THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM KYIV.

* All images and answers in the feature were provided by the WOW Woman, unless otherwise specified.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

If you watched the documentary "20 Days in Mariupol," you know that the world was initially unaware of the atrocities perpetrated by the russian federation inside Mariupol. The russians cut power and communications immediately, plunging nearly 500,000 Mariupol residents into a nightmare of explosions, freezing temperatures, and deprivation. My Inside Ukraine hero, Olena Sugak, was trapped in the city for well beyond 20 days. She witnessed and documented the full impact of the russian bombings and occupation. Bravely, she wrote about her experiences while still surrounded by russians.

Ms. Sugak, an ordinary citizen, made the extraordinarily courageous decision to chronicle the events unfolding in her beloved Mariupol. Despite overwhelming fear and real threat to her being found out, tortured and killed, she maintained enough composure to record the aftermath of russian bombings, the siege, and ultimately the russian occupation. Olena captured the horrific scenes of russian cruelty: absolute destruction and the bodies of Ukrainian civilians, left unburied in the city streets due to continuous shelling.

After enduring over three months of occupation, Ms. Sugak miraculously escaped to Ukrainian-held territory. Now in Kyiv, she has shared her harrowing experiences with me. She began writing, pouring her pain onto the pages. Her unedited account, accompanied by the historical images she captured, shows Ukrainians striving for survival while remaining dignified and humane, even against the backdrop of the lurking russian occupiers. As russians paraded through neighborhoods, falsely claiming "liberation," Ukrainians were helping one another survive, sharing their last bits of food. Often crying into her viewfinder, Olena continued to secretly photograph her beloved Mariupol.

For over two years now, russians have been erasing all evidence of their atrocities, denying international agencies and media access to the city. As the unofficial number of murdered civilians grows to an estimated 100,000, russians build over Mariupol’s ruins and mass graves. They erect modern housing units on top of destroyed apartment complexes and repopulate hundreds of devastated Ukrainian neighborhoods with newly arrived russian citizens.

I believe that personal accounts of Ukrainians are indispensable for cementing the truth about the real intention of the aggressor - dehumanize and annihilate Ukrainians as a nation. I also believe that sharing experiences like Olena’s are a form of justice. Incredibly brave, she managed to preserve her images through more than 20 russian checkpoints on her way into Ukrainian-held Zaporizhzhia. On the way out, Ukrainians were strip-searched, questioned, and killed for far less, such as having a blue and yellow profile picture on Facebook.

The path to a calm existence for Mariupol survivors, those who fled and became internally displaced within Ukraine, is arduous. Through my interactions with several of them, it is clear that they all dream of returning to a liberated Mariupol. However, the city is being altered daily by the russian occupiers. Feeling displaced anywhere in the world, especially in a country still at war, is a constant re-traumatization. My hope is that Olena Sugak’s unfiltered and unedited story of survival, now preserved on these pages, will be shared far and wide.

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman

____________________________________________

On russia’s Liberation of Ukraine

“The liberators came. They freed our peaceful city from the outside world, they freed customers from flourishing businesses, freed mariupol residents from homes. Most importantly, they freed many people from life. “Mariupol is liberated!”, gun-clad russians would repeat at all the military checkpoints.”

- Olena Sugak, written inside Mariupol, while under russian occupation.

Photographer, Tour Guide, Mariupol chronicler, Survivor, Kyiv

My Mariupol, before they came

3. What did you study and what profession do you work in now? What did your typical day look like before the war and how has your life changed since the invasion of Ukraine?

I did not study due to various personal circumstances. But I had a childhood passion for “Radiosports” (Radiosport is a technical sport that includes disciplines related to the concept of radio, i.e. wireless transmission of messages.) These were "high-speed radio-telegraphy", radio navigation (old name is "Fox hunting"), short-wave and ultra-short-wave radio communications. From the 4th grade onward I knew for sure that I would be a radio operator. My dreams came true at 17, after completing an exam at the radio Centre of the Azov Shipping Company in Mariupol. It was so cool! The best job, the best team. But with the invention of mobile phones, my profession died. Then there was maternity leave, from which there was nowhere to go. Then, the birth of my second child. Then, after three stints at various jobs my husband said, "raise the children, and then do what you want. We will have enough to live on in the meantime”.

I got into photography. My husband, a fiancé then, presented me with my very first film camera. Later on, for our anniversary, he bought a small SONY digital. After some time passed, he saw my passion and bought a more serious photo equipment. What followed was a whole lot of photographing of my hometown and taking photos during vacations and school holiday trips. I also really enjoyed taking in my hometown’s architecture and capturing seascapes. I would stroll around Mariupol but also on the Belosaraika Spit where our summer home is located.

I felt passionate about uncovering Mariupol’s history. I initiated a project where I discovered and carried out restoration of memorial plaques in the old Mariupol cemetery where, in Soviet times, they buried on top of old graves. I was curious to learn more about the people who lived in Mariupol long before us. We discovered who the people were and recorded their stories. I thought of it as “pulling them out of extinction”.

I started another dear to me project, "The Meaning Behind Doors", in which we restored doors on various old buildings inside Mariupol. Some of those doors were truly works of art!

We first gathered people who cared about, who loved Mariupol. Our friends on the local Mariupol television would help to create a buzz about the project. We had to then negotiate with the owner, raise money, find the master person who knew how to work with old wood, make a temporary door to measure, remove the old ones, install the temporary ones. Restoration would sometimes take several months.

And then there was our little house on Belosarais’ka Spit, a dream that one day became a reality on the shores of the gentlest and warmest Sea of Azov. We would live in that house in the summers. Do you know how it feels to live by the sea? Everything around you feels beautiful. If you’re lucky to live near the sea, you understand. Sometimes our entire yard would be covered in sand, heavy sand. You would struggle while sweeping and trying to remove it. Then, one day, a strong wind would remove the sand just as quickly as it got there. I dug deeper into the history of our region and realized that long ago, our street wasn’t the first street on the water but there was another set of houses in front of ours. Overtime, the warm gentle sea washed that street away. And so, I created a small museum of the old village inside our little house; and another hobby project was realized.

Little did I know, this was a metaphor for my life: when the sea approaches, you have to escape from the water filling the yard.

These memories amount to a wonderful, happy existence which ended on February 24, 2022 with early morning explosions of russian bombs.

February 24, 2022, Russia invades and occupies Ukrainian territories in a full-scale terror offensive

Questions for Mariupol residents

What were you doing in Mariupol when the bombing started? When did you decide to flee and how did you get out of the city? How did you get your photos out? How did you manage to stay alive? What gave you the strength physically and mentally to go out and walk the streets of the city? Did you hesitate, and when you started walking, how long did you walk for? Was your life threatened by bullets/rockets? Did you see humanity around you (people helping each other or taking advantage of each other?) Do you have any stories when you realised that you were surrounded by the kindness of Ukrainians? Would you have done anything differently during your stay in Mariupol? What should people in other countries who cannot comprehend the reality of what happened in Mariupol understand about this special city on the Sea of Azov?

Sometime on February 20th 2022, I received a call from a group who wanted a tour of Mariupol. They wanted the “Olena Sugak tour”, my personal tour. At this point, I was just beginning my role as a city guide. They asked about my availability on February 25th. That’s my birthday, I said! Let's make it the 26th? Sure. We agreed. I was excited to prepare for both a little birthday celebration and for the tour.

In the early morning of February 24th, I woke up to explosions outside the city. Did I panic right away? No. Because we have been having this kind of thing from time to time for almost eight years now. But for some reason, this time I opened Facebook. Oh, my God! There it was - friends from Kyiv, Kharkiv, other cities, reporting missiles and explosions! Later that morning I called the tour group. They postponed the tour by a week! Imagine? As scary as it seemed, we were used to distant sounds of war. We thought that some shots would resonate and then it would return back to "normal", like all those years. The whole first day was spent watching news on television. They talked about other Ukrainian cities, but not a word about Mariupol. I heard the sounds of war somewhere beyond city limits. I said to my husband, “Maybe we should go to our dacha (our sea house on the Sea of Azov)?” He said, "We don’t know where the fighting is in this very moment, so let’s not risk driving”. I called friends in various parts of the city, “What's going on?”. “All’s quiet here”, they responded.

We decided to go for a walk and buy some food. There were queues in all the shops! Huge queues! People bought everything, and I mean EVERYTHING! We couldn’t buy bread and most canned goods were flying off the shelves. What had been on the shelves for years was now disappearing. We bought some canned food, cereal, pasta, biscuits. We also bought some chicken. During the day time, things didn’t seem as bad, but at night, hearing the sounds of constant explosions in the distance, was scary. In the night, the local government began switching off street lights and the residents were advised to keep their lights off. We heard constant battles, somewhere out there; from time-to-time we could see flashes in the darkness; and we still thought this would all stop at any moment.

February 25th was my birthday. I baked a chicken. My kids presented me with my favourite sweets, which they bought in advance, and we all spent time together as a family. Relatives and friends called. They congratulated me, they wished us peace.

The TV is always on, still talking about other cities in Ukraine, about gypsies, heroic geese...February 26, 27, 28th go by. We venture out to the shops to buy something. But there is nowhere to go. Everything is now closed. Only bread is being delivered and the queues are long. The background sounds!! Terrible sounds of war encroaching from the outskirts of the city. We realize that the city is being surrounded. It’s evening of February 28th. The sound of an approaching airplane. A series of explosions follow. Somewhere just outside the city. But that's where we are, we live on the outskirts too, so we hear it clearly. The power is gone. But there is still a cell connection. I call my relatives and friends. Everyone is scared, but no one is leaving their homes. On the local Mariupol news there is a talk about an "evacuation train", which apparently stands empty. No one is leaving. It must be because this won't last long, right? The electricity is turned on that night. We hungrily read the news on the Internet. They write about our city, about heroism of Mariupol. About "holding on".

We proceed to charge cell phones, my power bank and my camera batteries. We listen. The terrible sounds are getting closer. And it is the approaching plane again. Explosions follow. Our lights go out and the water runs spottily. We rush to fill water into every possible container inside our apartment. It should last for a while, we think. The sounds of explosions. They are inside the city already. The following night is very disturbing. Darkness everywhere. The only thing that breaks through are the flashes from the explosions. Fear.

