about the topics, but often everything changes on the way to the hospital. And some new idea appears. I like to catch that joyful wave from the boys and girls, I like the interest in their eyes as they wait for the topic. The group gets quiet, tunes in to the hard work: to give their time to themselves, to go deeper, to think, to rethink. For some, this is very difficult. We work with emotions, body, sensations, work through roles, find a fantastic inner animal within ourselves, try to let go of what prevents us from moving on.

The group is waiting. This time I read them Lina Kostenko. And I announce the topic: "I am everything which I love." And this moment of silence is the most valuable for me. The moment of going deeper into oneself, meeting oneself, the moment of one's own truth and one's own perception. I exhale... And the process continues.

And then, on the way to my temporary home, I listen to myself: did I succeed, did I get the desired result? When I fall asleep at night, will I be able to answer the question: What have you done for the country today? You. For the country. Today. - Exhale: did I do something today? - Natalka Sonechko

11. Where can others find information about you/your activities? (links to website, social media pages, etc.)

Palms Touch Instagram: @doloni_dotyk

Palms Touch activities on Facebook: @DoloniDotykHorses and @dolonidotyk

Featured in: rubryka.com and Therapeutic horsemanship in Ukraine

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE" - зі Львова.

* Всі фотографії та відповіді в матеріалі були надані WOW Woman, якщо вказано інакше.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

2 березня 2022 року світова преса повідомила, що "15 000 російських військових вторглися в Україну з Півночі у складі колони танків, бронемашин, артилерії та іншої військової техніки. Масивна 64-кілометрова колона змійкою рухається дорогами в напрямку Києва. Вважається, що колона російських танків, артилерії на буксирі, броньованих і логістичних машин, яка іноді розтягується на три ширини дороги, має наказ окупувати українську столицю. Колона в'їхала в Україну з Білорусі, пройшла місто Прибірськ і вже майже наближається до Києва".

Коли я зрозуміла, що моя Inside Ukraine WOW жінка, пані Наталка Чекмарьова (яка відома як Сонечко), була прямо з Прибірська, волосся на моїх руках стало дибки; жах перед 64-кілометровою колоною нападників, заповненою 15 тисячами кровожерливих агресорів, перетворився з фантастичного на особистий і реальний. Все існування Сонечко, її будинок і літній табір для дітей "Дотик Долонь" були знищені за лічені години. Якщо вам цікавить, які наслідки мала 15-тисячна колона загарбників, що пройшла через ваше місто: більшість будинків зруйновані внаслідок боїв, масові грабежі та крадіжки з боку недофінансованого та голодного ворога, боягузливе та відплатне знищення будь-чого та будь-кого з українським прапором і, що найтрагічніше, численні смерті, невибіркові і безкарні розстріли українських цивільних осіб з будь-яких причин і приводів.

Пані Сонечко вижила, і відтоді була переміщена як біженка до Львівської області на заході України; Сонечко не склала руки, вона стала мобілізованою! Це інтерв'ю - історія неймовірної непокори, наполегливості та ярості, які були спрямовані в дію!

Наталка - невтомна чудодійниця, допомагає Україні на всіх фронтах. Бійці на передовій отримують від Наталки пакунки допомоги, рюкзаки першої допомоги та медикаменти, але її найулюбленіша справа - допомагати іншим через взаємодію з кіньми. У своєму таборі "Долоні Дотик " Наталка проводить заняття іпотерапією та арт-терапією як з молоддю України, так і з її хоробрими ветеранами. За допомогою іпотерапії або терапевтичної верхової їзди, солдати, які часто не мають кінцівок і носять протези, проходять фізичну, професійну та логопедичну терапію, яка використовує природну ходу та рухи коня для забезпечення моторного та сенсорного впливу. З турботою, піклуванням і співчуттям Наталка інвестує в майбутнє України. Оскільки кривава бійня, спричинена росією, наразі триває, українці мають обмаль часу, щоб почати зцілюватися від колективної травми війни, втрат і спустошення. Однак такі яскраві зірки, як Наталка, роблять перші кроки на шляху до цього важкого і необхідного процесу зцілення.

Хтось виклав це в день народження Наталки: “Якось Наталка, (яка вкотре підіймала однією лівою копицю сіна, або ж несла купу дровеняк, щоб розпалити грубку) почула в свій бік таку фразу: «ти як мураха: мале, але сильне». І насправді після сонечка - це її друга тотемна тварина. Будучи краплею в океані, або ж навіть помахом крил метелика, вона, своєю потужністю та енергетикою, змогла створити цунамі. Дякуємо Наталка Сонечко за те, що зібрала таких різнобарвних за характером людей навколо одного проєкту та спільної мети! Дякуємо за ту беззаперечну любов до всього світлого та за поширення цього світла! Вся команда Долоні Дотик міцно-міцно обіймає тебе. Віримо в перемогу і працюємо далі, щоб нашими зусиллями створити саме той помах крил метелика.”

