THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM a mariupol-native.

* All images and answers in the feature were provided by the WOW Woman, unless otherwise specified.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK. GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

Consider this scenario happening in the next 24 hours of your life: you’re at home, it is February 2022, you live in a thriving city, in the 21st Century Europe. It’s early morning, so you’re thinking about an early run? Suddenly, electricity, cell phone reception and water supply become spotty. The airport in your city is destroyed by a missile. You don’t know yet, but you will not get to finish your Valentine’s candy; you don’t know yet, but in the coming weeks you will have to fight for survival. Suddenly, the sounds of explosions fill your ears, from your apartment window you see black clouds rising above the surrounding neighbourhoods, multiple plumes of smoke appear and you can smell them now. Somewhere in the back of your head it registers that your friends and your child’s friends live in that direction. You then hear a loud bang, feel the apartment vibrate, and as you run, the glass in your windows cracks and shatters. Panic. You run out with your daughter, head for the nearest basement (who has basements in apartment buildings?)

Next, the events unfold as if in a nightmare, but you’re an active participant. Someone informs you about your business, a shop you own, it has been hit by a missile and it is burning. You start to slowly dissociate as you go on a survival autopilot. You are rounded up, along with other mothers and the elderly, because you see, apartment buildings around you crumble, entombing those inside their basements. So local military guys bring you to a deeper basement of a steel factory. Did I mention your city is a bustling 21st Century steel town? Steel factory basement is in fact deeper and you feel buried deep underground. On one hand, you’re safer underground, but soon you, and other women and children, realize that you’re all trapped in a dark, damp, metal sarcophagus. Just shell-shocked people, staring at each other in disbelief. Children are crying and calmed constantly. They can’t run too much because dust has no outlet. You are all breathing in that dust.

Then new arrivals come; they are bleeding and are in various stages of unconsciousness. There are hurt people all around you and nothing is organized, there are no rules as the ordinary law is suspended. You realize that the war is raging above, and the most primitive survival rules and tactics are the only ones that matter. You function on an autopilot as you try to resuscitate wounded people, mothers and their wounded children; you succeed some of the time. You’re not a doctor. You’re all attempting to survive and work on helping others to do the same. You try to the best of your human abilities, but the best isn’t enough. As you show humanity, others return the favour; a pregnant woman gives birth nearby, people rally to help with anything they can. This baby, inside a cold, damp belly of a steel factory, becomes one of the last babies to be born in free Ukraine.

You realize you are inside a hell on earth, you are inside Mariupol and russians have invaded.

Weeks go by, you’re on autopilot to survive and save your daughter. As people in the damp basement keep dying, you hear that there may be an evacuation corridor that has been worked out with the russian animals. You want to save your child. Thus, you are forced to leave your home as you travel hundreds of miles into the unknown, to save your family. But first, you pass through a newly erected enemy’s checkpoint. Occupiers are now everywhere, with tanks and machine guns and they have questions for you. You want to scream at them because of what you saw and experienced; you want to yell and scream because mere hours before you saw dead bodies spread on the streets, the bodies they put there. But your daughter is with you, you answer questions and are let out of the occupied territory. You enter Ukraine-controlled zone.

You cannot return home, you cannot sleep without antidepressants. It’s been one year, six months and sixteen days, and counting. Russian Federation continues to exterminate innocent Ukrainians and occupy Mariupol and large parts of Eastern Ukraine.

You are now Ms. Olena Silna; you are the WOW Woman Inside Ukraine and this has now become your story. The courage you show by telling it is unfathomable. Your friends and family are inside the occupied Mariupol and you know that if your words reach russian cowards, your loved ones will be tortured. You find the courage to tell the truth anyway, because millions of Ukrainians, who are trapped inside the russian hell, cannot.

Above are images of Mariupol, taken by the reporter Nolan Peterson who was covering russian invasion of Ukraine in 2014; below is Nolan’s take on Mariupol residents and the pride in their city and nation. The advance of the russian forces was rebuffed in 2014, the city was spared, but not before the residents showed their true colours to the rest of Ukraine and the world. Nolan writes of the events in 2014:

“Some people fled Mariupol, but most stayed behind and braced for a full-on siege. Old men and boys joined crash-course military training programs; gray-haired grandmothers sewed ghillie suits for snipers; middle-aged men dug tank traps and trenches. Meanwhile, many of Mariupol’s citizens showed their readiness to resist in other, symbolic ways. More than 1,000 civilians linked arms and formed a human chain at the city’s eastern limits on Aug. 31. Days later, while the booms of nearby combat cut through the summer air, thousands of civilians took to a downtown square and waved their blue and yellow flags and sang their nation’s anthem and declared their freedom was worth fighting for. Over the intervening years, I often visited Mariupol and witnessed the city’s remarkable transformation into a vibrant, democratic success story. There were new restaurants, and coffee shops, and craft cocktail bars. A beautiful new pier in the Sea of Azov became a favorite place for families to gather, and for couples to go on dates. Mariupol was proud to be Ukrainian, and its citizens had their eyes firmly set on a democratic future. After living with Russia’s war on their doorstep for years, they clearly understood what life under Russian rule would mean. And they wanted nothing of it. Yet, that Mariupol is gone. Russia annihilated the city and killed an untold number of its civilians in order to “liberate” them from the very future they’d chosen for themselves. Mariupol’s tragic fate is what Ukrainians are fighting to prevent from happening nationwide.”

Russians took note of the sturdiness of the population and seemed to have doubled down on Mariupol in 2022. They have leveled the city and continue to occupy it. Below are the images of the aftermath of the russian invasion. People like my WOW Woman are still resisting and will continue doing so until their last breath, no matter where they live in the world.

Proud of the Ukrainian spirit and those standing up for the truth. We will prevail, we will defeat evil. Glory to the Ukrainian Heroes!

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman.

Russian terror returns in 2022. This time, Mariupol is in ruins.

Above photos are “then and now”, before and after russia.

Survivor, Ukrainian Woman, Vocal Patriot, Nikopol', Ukraine

3. What did you study and what is your profession?

After I graduated, I studied to be a hairdresser but ended up working in trade. I loved my job very much, I completed visual merchandising courses and enjoyed communicating with customers. In my profession, the most important thing is a satisfied customer.

4. What did your typical day look like before the war and how has your role changed since the invasion of Ukraine?

In Mariupol, I owned a shop selling various household items and knickknacks. In the mornings, I would send my daughter off to school and run to my shop with pleasure. It was my dream to be a business owner, I worked very hard and it felt great to finally open!

I had everything I needed for a happy life: a home, a beloved husband and a daughter, a fulfilled dream (the shop)! But I didn't get to experience joy for too long! russia (with a lower ‘r’ because that’s what they deserve!) came to us, unannounced. I had to leave everything behind. The shop of my dreams was hit by a missile and then, whatever remained was looted! Our home and my husband's childhood house were destroyed! My little girl and I barely escaped with our lives, left Mariupol and abandoned our happy existence.

5. What do you consider to be your strengths and superpowers?

I would never have thought that horrors, such as a full-blown invasion and what it brought, were possible in a 21st century! We saw rivers of blood and said goodbye to our lives multiple times a day as the enemy aircraft circled above us, dropping bombs and artillery shells! "It just can't be!", you keep telling yourself, “it’s a nightmare”. But when, day after day, you wake up in the basement of a bunker of a steel plant called Ilyich Iron and Steel Works, you realize that it's not a dream, it’s all true and you’re living the most horrible reality! Sometimes while we sat in the dark, my hands would just give up, and I would hug my daughter and our cat and think: “I just hope that we die in our sleep instantly, should a rocket hit us now, and not suffer! You start to realize that this is the end of your happy life. Then, miraculously, in the morning you wake up and all you can do is mentally thank Ukrainian defenders of Mariupol for one more night of being alive and healthy; because of the defenders and the example they give Ukrainian people, I am still able to find the strength to fight and help people around me today.

My husband is a defender of Mariupol, of Ukraine! His name is Alexander, and he is my hero, my pride! I am thankful for him, as he was my guardian angel during the worst initial days, when we were under the heaviest russian bombings. When he came to check up on my daughter and me, he would bring medical supplies for the wounded civilians around me; there were also many tiny babies in the bunker and one girl even gave birth down there! All while russians were relentlessly bombing Mariupol.

In the image: Blue dots = bodies of Ukrainian civilians, identified near the Ilyich Steel and Iron Works Plant, the underground bunker of which Olena and her daughter were hiding inside. Source: BBC

I remember, in those horrific hours, what may have saved my daughter and me, was listening for the firing of shots, their timing and mentally analyzing where they were coming from and going toward. The russian murderers, meanwhile, kept killing civilians, destroying my beautiful city, square by square, turning it into ashes and rubble!