In the morning, we go outside to walk through the neighbourhoods. We met Ukrainian soldiers. There is an empty school nearby. Their new headquarters (theirs was bombed). We asked them questions. "We are holding our ground. We are fighting back", we heard. The word on the street was that the city was running out of gas and water. We headed back toward home. There is a pet food store nearby. The doors have been smashed and people are going in and out, carrying bags of animal food and cat litter. I go inside too. I have four cats. I take the leftovers of cat food my cats don't usually eat. I help a woman carry a bag to her apartment building nearby. This is not her first trip. She shares some cat food with me and hands me a few more large cans.

February was relatively warm. It rained on the last day of the month. We collected rain water in pots, jars, whatever. It's now March 1st. The municipal water is completely gone. So is the heating. March promises to be colder. There is snow and frost outside. They have begun to fly over the city. Above all our houses and apartment buildings.

Morning of March 2nd arrives. I am in the kitchen heating something to eat. The explosions are somewhere nearby. My husband comes into the kitchen. Then we both hear whistling. And BAM! A shell landed in our apartment building yard! We were glued to the window, staring in disbelief. My daughter screams, "Mum, Dad! What are you doing? Quick! Into the corridor!!!" This was our first, of many, visits to the corridor, awaiting calm (the military told us to always try and keep two walls between ourselves and the outside explosions). Outside yard is in shambles. Russian artillery is hitting the Ukrainian military headquarters. The shells are flying into people's yards. It's scary. We don't go outside anymore. But our house, our shelter, stands.

We hear constant shelling of the city. We go outside, close to the building, only to cook on the makeshift fire stove. But for that to work, we now have to collect firewood which, a real challenge because to procure wood we put ourselves in danger of coming under fire, or stepping on an unexploded shell (those are everywhere now). We heard that the large Azov city market was on fire. Indeed, the black smoke is starting to rise. It covers half the sky. The fumes make it hard to breathe.

The morning of March 8 was incredibly quiet. We have been so cooped up inside for a week and so decide to go for a brief walk. Only my husband and I, the children and cats stay behind. I take my camera. We walk around the neighbourhood. We go to my mum's place. She lives nearby now. We recently bought her an apartment and it is freshly renovated. Still smell the paint post-drying. Mum is scared because of yesterday's black smoke from the burning market. Her building's yard is intact. No one has come here yet. We continue further to my aunt's place, my mother's sister. There are a lot of people with mobile phones congregated near the Kyiv Star (newspaper) office! You can catch a signal! I’m so glad I brought my phone! I was able to reach my niece in Kyiv!!! Are you alive? Yes, we are OK.

We are moving further through the streets of Mariupol. There is no visible infrastructure destruction yet, only shattered apartment and shop windows. People are walking around. At a major street intersection, there is a flower vendor. We reach my aunt's house, her son, my cousin, is there. He was able to secure some bread, two loaves and some fresh buns. We feel wealthy as we bite into it; fresh bread! In that instant, I realize just how much I've missed bread. We talked, hugged each other. They said, "Until we meet again", and we headed back. I didn't know then, it was the last time I would see my cousin alive. We headed back to my mother’s apartment where we update her about her sister and nephew, gave her half of a loaf of bread and leave.

We carry on walking toward my husband's parents. On our way, it snowed. It was so quiet outside that for a moment everything prior seemed like a bad dream. We walked through a small market and bought chocolate, 50 UAH/gryvnias a piece, four pieces total. We walked up to their apartment building and had to walk up to the 8th floor. Power still out. But how happy were we to see each other. We congratulated women with the Women’s Dady (March 8th) and offered two chocolates and half of the bread loaf. My father-in-law shared some nuts and a piece of cheese. It was a lovely family visit. Everyone is alive. I truly wanted to keep on walking to visit my sister, but the shooting started. A plane flew somewhere close by and we felt a loud bang. Shells and debris flew. We carried on through a small market where a gentleman was giving out boxes of tea! Just like that, for free! My husband took a black packet, I took a green one. Such kindness. Thank you, sir! Onward we went.

We are now running through the hospital yard because it’s loud and scary. A Ukrainian soldier is shouting something at us, a battle begins! It was dangerous. When we finally get home, children told me that my husband's cousin and his wife came by! They brought us some water from the well! We are glad to have water and to be alive!!! A bit of a celebration with tea, chocolates, bread and the leftover butter!

March 9th. We creep outside to cook. One of the neighbors ventured out to the burned market. We see him returning with boxes; by some miracle, food inside survived the fire? My husband goes, I follow with my camera. Usually, to get there, I have to pass two neighbourhood yards and a row of electricity poles. Now, I see that the poles are all down, the market is black. High rise buildings nearby are without windows. People, one by one, are entering the blackened marketplace from which the smoke is still rising. People are coming out with the boxes. The food survived. Cookies, sweets, pastries have been discovered.

We see a lone Ukrainian soldier standing near the entrance. He is young, exhausted. And His eyes, I still remember his eyes. He is watching over our safety.

What we didn’t know at the time, was the sweets from that market would keep us from starving during the coming hell.

March 10th. Morning. We got outside and only had time to boil the kettle when the shelling began. Loud. We rush in, upstairs to our flat. We hear the plane is approaching, closer... lower... the fear is so great that everything inside me vibrating. We are in the corridor. of the flat We hugged each other tightly. Then we feel a bomb explode, seemingly next to us! There is a ringing sound, in the corridor, in our ears. The plane made a circle. I'll drop again, he seemed to threaten, but on the other side of the building this time! The ringing again and something is flying into the corridor. The building shakes, we all shake. Then, everything is quiet. There's a large piece of glass laying in the corridor; it smashed through my son’s wardrobe, his bedroom door and ended up in the corridor next to where we were huddling! And in that instant our refuge was no longer a place of shelter. In the freezing temperatures, two of our rooms were missing windows. But we were alive.

WE decide to move to my mother’s apartment on 45 Zelins’koho street:

We find my mom hiding in her closet. Her glass is shattered. But, thankfully, the front door to her flat is intact. We huddle in her hallway. My husband covers the windows with something, to try and keep some heat in. We hold out like that for a while. Fear won’t allow us to go downstairs and outside. Mum has snacks saved, two bottles of water, several slices of bread, a cucumber, water and a cookie. we divide among us. That's we have and nothing more. The cats are running out of meat. We give them some flavoured cat food, but they hardly touch it.

March 12th we spent in the corridor at my mother's place, it is quiet, although that has become a relative term. That’s when the russian plane arrived. The first one, at 11 PM. It dropped the deadly load near us and the cars all around caught fire, car alarms, glass everywhere outside, screaming. Then everything calms down a bit, if that is even possible at this point But I manage to doze off to asleep from sheer exhaustion. It is through my sleep that I hear a roar. It was around 4 AM when their second plane arrived. Dropped. It was a miracle the bombs didn't hit our apartment directly but all the windows exploded. I believe what woke me up was our apartment door landing on top of me in the hallway. Imagine, an entire door thrown off its metal latch like a feather. My husband lifted it off me. My cats, Musya, Filya, Nyusha fled into the dark hallway, panicked. Gone. In the stairwell we heard screams and stomping of the frightened neighbors; everyone was running downstairs. I found the frightened Kesha in the corner of the hallway, shaking. I then proceed to run up and down the floors, looking through the open doors, calling the other three cats. I hear nothing but silence.

We are now standing downstairs with my mom and my one cat. The basement was designed for maintenance and building services, not for people. We descend. There is a red puddle at our feet, someone notices. Is someone hurt? It is then I realize that a piece of glass is stuck in my arm, yet I feel no pain. They take the glass out and bandage my arm with cloth. It is dawn outside. We have nothing to return to upstairs, so we travel back to our apartment building where the basement is more or less decent. On our walk, nothing but horrors. There is even more glass, torn pieces of metal, dead people, craters, upturned earth and rocks scattered around. Ruins of buildings. Fire. Finally, we see our apartment building, which appears to still stand. When I look further, and the 9-storey building at the end of our street is missing all but one wall. Nearby apartment buildings are burning and we are near a huge crater.

In our flat we gathered blankets, rugs, pillows and any remaining food, then go to the basement. All our neighbours are already down there. For the next 10 days we are in a dark, dusty, cold basement, while outside is hell on earth from explosions. One of the most dire things is upon us - we are all running out of water. Whatever we filled up from the rainfall, is now frozen in the containers. We proceed to try and break the ice and suck on pieces. I don’t know how we manage. We lie next to each other in the basement, clothed, under all our blankets, yet it is impossible to get warm. We are afraid, freezing cold and shaking non-stop. My mother refused to lie down, sitting constantly on a small rocker chair, muttering about being buried like this. It was very cold. About a week later, we had to move my mother up to her apartment. Although it was very scary to be up there, she did manage to lie down finally and rest.

“Olga, it's hard to pull myself together and write down these details. It's hard to go through everything again.”

In the basement it’s constant fear of being buried alive under the apartment rubble. We didn’t want it to become our grave but there was absolutely nowhere to go. One of the neighbours prayed twice a day, in the darkness. She would read her prayers out loud. When she started, the room would get so quiet and everyone listened to her voice, some even repeated the prayers. Down there even atheists started to believe.

There was a brave teenager, a son of my neighbour, who would go out and ride his bike around the neighbourhood. One day he brought back some pretzels! Pretzels shaped in a number eight. The boy gave these treats to all the women and girls. My daughter and I ate some! I've never tasted a more delicious food. Kind folks also fed my cats down there, sharing their scraps. Ten days or so later, russian attackers seemed to have moved elsewhere. We understood that the city was now occupied. Were russian soldiers walking around the neighbourhoods? We decided to take a chance and return to some fresh air, and upstairs to our apartment. We covered up all the windows, they were all smashed; my son and I walked around the neighbourhood in order to collect pieces of debris which blew out from the neighouring flats. There was no shortage of it.

We checked up on my mom daily. Sometimes, I would go over with my husband, sometimes with my daughter or my son. My husband boarded up her windows, cleaned the shattered glass. My children and I walked around the neighbouring yards, through the burned-out areas and ruins, looking for our three cats. I filmed as I walked. One day, in one of the basements, I found my Musya and Filechka; a local man helped me! Dirty, skinny, but they were alive!!! This was when I felt just a bit of happiness!! A week later, after showing photos around, someone pointed me to the area where they saw a similar looking cat. It was little Nyusha. She was walking behind the shed filled with enemy's military equipment and where many corpses were piled. Later, when we escaped occupied Mariupol and were looking for an apartment inside Ukraine-controlled territory, I was repeatedly scolded for keeping my pets with me. Many people felt I should have abandoned them. I would later be judged for caring about my animals at a time when my own survival was in question. They are just animals, I was told over and over. I would tell these people to go to hell. I couldn’t explain to them what my cats and I have seen and the horrors we all survived together. I love them as much as my own children.