1. Імʼя.

Наталка Чекмарьова (Сонечко).

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Народилася в Донецьку, росла в Нікополі, потім досить довго жила в Борисполі, туди ж і повернулася в 2015 році після фронту. З 2017 року жила в селі Прибірськ, недалеко від Чорнобиля, Київське Полісся. Тепер майже два роки живу у Львові

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

За освітою я педагог. І недоучений філолог. Найбільше моє навчання - розумні глибокі люди, література і опрацювання власного досвіду. Зараз я - голова громадської організації, в статутній діяльності якої і волонтерство, і освітні проєкти, і просвітницькі, і реабілітаційні. Доводиться бути й бухгалтером, і менеджером, і вантажником))) Але найбільше я займаюся взаємодією з людьми різного віку)

4. Як виглядав ваш звичайний день до війни та як змінилася ваша роль після вторгнення в Україну?

Мій ранок уже багато років виглядає однаково: щось добре поїсти, випити кави з молоком і почитати новини та журнал "Український тиждень". До повномасштабної війни у мене був мій Дім, мій Луг. Щоранку я виходила і віталася з моїм Простором: природа, люди, тварини. І починалася робота: щось треба було робити руками, щось головою, спілкуватися, взаємодіяти, вирішувати, приймати гостей на Просторі, готуватися до дитячого табору або якогось заходу.

Зараз діяльність та сама: збираємо гроші для армії, працюємо в проєктах для ветеранів, вчуся, спілкуюся, вирішую питання, дуже багато комунікацій, дуже. Проводимо дитячі табори, працюємо над створенням проєкту для дітей в Києві і Простору взаємодії на Львівщині.

Все те ж саме. Тільки через війну я втратила Дім, моя "довоєнна" команда майже розпалася. Поруч залишилася тільки моя донька Яся - мій однодумець, моя партнерка. От разом із нею все довелося починати заново. У мене немає можливості зараз бачити щодня своїх коней, мати свій власний Дім. Я дуже сумую за Прибірськом. Планую повернутися при першій можливості. Я просто вожу його зараз із собою у серці, де б я не була.

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Усвідомлювати місію та відповідальність, ставити пріоритети, мати гідність бути українкою і культивувати цю українськість в інших. Любити) І ще - я ніколи не здаюся.

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Ми підтримуємо нашу армію дуже конкретно. Вся наша допомога адресна. І вона не зводиться, як у великих фондів, закрити список потреб. Ми крафтові) Навіть кожну коробочку для бійців пакуємо з любов'ю. Я знаю про кожного нашого підопічного, який настрій, стан здоров'я, що відбувається в родині, що любить. Разом із дронами передати йому зефірки чи "Пташине молоко". Коли у них є можливість, ми обговорюємо причини та передумови війни і що будемо робити з країною після Перемоги. Великі дії і маленькі. Такий самий крафтовий підхід у нас до роботи з дітьми. Наші табори про гідність та взаємозв'язок. Наше спілкування з дітьми не закінчується таборовими змінами. Ми спілкуємося щодня. У мене щодня є для цих людей час. Бо я їх люблю. А ще вважаю, що так інвестую в майбутнє. Так само багато роботи і взаємодії в команді. Я люблю все, що роблю. Бо любов - це конкретна робота рук і серця)

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе до купи?

Чи можна залишатися стабільною? Я - холерик) Але зараз мій рептильний мозок заблокував мої холеричні реакції) Я маю вижити як лбдина. Ми маємо вижити як нація. Дуже почала цінувати свій час. Тому точно його не витрачаю на образи і на, вибачте, "срачі". Я дарую його тим людям, які того варті. Я отримую дуже потужну підтримку від своєї родини. Фінансову, емоційну. Родина - це така моя фортеця. Мій чоловік дбає про мене, як колись моя бабуся) він закриває більшість моїх базових потреб. І це дає можливість поповнювати ресурс. У нас є друг, який поділився не тільки зі мною, а і з командою, і з проєктами своїм Домом. Тут є камін. Моє сьогодні Місце Сили. Я тут відігріваюся. Ще собака і коти, привезені чоловіком з фронту, мої поповнювачі ресурсу)

Рефлексії важливі. Я дуже ціную, що це можливо і з моєю донькою, і з середнім сином. А старший воює... Бувають моменти такого відчаю! Зневіри... Але я знаю, "що у кожній вірі є своя зневіра, а із зневіри віра пророста". Допомагає триматися любов, відповідальність і цінності. Близькі люди. Сон та їжа. Листи з фронту з плюсами, фотками) Дихальні вправи. Допомагає попереднє опрацювання травматичного досвіду. Взагалі, знайти однодумців і робити з ними спільну справу, підтримувати одне одного дуже допомагає не розклеїтися. Часто здорова злість є рушійною силою).

8. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Війна змінила мене десять років тому на Майдані. Ну як змінила... Вивільнила приховані речі. Повномасштабне вторгнення при всьому моєму очікуванні і планах "А" і "Б" вибило землю з-під ніг. Особливо перший місяць. Страх за родину, особливо за сина , який залишився воювати на Київщині, сором, що коней не вдалося вивезти із села, що виїхала у Львів. Втрата Дому. Туга за мамою і донькою. Я здивувала себе тим, що в перший день не стояла десь біля військової частини. Я сиділа у Львові з дитиною свого друга, із собаками, розгублена і розчавлена. В шкільному спортзалі з купою біженців. Читала новини. І заціплено дивилася на фейсбук і рахувала друзів, які загинули. Через тиждень я отямилася і почала щось робити. На все життя буду вдячна школі "Будокан", яка стала мені домом, і не тільки мені. І не тільки домом) у нас почала формуватися нова команда) і через два тижні "Долоні Дотик" знову стала працювати наповну.

Я змінилася. Дуже. Але не в цінностях, а в реакціях. З'явилася і зрілість. І прийняття того, що завтра може не бути. Тому треба встигати сьогодні. Але так само я і прийняла, що всі ми смертні і всі ми можемо чогось не встигнути. І що без усвідомлення на глобальному рівні ми війну не виграємо. І що все є наслідком наших дій і бездіяльності. Звичайно, я і раніше це чула. Але от усвідомлення та прийняття прийшло трохи пізніше.

9. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Мене вже радує, що світ знає про нас. Але найголовніше, щоб українці дізналися самі про себе. І про минуле, і про тут і зараз, і про те, а що вони хочуть від майбутнього. Я зараз не про Перемогу. Бо здобувати перемоги ми вміємо. Якою українці хочуть бачити Україну - думаю, ось це важливо.

А світові можу побажати так само усвідомленості. І розвитку. Не вестися на іпсо, думати, аналізувати.

Війна в Україні може здаватися такою далекою від того міста, де ти живеш. Це і зрозуміло. Що говорити про світ, коли в 2014 році частина людей в Україні не усвідомлювала, що на сході країни йде справжня війна. Ці люди говорили, що політика їх не цікавить, що вони нічого не вирішують, деякі навіть не вірили, що росія - агресор. І ці люди робили спільні з росіянами проєкти. Ці люди говорили: "собачки поза політикою" , "хворі дітки поза політикою", музика, спорт, виставки. Але вони помилялися. Росія впливала на українців з усіх боків. Тепер більшість цих людей мають зруйновані будинки і зруйновані долі. Це може стосуватися кожної людини у світі. Що б я сказала світові? Давайте об'єднаємося. У 2008 році журнал "Український тиждень" назвав тему номера: "Наступною буде Україна?" Логічне питання після подій у Грузії. Але більшість українців не сприйняли це всерйоз. Та Україна стала наступною. І якщо ми програємо, а ми можемо програти, якщо світової підтримки на всіх рівнях буде недостатньо, то хто буде наступним? Вроцлав чи Тельшяй? В якому місті жінки будуть збирати тривожну валізку або розірвання тіло своєї дитини?

Світ тільки виграє, якщо Україна буде успішною, багатою і українською.

Щоразу, коли готуюся проводити арт-терапію, обдумую теми, але часто все змінюється по дорозі в шпиталь. І з'являється якась нова ідея. Мені подобається ловити ту радісну хвилю від хлопців і дівчат, коли ми заходимо в "Галичину", подобається інтерес в їх очах в очікуванні теми. Група затихає, налаштовується на нелегку роботу: подарувати свій час собі, заглибитися, подумати, переосмислити. Для когось це дуже непросто. Ми працюємо з емоціями, тілом, відчуттями, пропрацьовуємо ролі, знаходимо в собі фантастичного внутрішнього звіра, пробуємо відпускати те, що заважає рухатися далі.

Група чекає. Цього разу я читаю їм Ліну Костенко. І оголошую тему: "Я все, що я люблю" І ось ця мить тиші для мене найцінніша. Момент заглиблення в себе, зустрічі із собою, момент власної правди і власного сприйняття. Видих... І йде процес

А я потім дорогою до тимчасового дому прислухаюся до себе, чи вдалося, чи отримала бажаний результат? Чи зможу, засинаючи вночі, на питання: що ти зробила для країни сьогодні? Ти. Для країни. Сьогодні. - видихнути: я сьогодні таки щось зробила?

10. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Моя сім'я, моя робота.

11. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соц.мережах тощо)

Instagram: @doloni_dotyk

Facebook: @DoloniDotykHorses and @dolonidotyk

Також: rubryka.com and Верхи в майбутнє