After the cats were found, we were all united again. There was one more thing left to do. We needed to walk around our city, to see and understand the extent of the situation we were in. We chose a "quiet" day and went. Entire family set off. Only my mother stayed at home, with the cats. The route I planned was based on the intel I gathered in the water fetching queues. People in line would share the whereabouts of the neighbourhood battles, russian military posts, where it was over quieter (and hence safer). I devised a route to try and get around dangerous parts. I was adamant to bring my phone, to record what I saw. I was able to plug my phone into our neigbhour's generator, in exchange for food. We set on our way.

We couldn’t head toward the Mariupol’s Drama Theater, because I heard that a bomb was dropped on it, killing many inside. Russians blocked that way. We continued walking another way. The scenes around us were similar in other areas of the city - scary and completely scorched. Avenue of Peace, the main artery of the city, was in ruins. Instead of huge, thick chestnut trees, wooden sticks remained. City hospital, maternity ward, all in ruins. Greek Square, Freedom Square, once beautiful, presented themselves like in a horror movie. We reached an intersection of two major avenues.

I saw ruins, burnt out city blocks and Civilian corpses lying on the streets. There were burn russian tanks (with the letter Z), fallen electrical wires. Horrible aftermath of war was all around.

Tears flowed down my face the entire time. What have they done to my city? Where are the old beautiful streets places I walked and photographed our old architecture? ruins, ruins remained! And what about the people? The constant question on my mind - what happened to the Mariupol residents?

Queues, people and their stories.

In the hours-long queues for water, food and humanitarian aid, we talked. I asked folks where they were from, which areas of Mariupol they came from. Here are some of the stories I can recall:

• I am from Khmelnytskyi Boulevard. In the evening, we went to bed. At night, I woke up to a loud crash and smoke. My mother was lying there, motionless. I grabbed my documents and later carried my mother out with my neighbour and her son. In the morning, we were able to bury her near the house. We are staying with our neighbours, as our flat burned down.

• I am from Slobodka. At night, russians shelled our area and were were barely able to get out of the burning house. Our poor house survived the Great Patriotic War (WWII). Yesterday, it did not. Russians were shooting at every house, because they imagined soldiers were hiding inside. That's how they burned down the entire Slobodka. The area around the harbour is gone too; only the clock remained from the railway station.

• I walked up to my apartment from the building's basement. Russians were there, sitting inside. I was in my slippers. I was hoping to fetch my son's boots for warmth, but russian men found them and put the shoes on. I was in tears as I begged to allow me to have the shoes, even showed them my passport to show them my age (the lady was in her 80s). They refused and kicked me out of my own apartment.

• I’m from the village of Moryakiv. The shell hit our house directly. We were hiding in the basement for days, with almost no water, surviving on what was remaining of our food. Snow was accumulating inside the house since our roof caved from the explosion. After that happened, my hair turned gray (the woman I was speaking with was quite young). We were able to get out from under the rubble and ran to the car (which by miracle was preserved). My father-in-law was killed instantly in the apartment.

• I came from Mariupol’s 13th Microdistrict. The bomb came to us, hit our apartment on the 9th floor. My mother-in-law was killed on the spot. We barely got out.

• I was inside Mariupol Drama Theater. We were sheltering in the theater’s basement. We went outside for some air. A man and a few others were standing by the side of the building, cooking something. In that moment, the bomb was dropped. Everyone who was cooking and who was in the basement died. Only those who were in the halls of the theatre got out. (now, evidence points to russians killing nearly 600 civilians, women and children, sheltering inside the Drama Theater).

• Volunteers from Donetsk came to our neighbourhood a couple of times. They handed out diapers to women with children. They also handed out bread, water and pâté. We approached them. We took the bread, so fragrant and still warm! We longed for it, we kept smelling its aroma. By this point, we haven’t seen bread for a month and a half. They filmed us on video (probably for russian propaganda). They then left. We wept, because after working hard our entire lives, we were filmed receiving handouts from the enemy. But what could we do, we had to survive.

• One russian "liberator" approached our apartment building; where women were forced to cook on the little fire stove. We were all filthy, covered in soot, from spending weeks in hellish conditions, hiding in dirt. Russian soldier says to the Ukrainian man nearby: "Wow, what ugly women you Ukrainians have". The man snapped back: "If you forced your women into the basement for weeks, kept them without water and food, I wonder what they would become?"

On our walk around the city, we saw a torn-up tank and a crater. near it Most likely, it was our (Ukrainian) tank. As I approached it, I started filming. Suddenly, behind me I heard, “Hey, you! Come here!” Terror, a russian checkpoint we didn't notice. I quickly put my phone down my jeans. We came toward them. They had machine guns. "They are always right", I kept telling myself. He was a volunteer fighter from Donbas. A monster. He asked me who we were and why we were wandering around. He searched my husband and my daughter, turned my bag inside out and patted my pockets. Nothing. I figured that he must have seen what I was filming, but he couldn’t find evidence. He unleashed expletives directed toward me. He promised to "fix" my husband's smirk and called me an old bag. That’s when our walk came to an end. We turned immediately into the nearby neighbourhood and headed home. It was now becoming evident that we could leave the city, as terrifying as that seemed. Without any reception or news, we didn’t know what was out there, we didn’t know what was happening in the rest of the country. We walked down the road leading out of the city, asked russians about the possibility of leaving. They told us that the city was still closed. “We're cleaning it up”, they said.

On our walk back, we unexpectedly received humanitarian aid - cerial, pasta, canned food, house cleaning products, soap toothpaste, shampoo, water and bread! We took it home. Near the ruins of a shopping and entertainment complex, I sat down on a bench to rest. There was a man sitting there. He addressed me with a hoarse voice. I think I heard him ask for a smoke. I told him I don't smoke. He said something again and that's when I really looked at him. He had burnt hair, burned face and chapped lips. He continued whispering something, this time asking for water. God, I opened a water jug and raised it to his lips. Drink! He drank, looked at me and asked if he could have one more sip. I gave him the rest. I took out the bread, canned food, and cereal from the bag and gave him some. Please eat, and live. He had no shoes!

Another time, a neighbour drove his relatives to Crimea. Their son lives there. Upon his return, I learned that many villages were intact, as there was no fighting there. He told us that Berdiansk was occupied by russians, but intact. The villages have electricity and in some places, even the internet! He shared some petrol with us, another neighbour jump-started us and on April 17th, 2022 we left the city for the Belosarais’ka Spit, to our little house. We decided to stay there for the time being, to gather our thoughts, pick up some more things and then later return for my husband's parents and sister.

The road to the Belosarais’ka Spit

We are now on our way from the Mariupol hell to our home on the water, 19 miles away. From the door of the apartment to the gate of our summer house is a mere 25 km, half hour drive at most. But the road leading to the seaside settlements is closed. There is still fighting there. The line of cars leaving the city is long. There are five of us in our small car, plus four cats. Checkpoint approaches. It will be the first of many. Russians are checking our documents. A few metres later, another checkpoint, and another, until we reach the first village Nikolske. There are four checkpoints there!!! Then, in Nikolske, there is a " transfer point" for those travelling in the direction of Ukraine, with a full document, strip search and a body cavity check. They say people wait for several days there. We don't go there, not yet anyway.

We turn toward the spit and are immediately stopped by a russian military unit. They ask about some kind of “filtration”, whether we passed through filtration spot. We didn't know yet what that meant. One of the cats starts screaming in the back, the russian soldier smiles, “Oh, you have cats”, he says. Oh, happiness, he lets us pass!!! Thank you, my fur babies!!! We approached the entrance to Yalta (a popular Ukrainian resort town). We’ve driven for three hours, most shops are closed. Only the entrance to Belosaraika, and one shop is open. We enter and the lights are on! There is bread on the shelves and water!! We buy some.

From the locals on the Spit, we found out about a way to bypass russian checkpoints. We decided to return to Mariupol to pick up my husband's relatives. But we did not find them at home. On the way through the Cheryomushka district, I filmed the city again from the window of our car. I saw horror after horror; not one undamaged house remained. Everything was blackened, smashed up and destroyed. Inscribed on the Post Office building, in big letters, “Morgue”. We hurriedly took some things from our apartment, stocked up on food and went back to the sea. The last time we went to the city was on May 7th, when occupiers found out about our secret path and blocked it. We remained on the Belosarais’ka Spit until mid July 2022.

Unfortunately, there was no internet on the Spit, we were completely cut off from the news. We knew that Mariupol was definitely occupied. What was next for us? Zaporizhzhia? Kyiv? Our Mariupol was full of russian troops who (falsely) kept telling us that whole of Ukraine was surrounded. We kept twisting the TV antenna, which up to that point only received russian channels. We tried the radio. Finally, through the static, we heard Ukrainian language. We sang Ukrainian national anthem loudly! There was a moment of silence for the fallen, we stood up and wept in silence. We caught the news and learned that Ukraine was not dead! Zaporizhzhia, Dnipro, Kyiv were still Ukrainian! The announcer's voice, fading through the static, gave us courage; in that moment we decided to collect our strength and flee toward free Ukraine.

Here it must be mentioned that there were some individuals in Mariupol were happy to see their “russian boys” who would “finally get rid of Ukrainian language so children can learn the normal language at school”. Unfortunately, this was the sentiment of my father-in-law. When he heard that we were looking for a second car to get him out of the occupation, he said “I was born in russia, I will always support it, and I will die here”. He did end up dying later on. The only regret I have is leaving my personal photo albums during our last trip to Mariupol. We left these precious memories in order to make room in the car for my father-in-law. I was devastated. So while on the Spit, we thought about going back into the city one last time, but it didn't work out. So at the end, my husband’s relatives drove back to Mariupol on their own and we headed in the direction of Ukrainian-held territory.

How did this process start? We were able to restore reception for a short while, when we were on the Spit. I contacted my friends and relatives in Kyiv. Everyone was anxious, screaming for us to get out of the occupation as soon as possible. I was told about a group called “Convoy to Zaporizhzhia” where Ukrainians were sharing their travel stories out of Mariupol. We had to go through a humiliating filtration procedure carried out by russian occupiers. We were preparing for our trip. I put all the photos on a disk, and also sent them to a trusted person inside Ukraine. My husband hid the physical disk deep inside the car seats.

On the Spit, I filmed russian military equipment and their ships entering the port. I sent the footage where it would be useful for Ukrainian intelligence.

On July 16th, 2022, we drove to Vasylivka in the Zaporizhzhia region. It was the only crossing point remaining out of the occupied territory. It was not on the highway. It was through fields, orchards, and gardens. We got on the highway by the village of Chervone Pole, in Zaporizhzhia region. We told them that we were visiting a relative in this village, just in case. We even prepared an address of a real person. They asked then believed our answer. Chervone Pole to Vasylivka is not a long drive in peacetime. It took us five hours and 18 checkpoints!!!! In Vasylivka, we spent five and a half days, on the road, in our car, waiting in the queue to leave. It was July heat. They kept us on the road like animals, without a toilet, shower, etc. My poor cats were crammed into two carriers. I thank the locals for not letting us die of hunger.

You asked about kind people and “non-humans”. I have personal examples of both.

Mariupol

• For days, we have been hiding from explosions in the dark basement. Neighbour’s children went outside and returned with four bottles of water. Imagine our excitement! Someone gifted them this precious gift, felt sorry for the kids. .

• Days into the siege, our neighbour came over. "Do you need food? Let me share some of mine with you!" He opened a bag of dry grain and gave me some canned food. I was able to cook oatmeal on the fire. I stirred it a lot, to make it last longer.

• We are queuing for water at the well. A lot of people there, holding buckets and plastic canisters. Standing and waiting. Many came from far away to wait in this line because there are only a few wells in the city. The queue moves slowly. It takes a while to fill the bucket, put it down, fill the next. People are helping one another. If you are a woman, the men in the queue fetch the water for you and help you hold the bucket as it fills. Suddenly, a car pulls up full of Kadyrov Chechens (russian forces). They unload 30 empty pails, ignoring the queue and move to the well. People ask them to please let this woman finish, you can be next. One of the soldiers pointed a machine gun at the queue, “Shut up and be quiet or you will be next in line alright!” We backed away and stood there, waiting for non-humans to collect the water.

Bilosarais’ka spit

• My neighbour magically connected to the internet. She came running over early in the morning, “Quick, come to my place!!! There are so many people looking for you!” I thanked her profusely! Imagine, we had no connection to the outside since March 2nd and it was already May.

• We go to the market to the butcher's shop. We just came from Mariupol, kept in basements under siege, we haven't seen normal food for a long time. We see a nice piece of meat. “Please weigh that piece for us”, we asked. There is no meat, we hear in return. “What's this, then?” Our military ordered it, they said. The military she was referring to were the occupiers.

Vasylivka (last village before free UKraine).

• We are in the huge queue of cars to pass through the russian check point, for days now. Elderly people are feeling ill because of the heat. There is no shade, bathrooms, nowhere to fill the water. My husband and I decided walk up and ask the occupiers to allow the elderly and the ill seniors to pass in front of us. Does it really matter which cars pass first, we asked? We were willing to let those in dire circumstances pass. We'll see, he said. Ultimately, he wouldn’t let them go first. Four people died in that queue, from heat and dehydration, all elderly people. On the day our turn came to move up the queue, russians positioned their rocket launchers right next to our car. Then they proceeded to launch rockets at Ukrainian territory, right from the spot where we were. We saw and heard it all right in front of us. Imagine! It was horror. Then we saw russian military planes flying overhead, really low, toward Ukraine. When, shell-shocked, we finally reached their checkpoint, the occupiers smirked: "Are you going toward Zaporizhzhia? Just you wait. We'll be there soon!" Animals! I hate them.

• A long queue of cars and two gas stations. Every day, local people come to the main gas station and start their generator. Locals prepare food there for those in need, they offer boiling water for tea or pasta noodles. They allowed us to charge our phones and power banks.

• The locals bring everything they can sell, from tea to pies to Ukrainian cutlets. Although they can, they don't charge us a lot (they see us in our cars, waiting for days to get through russian checkpoints and are kind).

• One hot day (as we waited in line in our vehicles) a massive truck, filled with watermelons, came from Kherson direction. Kherson is known for watermelons. It was supposed to travel into Ukraine but russians blocked it from leaving the occupied territory. The driver drove over to us, waiting in our cars in heat, walked around his truck, opened the back latch and yelled, "Watermelons for everyone!!" He gave them away to Ukrainians. You can’t imagine how delicious those watermelons were.

Zaporizhzhia

• The first checkpoint after the grey zone. “Good evening, you are in Ukraine!” Joy! I wanted to jump out of the car and hug the guys! All the cars are waiting behind us, probably wanting to do the same. We are all in one column. Ahead and behind the car is written two sweet words "Ukrainian Police". We are going to Zaporizhzhia!! Here comes Zaporizhzhia!! We arrived at night. Tired, hungry and dirty. After a short check, we can go to the shopping centre. It's night-time. A hot dinner is served: soup, the main course, compote or tea. If you have an animal, there is food for them too! Everything is gratis!!! We eat with delight. We take something for the cats. Afterward, we are also taken to the kindergarten building with an escort, to sleep. Groups take in tired internally displaced people. It's a rest stop for the night, a clean bed. My family moved small cots side-by-side to be together, we were able to shower! After days on the open road in the vehicles, we were able to go to a normal toilet. There is a chance to let cats out of their cages. Sleep! Breakfast is served in the morning. They are treating us with care, like children. Thank you, strangers, Ukrainians. Next stop, is the city of Dnipro.

Dnipro

• At the entrance we were met by the son of a friend. He was waiting for us in his car. We followed him to the i-Mariupol hub for all Mariupol displaced persons. We registered there, were given food, bread, apples, and hygiene products. When we asked if they could help with accommodations, they gave us the phone numbers of hostels. Right in the car, we started calling. When hostels found out that we were with animals, they refused immediately. In one of them, a woman's voice asked if the cats would sit in the carrier the entire time. How can we do that to our animals? After hours of calling and hundreds of NOs (no IDPs from Donetsk, no elderly over 70), finally - "pets allowed". It was a suburb of Dnipro. We headed to Pidhorodne as there was no other choice and our rent was $250/month; we got part of a house with two rooms. There were no windows in one of the rooms. This space was previously rented by construction workers, just for overnight accommodations - there were bunk beds, sweat-soaked pillows and it felt like a shed. We continued to carry hope of finding accommodations in Dnipro. A month of searching later, no result. All the same prejudices from the locals greeted us: no grannies, no children, no cats, and no Donetsk region refugees. We were so sick and tired of it. Our relative from Kyiv was carrying out the search in the capital. He found a place with two-bedrooms for $169/month. We were going to Kyiv. In Pidhorodne, we gave our landlord two-week notice, and he even found new tenants, but he never returned our month deposit.

Kyiv

• 3-room apartment in Borshchahivka neighbourhood of Kyiv. Everything about it would have been nice, but the 3rd floor advertised unit turned out to be a four-floor walk up. The lift went only to the 3rd floor, and we have an elderly person who can’t climb the stairs. We had to move again.

• On his 18th birthday, we presented our son with a driver's training certificate. It cost us 12,000 hryvnias (approximately $290). My husband also taught him how to park, turn, etc. It was time to take the test. Unfortunately, prior to this, we heard that you can't pass without a bribe. In other cities, people paid 5,000 ($120). My son didn't believe it. He was a proud driver and he was going to show them he was ready. We have done many test drives along the exam route. Unfortunately, they wouldn't allow him as much as to complete the test. He was shouted at, distracted; we are talking about an 18-year-old kid, a student, a refugee from Mariupol. We paid from our savings and IDP financial aid to these criminals. At the end, they didn't pass him. Additionally, they demanded 500 hryvnias ($12) for the petrol, before he was able to even enter the vehicle. After explaining our situation again, the examiner demanded 500 hryvnias or fail. Fortunately, at that moment I received a government subsidy on my card. Immediately, the exam was simply passed. No driving necessary. I wanted so badly to write about this "training" somewhere, but no journalists I knew would take this story up.

• We didn’t realize that in Kyiv they don't like internally displaced people nor Mariupol survivors. They think that "we called for the war, and it came". My husband drives a taxi now because they wouldn't let him leave. They did offer him to go to the front for slaughter. My daughter looked for a while and is now working making 19,000 hryvnas a month ($463). A decent 1 bedroom apartment is 10-12,000 hryvnias ($240-290), not including utility bills, food, clothes, cat food, medicine. Monthly government assistance for those of us who fled russian-controlled Mariupol ($50/month) was taken away from us long ago. Displaced seniors aged 60+, and families with many young children are still eligible.

Life Now

We were promised compensation for lost housing, but if you are from the russia-occupied territory, you are not entitled to anything. You are treated like an outcast in your own country, especially with the stigma of being an internally displaced person from Donbas region. We had everything, a 3-bedroom apartment, another recently-purchased apartment for our daughter, my mother had her own place as well, we had a house by the sea. Everything we had, we earned honestly. We saved, built a little and turned our dreams into a reality. Now, we are left with nothing, we will not be able to save any money for our old age. What can we do now? I will spend the rest of my life in a rented, dilapidated apartment. To answer your question “In what way do I help Ukraine?” In no way. I have zero income; I am my family’s cook and a laundress. My elderly mum's pension and her social security are spent on rent and are certainly not enough to live off; this includes my husband’s taxi income. For his job, he drives our car, which was damaged by debris from explosions in Mariupol. For this, he’s been stopped and fined by the Kyiv police more than once. We cannot afford cosmetic fixes. The man does not break the rules, works hard and earns honestly, with integrity. But the cops don't care that with each $15 fine, he must work extra to earn that money back.

We live one day at a time. What we earn, we take to the food market, buy something, eat it, and then repeat everything the next day.

on Hope and Faith

Both were in abundance in 2022. After 2022, there was less and less. Now, faith is dead. Hope still remains, but there is less and less. It is almost hard to believe in Ukrainian liberation of Mariupol and other russia-occupied territories. I hope we will live to see that day. Only the deep desire to return home remains strong within me. This feeling does not go away. As I fall asleep and wake each morning, only one thing is on my mind: "going home to Mariupol, to the sea”.

Olena Sugak’s captured images of Mariupol in peacetime and after russian “liberation”:

*Below are the only images in the WOW Woman feature which were not taken by Ms. Olena Sugak. They are included in the collages above, depicting Mariupol in peace time. Images are linked to their respective photographers:

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE", З КИЄВА.

* Всі фотографії та відповіді в матеріалі були надані WOW Woman, якщо вказано інакше.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

Якщо ви дивилися документальний фільм "20 днів у Маріуполі", то знаєте, що світ спочатку майже не знав про масштаби звірств, скоєних російською федерацією в цьому мирному українському місті. Росіяни негайно відключили електроенергію та зв'язок, зануривши майже 500 000 жителів Маріуполя в кошмар вибухів, низьких температур і поневірянь. Моя героїня "Inside Ukraine", Олена Сугак, була в місті набагато довше, ніж 20 днів. Вона стала свідком і задокументувала весь вплив російських бомбардувань та окупації. Вона відважно писала про свій досвід, перебуваючи в оточенні росіян.

Пані Сугак, звичайна громадянка, прийняла надзвичайно мужнє рішення вести хроніку подій, що розгорталися в її улюбленому Маріуполі. Незважаючи на непереборний страх і реальну загрозу бути викритою, підданою тортурам і вбитою, вона зберегла достатньо самовладання, щоб зафіксувати наслідки російських бомбардувань, облоги і, зрештою, російської окупації. Олена зафіксувала жахливі сцени російської жорстокості: абсолютні руйнування та тіла українських цивільних, які залишилися непохованими на вулицях міста через безперервні обстріли.

Після понад трьох місяців окупації пані Сугак дивом втекла на підконтрольну Україні територію. Перебуваючи в Києві, вона поділилася зі мною своїм болісним досвідом. Вона почала писати, виливаючи свій біль на сторінки. Її невідредагована розповідь, що супроводжується історичними фотографіями, які вона зробила, показує, як українці борються за виживання, залишаючись гідними і людяними, навіть на тлі російських окупантів, що підстерігають їх. У той час як росіяни проходили вулицями, брехливо заявляючи про "визволення", українці допомагали один одному вижити, ділячись останніми шматками їжі. Часто плачучи у видошукач, Олена продовжувала таємно фотографувати свій улюблений Маріуполь.

Вже понад два роки росіяни знищують усі докази своїх звірств, відмовляючи міжнародним організаціям та медіа у доступі до міста. У той час як неофіційна кількість вбитих цивільних зростає до 100 000, росіяни забудовують руїни та масові поховання Маріуполя. Вони зводять сучасні житлові будинки на місці зруйнованих житлових комплексів і заселяють сотні спустошених українських кварталів новоприбулими російськими громадянами.

Я вважаю, що особисті історії, подібні до розповіді Олени Сугак, необхідні для закріплення правди про справжні наміри агресора - дегуманізувати та знищити українців як націю. Я також вважаю, що обмін досвідом, подібним до досвіду Олени, є формою справедливості. Неймовірно хоробра, вона зуміла зберегти свої знімки, пройшовши понад 20 російських блокпостів на шляху до підконтрольного Україні Запоріжжя. На виїзді українців обшукували, допитували і вбивали за набагато менші речі, наприклад, за синьо-жовту фотографію профілю на Facebook.

Шлях до спокійного існування для тих, хто вижив у Маріуполі, тих, хто втік і став внутрішньо переміщеними особами в Україні, є важким. З мого спілкування з деякими з них зрозуміло, що всі маріупольці мріють повернутися до звільненого Маріуполя. Однак місто щодня змінюється російськими окупантами. Відчувати себе переміщеною особою в будь-якій точці світу, особливо в країні, яка все ще перебуває у стані війни, - це постійна ретравматизація. Я сподіваюся, що нефільтрована і невідредагована історія виживання Олени Сугак, яка тепер зберігається на цих сторінках, буде поширюватися далеко і широко.

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman

Про російське звільнення України

"Прийшли визволителі. Вони звільнили наше квітуче, мирне місто від зовнішнього світу, від магазинів, від підприємств, мешканців від їхніх домівок. Найголовніше - вони звільнили багатьох людей від життя. "Маріуполь повністю звільнений", - кажуть нам росіяни зі зброєю в руках на всіх блокпостах".

- Олена Сугак, в Маріуполі під час російської окупації.

Фотограф, Екскурсовод, Виживша, Мариупольский летописец, Київ, Україна.

1. Імʼя.

Сугак Олена.

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?.

Народилася в місті Маріуполь у 1969 році. 53 роки прожила в рідному,самому найкращому місті, моєму , Українському Маріуполі.

Зараз проживаю в Києві.

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз? Як виглядав ваш звичайний день до війни та як змінилася ваше життя після вторгнення в Україну?

Не навчалась. Були обставини, але було дитяче захоплення технічними видами спорту. Це "швидкісна радіотелеграфія" та "Полювання на лис" , тому з 4 класу я точно знала , що буду радисткою . Мрія збулася. Мене , 17 річну , після випробовування , взяли на радіоцентр Азовського морського пароплавства !!! Це було так круто! Найкраща робота, найкращий колектив. Але з винаходом людства , мобільних, моя професія , вмерла. Потім був декрет, з якого виходити не було куди. Потім народження другої дитини. І ще три , не любими , роботи. А потім , чоловік , сказав , виховуй дітей, займайся чим хочеш. На життя нам вистачить.

Займалась. Фотографією. Першу плівкову мильницю подарував мені чоловік, коли ще був нареченим . Потім , вже у шлюбі, на якусь круглу дату , купив вже маленьку цифрову камеру SONY. Ще через якийсь час , бачив моє захоплення , тож подарував більш серйозну техніку..Фотографія. Любительська. Архітектура рідного міста, шкільні свята, морські пейзажі..

А ще дослідницька діяльність. Вивчали, реставрували , витягали імена із небуття...це все , на старовинному місткому кладовищі .

Був ще проект "Двері мають значення" - реставрація дверей на купецьких будинках. Бачили б ви ті двері! Витвори мистецтва...

А ще було Море...Була мрія , яка здійснилася . Будиночок на березі нашого самого теплого, ласкавого моря. Влітку жили там. Біля моря знаєш як? То здається що все красиво. А як поживеш, то зрозумієш. То піском весь двір занесло, а пісок ,він важкий... А ти виносиш його, виносиш..., то вітер ,такий , що море вимиває весь пісок перед будинком і ти дізнаєшся ,що колись давно ,твій дім не був на першій лінії! Була ще одна вулиця! Та Море, ласкаве море , забрало вулицю! Так одного разу у мене з'явився , домашній музей старої Білосарайки... І ще одне захоплення.

Та то таке. Коли підходить море, то вже треба рятуватись від води у дворі!

Але це все приємне,щасливе життя , закінчилося 24 лютого 2022 року.

Питання до Маріупольців

Що ви робили в Маріуполі, коли почалися російські бомбардування? Коли ви вирішили втекти і як вибралися з міста? Як ви вивезли фотографії? Як вам вдалося залишитися вижити? Що дало вам сили фізично і морально вийти і пройти вулицями міста? Чи були у вас коливання, і коли ви почали йти, як довго ви йшли? Чи була загроза вашому життю через кулі/ракети? Чи бачили ви людяність навколо себе (люди допомагають один одному чи користуються?) Чи є якісь історії, коли ви зрозуміли, що вас оточує доброта українців? Чи зробили б ви щось інше за час перебування в Маріуполі? Що люди в інших країнах, які не можуть осягнути реальність того, що сталося в Маріуполі, повинні розуміти про це особливе місто на Азовському морі?

Десь 20 лютого зателефонували люди , просили провести екскурсію містом. Мою. Авторську. Я тільки но починала, пробувати себе у ролі гіда. На 25 число. 25 мій день народження. Давайте на 26. Домовились. Готувалася до днюхи і до екскурсії...Але вночі , 24 лютого ,прокинулась від вибухів. За містом. Сильно злякалась ? Ні. Бо в нас таке періодично вже майже 8 років...Але , чомусь відкрила фейсбук. Боже! А там таке...друзі з Києва, Харкова , інших міст , повідомляють про ракети, вибухи! Вранці зателефонувала людям. Перенесли екскурсію на тиждень!!! Як це не страшно, але ми звикли до війни. Думали , що як завжди , постріляють і все буде , як і всі ці роки.

Перший день пройшов "в телевізорі. Говорили про всі міста, поки що про Маріуполь ні слова. Звуки війни десь за містом, кажу чоловіку , може ,хоч на дачу? Він, а ти знаєш де зараз бої? Ризикувати не будемо. Подзвонила місцевим, що там , у вас? "У нас тихо"...Вийшли на вулицю, вирішили пройтись, купити якихось продуктів. В магазинах черги! Величезні! Скуповують все! От, просто ВСЕ!!!Хліба вже немає. І різних напівфабрикатів , продуктів швидкого приготування, консервів. Те, що роками стояло на полицях, зараз гребли, змітали. Купили якісь консерви, крупи,макарони, печиво. Навіть курку. Вдень, якось, не страшно, Ми звикли до звуків війни. Вночі, якось більш, моторошно. Стали вимикати світло на вулиці. Рекомендації, вимикати і дома. Десь, постійні бої, час від часу в темряві видно спалахи...Все ще думаємо, що це ненадовго .. 25.02 мій день народження. Запекла курку. Діти подарували мої улюблені цукерки, куплені заздалегідь. Трохи посиділи сім'єю. Дзвонили родичі, друзі. Вітали. Бажали миру.

Телевізор постійно робить, все про інші міста, про циган, героїчних гусей...26,27,28. Ще виходимо на вулицю. До магазинів. Щось купити. Але вже ніде,нічого. Все зачиняється. Тільки возять хліб. Та за ним черги. Довгі черги...І звуки. Моторошні звуки війни, які лунають зі всіх сторін. Розуміємо, що місто беруть у кільце. 28 вечір...Наближається звук літака. Серія вибухів. Десь поруч. За містом. Але ми майже за містом. Живемо на околиці. Зникло світло. Але ще є зв'язок. Обзвонюю родичів, друзів. Всі налякані, але ніхто не їде. Кажуть про евакуаційний потяг, що стоїть порожній. Ніхто не їде. Ну, це ж ненадовго? Світло за ніч зробили. Читаємо в інтернеті новини. Щось сказали про наше місто. Про героїчність. Про "тримається"....Заряджаємо телефон, єдиний, мій повербанк, кумулятори фотокамери. Слухаємо. Все ближче страшні звуки. Знову літак. Вибухи. Зникає світло....вода йде погано. Набираємо у все, що є...Повинно вистачити на деякий час. А звуки. Вже в місті. І ніч вже дуже тривожна. Темна. Спалахи, розриваючи небо. Страх.

Вийшли на вулицю. Вже не в магазини. Пройшлися районом. Зустріли військових. Поруч школа. Штаб. Спитали що діється. Стоїмо. Відбиваємо. Чуємо розмови ,що по місту,зникає газ. І вода. Йдемо назад. Поруч магазин зоотоварів. Зламані двері, люди пруть мішки з кормом , з наповнювачем для туалетів...Заходжу і я. У мене четверо котиків. Забираю вже такі залишки, що мої не їдять. Допомагаю жіночці тягнути мішок корму до сусіднього дому. Вона вже натаскала. Ділиться зі мною . Дає ще декілька великих банок з консервами для котів...Це перше березня. Зникає вода...І опалення. Літає вже в місті. Десь над будинком. 2 березня . Ранок. Я на кухні щось підігріваю поїсти. Вибухи десь,зовсім поруч. Зайшов на кухню чоловік. Якийсь свист . І бабах!!!Приліт в наш двір ! А ми як приклеїні до вікна дивимося...Крик доньки, мам, пап! Ви що, швидко в коридор!!! Перший раз в коридорі чекаємо тиші. Тепер все у дворах. Артилерія б'є по штабу. Прилітає у двори. Страшно. Вже нікуди не виходимо. Але ще будинок, наше укриття.

Лютий був теплим. В останній день місяця йшов дощ. І ми збирали воду. У каструлі , банки...Прийшов березень. Похолодало. Мороз. Сніг. Опалення немає. Постійні обстріли. Виходимо на вулицю тільки , приготувати їжу. Треба збирати дрова. Випробовування ,ще те! Щоб не попасти під обстріл, щоб не наступити на щось.Днями горів наш ринок Азовський. Чорний дим ... Дихати нічим. 8 березня. Зранку тиша. Вирішили, пройтися.Діти з котами залишаються вдома. Беру камеру. Йдемо районом. До моєї мами. Вона тепер поруч живе. Квартиру недавно купили.Тільки зроблений ремонт. З нуля...Все нове. Ще пахне фарбою. Мама налякана ,вчорашнім чорним димом з нашого боку.Їсти у неї поки що є. Двір цілий. Сюди ще не прилітає.. Пішли далі до моєї тітки, маминої сестри . Біля офісу КиївСтар багато людей з телефонами! Можна впіймати сигнал! Як гарно , що взяла телефон! Додзвонилася племінниці в Київ!!! Живі? Все значить норм.

Йдемо далі. Руйнувань поки ще немає. Тільки вибиті вікна та розбиті вітрини магазинів.. Люди йдуть...Навіть на перехресті проспектів продають квіти! Доходимо до тітки. З нею її син, мій двоюрідний брат. Вчора він десь роздобув декілька буханців хліба!!! Нас пригостили !!! 2 батони і чорний кірпичик!!! Багатство! Чомусь ,хліба хотілося більш за все! Поговорили, обійнялися . Сказали,звичне , зустрінемось . І ми пішли назад.Я тоді не знала,що то була остання зустріч з братиком...На зворотньому шляху знову до мами. Розказали про сестру й племінника.Відрізали півбатону. Пішли ще й до батьків чоловіка. По дорозі , пішов сніг...було так тихо і на мить здалося, що все що відбувалося, страшний сон. На базарі ,через який йшли купили шоколад!!! По 50 грн . 4 штуки. Прийшли до рідних. 8 поверх. Ліфти не працюють. Пішки. Зраділи один одному. Привітали жіночу частину зі святом. Подарували дві шоколадки і півбатона.

Свекор насипав нам горіхів, дали шматок сиру. Тож, провідали рідних. Всі живі. Дуже хотілося до сестри, але починалася стрілянина...десь пролетів літак! Гучно бахнуло. Над нами летіли снаряди. Скоріше додому. Знову через базар! Якийсь чоловік роздає чай!!! Отак, безкоштовно! По пачці в руки. Чоловік бере чорний, я зелений. Дякую, тобі, чоловіче!

Біжимо . Через двір лікарні. Якійсь військовий лається на нас, починається бій! Небезпечно. Дома діти розповіли, що приїжджав двоюрідний брат чоловіка з жінкою і чоловік моєї подруги! Всі привезли з криниць воду! Радіємо воді і що живі!!! Трохи свята. Чай , шоколадки, хліб з залишками вершкового масла!

9 березня.

Вийшли приготувати їжу. Хтось з сусідів пішов на згорівший ринок. Йде назад. Перед собою несе коробки. Якимось чудом , вцілів рошеновський склад. Чоловік йде туди. Я з камерою теж. Наш двір, потім ще один і все. Далі ряд електричних опор , траса, великий ринок і місто скінчилось. Опори всі лежать. Ринок чорний. Крайні дев'ятиповерхівки ,вже всі , без вікон. І люди , один за одним заходять в чорний базар, який ще димить . Виходять з коробками. Уцілілі продукти. Печиво , цукерки, тістечка. На дорозі стоїть український військовий. Змучений. Очі...я досі пам'ятаю його очі. Він слідкує за безпекою нас, цивільних.

Принесені солодощі, нас врятують від голоду, коли будуть пекельні дні.

10 березня. Ранок. Вискочили . Встигли тільки закип'ятити чайник. Знову летить. Гучно. Додому! Наближається літак, ближче...нижче...страх такий, що все тремтить. Ми в коридорі. Обійнялися. Зовсім поруч авіабомба!!! Задзвеніло! В залі ...Літак зробив коло. Знову скину! Вже з другого боку будинку! Дзвін! Щось влетіло в коридор.Якийсь час ще сидимо. Трусить всіх. Все стихло. У коридорі уламок! Він пробив вікно у кімнаті сина. Пролетів крізь шафу, міжкімнатні двері і зупинився в коридорі. Де сиділа моя сім'я...то вже квартира не є укриттям! Плюс холодно. Без скла , одразу в двох кімнатах.

Рішення - йти до мами. На сусідню вулицю. Збираємось. У дві переноски , наших чотирьох котиків, їжа, документи телефони, саме цінне . Йдемо. На вулиці суцільний дим, вогонь , зламані дерева, воронки, вбиті, техніка...страх сковує рухи. Проходимо будинки....тут живе батько подруги. Частини будинку немає, частина ,палає...он там, її сестра з дітьми. Будинок в огні. Далі , де колись жили....весь чорний! Чи живі люди? Сусіди, друзі, знайомі...далі парк, відкрита місцевість. Все в диму....мертві,техніка, над нами летить літак..знижується....Невже, все? Пролетів...десь гучно...доходимо до двору. Всюди скло, мертві...у дворі вже не тихо, вже не ціле житло. Відчиняємо квартиру. Мама в кладовці. Скло повилітало. Але цілі двері.Вмощуємося у коридорі. Чимось закриваємо вікна. Якийсь час протримаємося. Добу більш-менш тихо. Нікуди не виходимо. У мами є закрутки і дві баклажки води. Шматочок хліба, огірок, водичка з печивом. Цукерка. Такийтприйом їжі. У котиків закінчується м'ясо. Воно вже навіть з душком..та вони, майже не їдять.

Наступна ніч. Літак. Нижче, нижче. Бам! Десь біля сусіднього будинку. Крики,вогонь, горять автівки...Трохи все затихло. Я навіть провалююсь у сон. Крізь сон чую гуркіт. На мені щось важке. То вилетіли міжкімнатні двері. Чоловік підіймає їх з мене. Темрява...по сходах біжать люди. Чому так чутно? Вибуховою хвилею відчинило вхідні двері! Винесло віконні рами...збираємось, поки що вниз ,ближче до підвалу.Де котики? Муся, Філяааа, Нюшааа!!! Їх немає! Тільки зляканий Кеша забився у вугол..Бігаю поверхами, заглядаю в відкриті двері,гукаю...тиша. Стоїмо внизу. Вже з мамою і одним котиком. Підвал тут техничний. Але хтось спускається. Звертають увагу на червону калюжу...хтось поранений...То з моєї руки стирчить скло, з двері , яка впала. Болі не відчуваю...Витягли скло. Перев'язали якоюсь ганчіркою. Світає . Ми вирушаємо назад. Там хоч підвал більш-менш , хороший.І знову дорога вкрита склом, металом, мертвими, воронки,земля, каміння. Руїни. Вогонь...От і наш двір. Крайня від дороги 9-поверхівка ! ...Від неї одна стіна. Поруч будинок , горить...величезні воронки...Дома збираємо ковдри, килими,подушки , їжу і в підвал. Де вже всі сусіди...Наступні 10 діб, безвилазно. Бо , на вулиці жахливе пекло....Саме страшне, закінчувалася вода. Та що стояла вдома, перетворилася в лід. Її потроху розбивали і смоктали шматочки льоду. То була вже,дощова водичка. А ще холод. Вдягнуті, під ковдрами, лежали поруч один з одним у підвалі. Неможливо було зігрітися. Страх і холод, і тебе трусить без зупину. Мама відмовилась лягати. Сиділа на дитячому стільці. Розкачувалась і постійно казала, якщо вона помре , то щоб поховали отак, в одягу , і ще щоб зверху ковдру теплу...бо їй холодно. Дуже холодно...Тому десь через тиждень, маму переселили в квартиру. Страшно. Але вона там лежала.

У підвалі теж страшно. Особливо, коли літак. Якщо скине щось, то підвал стане могилою. З якої виходу немає. Одна жіночка 2 рази на день молилася. Читала молитви . В приміщенні ставало так тихо...всі слухали її голос, хтось повторював слова молитов . Та , навіть атеїсти , почали вірити . А ще , був в підвалі сміливий підліток, син сусідки , який виходив на вулицю і велосіпедом їздив районом. Одного разу привід пряники! Імбирні пряники у формі вісімки. Ці пряники він роздав всім жіночкам та дівчатам! І нам з донької дісталися! Я такої смакоти ,ніколи більш ,не їла...Мого кота , годували всім підвалом... Через 10 діб, десь, дії перемістилися далі...Вже місто було окуповане. Ходили по району російські військові. Вирішили повернутися в квартиру.

Вікна треба було чимось закрити. Ходили з сином збирали шматки пластика, все що вилетіло з сусідніх будинків. Я незмінно , з камерою чи телефоном...знімала двори, могилки, яких з'являлося все більше і більше. У дворах, на дитячих майданчиках, у квітниках...люди лежали ,також, просто неба ,завернуті у ковдри...Просто знімала, фіксувала жахіття. Фіксувала по дорозі за водою,куди ми стали ходити , раз у 3 дні, по дорозі до батьків чоловіка, ходила по дворах, поки підходила черга, щоб купити щось поїсти, коли почали возити продукти. Одного разу , коли пішли за водою,вмовила чоловіка сходити ,навідати сестру. У сестри ми зустріли мою тітоньку Олю..І дізналися страшну новину...30 березня , коли вони удвох йшли по дворах, у брата прилетіла міна...брата просто розірвало на очах у рідної мами...Вона прив'язала ременем руку, накрила закривавлену голову і пішла додому...Тільки через 4 доби , змогла прийти з сусідами і поховати сина в воронці , де вже лежала , якась жіночка. У дитячому садочку.

А ще ми кожен день ходили до маминого дому. Коли з чоловіком, коли з донькою чи синочком. Чоловік забивав вікна, прибирав скло, а я чи ми з дітьми ходили по дворах, по згарищам та руїнам, шукали наших котиків. Я по дорозі теж знімала...В якийсь день, в одному з підвалів я знайшла , за допомогою хлопця ,який там жив , своїх Мусю та Філечку!!! Брудних, худих але живих!!! Це ж щастя!!! Ще десь через тиждень, по фото, люди показали, де бачили ,схожу кішечку. За будинком , де стояла ворожа техніка та лежало купа трупів, ходила моя маленька Нюша....

Вже потім , коли не могли знайти житло, коли мені казали ...коти ж , на вулиці будуть жити? Та ти що? Коли йдеться про ваше життя і де жити, ти думаєш про котів? Вони всього лиш тварини! Випусти на вулицю, виживуть якось! Знаєш, я їх просто посилала!!! Блін та ви не бачили нічого такого що бачили і що пережили мої ,пухнасті діти!!! Я їх люблю точно так же як і своїх дітей.

Котів знайшли. Всі в зборі. Залишилося ще одне діло. Пройтися містом. Вибрали "тихий" день і пішли . Всією родиною. Тільки мама залишилася вдома. З котами.

Маршрут був спланований з розповідей людей , яких опитувала в чергах за продуктами. Де тихо? Де ще бої, де стоять у місті військові. Маршрут, щоб все це обійти. Тут вже тільки з телефоном. Телефон останнім часом заряджала від генератора сусіда. За продукти...Тож пішли. Руїни...згарища, мертві. Як і всюди. Розбита техніка. Дроти, повалені дерева...Страшні картини війни! Всю дорогу сльози...що зробили з моїм містом...старі вулиці. Де любила гуляти, знімати архітектуру міста...руїни, руїни...А люди? Постійне питання, що сталося з мешканцями...Далі по дорозі драмтеатр! Я чула що на нього скинуто бомбу....страшна картина. Але нас туди не пустили...пішли далі. Одна картина скрізь...проспект Миру. Страшний. Чорний. Замість величезних ,густих каштанів , стирчать палки...лікарня,пологовий всюди руїни...Грецька площа, площа Свободи, де недавно, було так гарно - страшна картина...дійшли до перетину двох проспектів. Побачили розірваний танк і воронку. Скоріш за все , наш. Підійшла , зняла...за спиною почула ...Ей ви, а ну подойдітє сюда!!! Бля...блокпост! Який ми не помітили. Швидко ховаю у джинси , телефон. Пішли...вони з автоматами. Завжди праві...Доброволєц з Донбасса...Тварюка. Спитав хто такі,чому вештаємося , обшукав чоловіка, доньку, вивернув мою сумку, похлопав по моїм кишеням. Пусто...Але ж він бачив що я знімала. А доказів не знайшов . Тож наслухалась про себе .... Чоловіку обіцяв отрехтувати посмішку...Тому , маршрут наш скінчився. Повернули у ближній двір і пішли додому.

Тепер можна і їхати. Хоча лячно, а що там? У нас же а ні зв'язку, ані якоїсь інформації...Сходили на виїзд з міста. Спитали про можливість виїхати. Сказали , місто поки що закрито. Зачіщаєм....

Ми йдемо додому. Зайшли на місце де стоять автівки з продуктами. Неочікувано отримуємо гуманітарку! Купа круп, макарони, консерви, побутова хімія, мило, зубні пасти,шампунь, вода , ще й хліб!!! Премо все це додому. Біля руїн торгівельно розважального комплексу , сідаю на лавочку відпочити. На лавці вже сидить якийсь чоловік. Він звертається до мене хриплим голосом...Курить , почулося мені, я кажу що не курім. , він другий раз щось каже...я дивлюся на нього. Обпалене волосся, лице з опіками і потріскані губи продовжують шепотіти ....піть піть...Боже...відкриваю 6 літрову баклажку, підіймаю до його губ. Він п'є, поглядом питає, чи можна ще? Пийте...віддаю йому кришечку. Виймаю з сумки хліб, консерву, крупу. Віддаю. Їжте. І живіть...а він ще без взуття...

А потім сусід , віз своїх родичів у Крим. Там їхній син живе. Коли повернувся, розповів , що всі села цілі. Там не було бойових дій. Що Бердянськ окупований, але цілий. Що в селах є світло, а подекуди, навіть інтернет!!! Поділився з нами бензіном. У іншого сусіда зарядили акумулятор і 17 квітня 2022 року ми виїхали на Білосарайську косу. В свій дім. Вирішили поки що туди. Зібратися з думками, забрати згодом ще якісь речі і також вивезти батьків і сестру чоловіка.

Дорога на Білосарайську косу.

Від дверей квартири до калітки нашого будинку, 25 км. Півгодини їзди . Але траса що веде до приморських поселень , закрита. Там ще точаться бої. Дорога відкрита тільки через запорізький напрямок. Автівок повно. Стоять на виїзд з міста. Нас в машині п'ятеро і четверо наших котиків. Купа речей. На вулиці вже ,доволі жарко..Рухаємося дуже повільно. Об'їзджаємо розстріляну автівку...край міста. Чорні будинки . У мене сльози... Таке враження , що бачу своє місто останній раз.Блокпіст . Перший на виїзді з міста. Перевірка документів. Далі через декілька метрів ще один, ще і ще...поки доїхали до першого , на нашому шляху селища Нікольське , чотири блокпости!! Далі, в Нікольському для тих, хто їде в Україну, "перевалочний пункт" , з повної перевіркою. Кажуть люди чекають декілька діб . Нам туди не треба. Повертаємо до лісництва. Там великий пост і військова частина...Нас зупиняють . Питають про якусь фільтрацію. Ми ще не знали , що це таке. Дивуються , що не знаєм про такі ,звичайні речі...В автівці починають кричати коти...Військовий посміхається...о, у вас котікі...І, о щастя! Нас пропускають!!! Дякую мої пухнастики!!!

В'їзд у Ялту... Вже вечоріє. Ми їдемо вже , майже три години!!! Магазини закриті. В'їзд на Білосарайку, на шляху відкритий магазин! Зайшли! Світло горить! На полицях хліб!!! Вода...Беремо хлібчик, водичку. Їдемо додому...Тут світло, камін, вода!!! Я побігла ,купила у місцевих яйця і рибу!!! Свято шлунка...Який кайф стати під душ! Гарячий душ!!! Ми не милися півтора місяця...шкіра лущилася як луска з риби, волосся брудне лізло...я терла себе мочалкою і плакала ... Коли стемніло, я вийшла до моря. Був вітер, море шуміло. На березі дала волю почуттям...горю що накопичилося. Можна було кричати....викричати, щоб хоч трохи стало легше....Через тиждень , коли узнали у місцевих , як проїхати , минаючи блокпости , поїхали у Маріуполь. Думали забрати родичів чоловіка. Але не застали дома. По дорозі , через вікно автівки я знову знімала місто. Їхали через район Чєрьомушки...жах...не було ні одного живого дому!!! Все чорне , розбите...на будівлі, де була Нова пошта , написано - МОРГ....Забрали деякі речі. Продукти і поїхали назад. Останній раз ми їздили в місто 7 травня. Потім на шляху,дізнавшись, що їздять місцеві, встановили блокпост.

Інтернету на жаль, на косі не було. Новин не знали. Що там, далі? Запоріжжя? Київ? Маріуполь окупований. Повно російських військових. Кажуть що вся Україна в окружении...На косі є світло. Є телевізор. Покрутили антену. Бере тільки рос.канали. Зраночку включили радіоприймач. Через шуми, почули українську мову...співали гімн!!! То була хвилина мовчання. Слухали і плакали. Потім слухали новини. Україна жива! Запоріжжя, Дніпро, Київ - це Україна...голос диктора пропадав, крізь шуми іноді ледве чути, але ми почули , те , що надало сили. І рішення, трохи оговтатись і їхати далі.

Нажаль не всі раділи. Деяким жителям в Маріуполі і в селах , було радісно бачити "наших мальчиков", які "наконец то освободили от всего украинского и мои дети в школе будут учится на нормальном язике"...Нажаль , я майже таке почула від свекра. Коли ми сказали , що шукаємо другу автівку, щоб виїхати разом в Україну. Почула...я роділся в росіє , буду всегда поддерживать , тут і помру...Наразі вже і помер...Мені тільки жалко ,що із за їхньої сім'ї я не змогла в машину забрати свої альбоми з фото...думали приїхати ще раз, але не склалося. Назад ,в Маріуполь вони їхали вже самі.

Пізніше , підключили нам інтернет. Зв'язалася з друзями та родичами. Всі волали ,щоб скоріше їхали звідтіля. Мені підказали групу "колона на Запоріжжя" , де люди розказували як їхали...Треба було пройти принизливу процедуру фільтрації. Не хотіли ми цього. Хоча ,на всяк випадок записалися. Потім зв'язалася з подругою. Вона сказала що бамажка про фільтрацію , потрібна на території Донецької області . Далі , про неї навіть не питають. Готувалися...я всі фото скинула на диск, також надійній людині на території України. Диск , чоловік сховав за обшивку автівки. Автівка наша , була вся побита. Розібрав та витяг з середини купу уламків.

На косі, я знімала російську техніку, а також кораблі , що заходили у порт. Відсилала куди потрібно.

16 липня ми виїхали на Василівку, Запорізької області. Єдиний пропускний пункт з окупованих територій. Не по трасі. Полями, посадками , городами. Виїхали на трасу в селі Червоне поле, Запорізької області, з легендою ,про всяк випадок що знаходились у цьому селі у родича... Адреса , існуючої людини , навіть була.

Спитали один раз. Відповіді повірили. Червоне поле - Василівка, їхати не довго...в мирний час. Ми їхали десь 5 годин. 18 блокпостів!!!! У Василівці , в черзі на виїзд ми провели 5 з половиною діб...В спеку. Без туалету, душу і т.п. Котики у двох переносках...дякувати місцевим, що не дали померти з голоду.

Про людей та НЕлюдей.

Маріуполь. Діти вийшли на вулицю. Прийшли з 4 пляшками мінеральної води. Люди десь намародьорили. Просто пригостили. Знайшли ми своїх котиків. Прийшов сусід. Корм надо? Пішли дам! Насипав пакет сухого ще й вологого дав. Я вже економила. Варила на вогнищі вівсянку. Мішала. Щоб надовго вистачило.

Черга за водою біля криниці. Людей багато. З баклажками на тачках, відрами. Їдуть здалека. Криниць у місті мало. Черга рухається повільно. Поки опустиш відро, витягнеш, розільєш. Один одному допомагають . Якщо жінка, чоловіки з черги витягають воду. Під'їжджає автівка. Виходять кадирівці . Виносять купу баклажок . Без черги...Люди просять: хай вже набере, хто почав набирати , а ви другими будьте в черзі. Один з військових наставив на чергу автомат ! Заткнітєсь і мовчіть! А то будєт вам черга!!!... Люди відступили. Чекали поки нелюди наберуть воду.

Білосарайка. У сусідки з'явився інтернет. Прибігла рано вранці, пішли до мене!!! Там тебе стільки людей шукає...Дякую. Насправді . З 2 березня не було зв'язку ...це вже був травень.

Їдемо на базар . М'ясний приватний магазин. Ми тільки з Маріуполя. Давно не бачили нормальних продуктів. Лежить гарний шматок м'яса. Зважте нам....М'яса немає! А це що? Це наші воєнниє заказалі..."Наші" ...в окупованій Ялті...

Василівка.Величезна черга з автівок. Машини стоять на двох заправках . На одну заправку кожен день приїжджають люди. Відкривають. Вмикають генератор. Готують перші страви. Можна взяти окроп для чаю чи залити вермішель . В генераторі купа розеток. Можна зарядити телефони, повербанки.

Місцеві привозять все! Від чаю, з пиріжками до перших страв, котлет і т.п. Недорого. На замовлення інші потрібні речі. Воду, серветки, корм для тварин.

В один день з Херсону приїхала величезна фура. З кавунами. В Україну. Фуру не пропустили. Водій прийшов на заправку пройшовся , гучно крикнув : всі за кавунами!!! Роздав !!! Просто так! Українцям... Ох і смачні були ті кавуни!!!

Василівка. Літнім людям погано. Пішли просити щоб пустили . Хто перший, пропустять. Яка різниця яка машина поїде? Посмотрім. Сказав комендант. І не пропустив... За той час , що ми стояли в черзі, померли 4 людини...В той день, коли ми нарешті виїхали на дорогу, підійшла черга на виїзд. За нашою автівкою, поставили , гради. І почали стріляти...над автівкою стартували ці страшні залізяки! Машину трясло...страшно було...А потім ще дуже низько пролетіли їхні літаки. На пропускному пункті ще й сказали, до Запоріжжя їдете? Чекайте. Скоро будемо! Тварі!!! Ненавиджу!!

Запоріжжя.

Перший блокпост після сірої зони. Доброго вечора! Ви в Україні!!! Радість! Хотілося вискочити з автівки і обійняти хлопців! Всі автівки чекають. Всі в одній колоні. Попереду і позаду машини "поліція України" . Їдемо до Запоріжжя. От і Запоріжжя. Приїхали вже вночі. Втомлені, голодні, брудні. Після невеликої перевірки, можна пройти у торгівельний центр. Вночі...гарячий обід! Суп, друге, компот чи чай. Якщо є тварина і для них корм!!! Все безкоштовно!!! Їмо з задоволенням. Беремо для котиків. Далі теж з супроводом везуть нас до дитячого садочка. Групи приймають втомлених вимушених переселенців. Нічний пункт відпочинку...Чиста постіль. Маленькі ліжечка зсунули декілька разом, навіть прийняли душ! Сходили на нормальний унітаз , можна ,навіть випустити котів. Спать...Зраночку сніданок... Відношення до всіх, як до дітей. Дякую, Люди...Наступний пункт - Дніпро.

Знаєш, думаю, чи писати далі? Далі такі дії з боку орендодавців , країни, деяких людей...Зовсім не те, чого ми чекали , коли вибрали напрямок - Україна...Зараз жалкуємо що не поїхали через росію, в Європу...І чоловік би робив, і дочка із знанням мов, роботу знайшла...Та й жили б без ракет...Таке. Але якщо цікаво, напишу як є. Як житло шукали та так і не знайшли...

Дніпро.

На в'їзді нас зустрів син , друзів. На своїй автівці . За ним поїхали в хаб яМаріуполь. Зареєструвалися. Нам видали продукти, хліб, яблука ,ще й великий пакет "риломильного" . На питання , чи не допоможуть з житлом, дали телефони хостелів.

Прямо у машині , почали обзвонювати. Син друзів , паралельно шукав житло на OLX . В хостелах , коли дізнавалися,що ми з тваринами, відмовляли одразу. В одному з..жіночий голос спитав , коти ж , у переносці будуть сидіти? Тоді , можна...закрийся, блін, сиди сама у клітці! Бажано тиждень , посиди...Півтори години пошуків. І от єдина, що дозволили з котами!!! 2 тисячі в добу!!! Вже було все одно, десь зупинитися, поїсти, перевдягтися і спати....Замість доби , прожили 4!!! Шукали житло...."Не впо , без тварин, без літніх людей 70+, переселенців з Донецької області не турбувати"....З , мабуть сотні об'яв, нарешті "можна з тваринами"! Передмістя Дніпра. СМТ Підгороднє. Їдемо! Вибору немає. 9000 місяць частина будинку з двох кімнат. У одній з кімнат немає вікон...Здавалося це житло будівельникам. Двоярусні ліжка, пропитані потом подушки...Сарай....Вселилися. З надією що все ж знайдемо житло в Дніпрі. Місяць пошуків , результату , не дав!!! Все ті ж забобони, без бабів , дітей, котів, та Донецька обл , всім поперек горла...Родич з Києва починає шукати квартиру в столиці...Знайшов. трикімнатну за 7 тисяч...То ж, рушаємо в Київ. А в Підгороднєму за 2 тижня попередили хазяїна , що будемо їхати. Він дав об'яву, приходили люди. Дивилися...Залогові гроші , нам не повернув , ні одразу як виселялися , ні пізніше...

Київ.

3 кімнатна квартира на Борщагівці. Все б гарно, але.

Було в об'яві 3 поверх. Виявилося - 4. Ліфт їде тільки з 3...Хоча розмовляли з ріелтором, казали що у нас , літня людина... Та кого це колише, головне здати. Те що квартира вбита, меблі , такі старі, що ти не спиш, а постійно думаєш , як би не провалитися...Шукаємо іншу.

На 18 років, сину подарували сертифікат на навчання водіїв. 12000 ... З максимальною кількістю уроків водіння . Ще й чоловік навчав паркуватися , поворотам і т.п. Прийшов час здавати...Ми чули , що без грошей не здаси. В інших містах , сплачували 5 тисяч.. Син не вірив. Він же вміє, скільки раз проїхали екзаменаційний маршрут !!! Та , там , навіть не дали проїхати ... Навмисно кричали , відволікали від дороги, давили що не так, невдаха і т.п. Запросили 11 тисяч!!! У хлопця 18 років. Студента , переселенця Маріуполя... Синок , накопичував гроші на новий телефон. Стипендію і допомогу впо. Віддав ненажерам...Ще й затребували перед посадкою в автівку 500 гривень на бензин !!! А грошей не було, то ж екзаменатор , сказал чи 500 гривень , чи не приймемо...на щастя в цей момент прийшла на картку стипендія ... Одразу екзамен , просто , прийняли...навіть без їзди.....Так хотілося щоб десь , по гарячих слідах опублікували про це все "навчання" , про систему...Але ні один знайомий журналіст не взявся.

Як же він помилявся. ВПО тут не люблять, ще й Маріуполь...Ми ж самі кликали війну, ось і отримали...Чоловік таксує , тому що ніхто не дав добро на виїзд, запропонували одразу "на фронт,на м'ясо" , донька взагалі довго не могла нічого знайти, якщо знаходила , то платили копійки , а хотіли багато. Зараз працює . 19 тисяч. Багато? Але оренда , нормальної двушки від 10-12 тисяч . Плюс комунальні платежі , плюс їжа, одяг, корм для котів , ліки...

Допомогу 2000 в місяць у нас давно відібрали. У всіх. У мене ,першої. Тому що знайшли гроші на депозиті...там же видно, що їми не користуюся...Гроші були ,вбитого в Маріуполі , брата. По закінченню строку депозиту, відкрили рахунок його спадкоємиці і гроші перерахувала. Та по , дурному закону , якщо гроші були , на серпень 2023, навіть що тепер немає, вже нічого нє положено...Потім без пояснень , грошей не дали чоловіку. А далі, залишили виплати тільки людям 60+ , та багатодітним і то , якщо діти зовсім маленькі.

Нам обіцяли компенсацію за втрачене житло. Але , якщо ти з окупованої території , тобі нічого , не положено. Ти ізгой в своїй країні...З клеймом "впо з Донбасу" . У нас було все. Квартира 4 кімнатна, недавно купили квартиру дочці , продали мамину, переселили її , поближче до себе. Тільки перевезли. З нуля відремонтовану квартиру. Був будинок біля моря. Все за чесно зароблені гроші. Відкладали, потроху будували, втілювали свої мрії....Тепер залишилися без нічого! Вже не зможемо заробити хоч би на який , та свій вугол ... І що тепер? Залишок життя , провести в орендованій , вбитій квартирі? Питання , як я допомагаю Україні? Ніяк. У мене нульовий дохід . Мамина пенсія+впо , повністю йдуть на оренду, авжеж не вистачає. З таксування додається сума. Таксує на своїй автівці . Побитій уламками...Вже не раз зупиняла київська поліція. Штрафували. Знаєш за що? За тріснуте скло, за те що машина побита уламками російських снарядів!!! Автівка з номерами вбитого , зруйнованого Маріуполя!!!! Бо правил чоловік не порушує, та грошей хочеться. Їм же немає діла до того , що стягнуті 600 гривень треба ще заробити ...

Живемо одним днем. Заробив, сходили на базар, купили на раз, з'їли , завтра знову.

І про Надію, та Віру.

Вони були великі у 2022.

Згодом все менше і менше.

Віра вмерла. Ще є надія , але вона все менше і менше. Не росте. Зменшується. Майже не віриться що території деокупують. Що виживемо. Тільки бажання повернення ДОДОМУ нікуди не дівається . Засинаю і прокидаюсь з бажанням "хочу додому!"

До моря.