We managed to get out of Mariupol when Alex’s commander advised him to take us out of the city. My husband was a volunteer fighter and wasn’t officially enlisted in the army’s paperwork so the idea was he could drive us out of town easier before returning to fight. When he drove us out, we were 90% sure that we would not be allowed to leave, in fact, I was sure russians would kill us at a checkpoint. We got lucky that my husband was not searched at the russian checkpoint, because the bruises from wearing bulletproof vest and uniform were all over his chest. I’m so proud of him. He was sure that if military professionals die, an untrained shop manager like him would die for sure; but by some miracle he continues to serve and so far has been spared. This is the guy who never imagined holding a weapon, not to mention killing an enemy. My Alex is a true hero!

6. What concrete actions (big or small) have you taken and continue to take to help Ukraine and Ukrainian people?

I try to always help as much as I can whenever I see people in need. I believe that everything happens for a reason and many times I have found myself exactly where I was needed in that very moment. I tend to give a lot of myself if I feel like I can help someone, or save someone’s life. These are the kind of activities you find yourself doing, in a war time.

7. How do you take care of yourself? Is it possible to remain morally stable in the conditions of war? What exactly helps you to not lose yourself?

War is a kind of stressor that will never leave my soul; it is just impossible to describe to you such intense emotions and feelings of hopelessness. Perhaps, living in 2022 Europe, in modern times and even up to this moment, as I can hear russian rockets flying overhead, I cannot understand or believe that this is really happening to us; my brain does not accept this as our reality. I will be honest here, only the thirst for revenge, anger and a piercing desire for justice allow me to live on. Of course my family also keeps me mentally afloat. My life feels like it’s paused. I’m not exactly living, only existing and waiting for victory! My husband is at the front this very moment, whereas my daughter and I are here, waiting for it all to be over so that we can be reunited in our free Mariupol.

8. Do you feel that the war changed you? In what specific ways? Were you surprised with how you behaved, held on, remained unwavered and drew strength from unexpected sources?

I never thought it was possible to hate someone so fiercely! I have always been a kind and friendly person, but the war is taking its toll! I hate russians who came to kill us and I also despise those who keep silent! I wish for karma to get back at them in the exact same way we were affected, not more and not less - exactly the same!

Mariupol before and during russian extermination campaign of 2022. Ms. Silna sent her hometown’s images above.

I am very grateful to the people who came to my aid in the direst of times, people who rescued my daughter and me, paid for out transport, food and shelter. There were several women whom I’m indebted to forever. I am very glad that you are here, providing me with a release in writing it all down. I appreciate this support very much.

9. At what point did you feel that the war really came to Mariupol? What happened, where were you and how did you survive the continuous bombing and shelling?

A week before the invasion, people started to panic. I reassured myself that even if they attempt, like they did in 2014, russians wouldn’t be able to conquer Mariupol; I believed and hoped that our brave Ukrainian Armed Forces would be able to defend my hometown! But when the network connection, electricity, gas and water were lost, when the first rockets flew right over my house and the enemy aircraft appeared overhead, I realized that it would get really bad!

There was a catastrophic shortage of people to bury the corpses of dead civilians in Mariupol and a lack of electricity for even makeshift mortuaries. To such an extent that a separate recruitment campaign for pathologists was started in Moscow, as invaders kept collecting bodies from all around the streets of Mariupol, piling people’s bodies in mass graves.

(images sources: here and here)

After talking to the military (my husband's friends), we realized that it was a very serious situation, but there was still hope at the time - we were waiting for additional support from the army. Then, unfortunately, in mid-March everyone realized that we could not hold the city, yet the brave Ukrainian defenders of Mariupol, fully knowing that it was impossible to hold and drive out the enemy, remained in place and courageously, to their last breath, kept pummeling and destroying the enemy! I owe them my life.

10. What day did you manage to escape, how did you do it, how did you get out of the city and where did you go?

On March 23, 2022, in the morning, russians shelled the apartment building opposite us and the shock wave hit our house; at that time it felt that our area of the city was the last safe place. But when our windows shattered and pieces of walls separated, my husband and I started looking for a way to leave the city. I could not hold back the tears as we drove out, tears were just pouring out of my eyes. As we drove, everything was burning and buildings were just torn to actual pieces; you would never believe it but there were dead people, just human bodies, lying on the sidewalks along the roads. The roads were littered with blown out debris and, in preparation for russian tanks, all the bridges were mined. Finally we found a bridge over which we were able to drive.

“In those final moments, driving out of the city, we saw Azovstal Steel plant, the jewel of Mariupol’s industrial power, burning as the enemy aircraft was dropping more bombs, causing enormous explosions.” - Ms. Olena Silna.

(images source here, here, here and here)

When we got to the outskirts of the city, we encountered an already established russian checkpoint. We were lucky enough to get passed those killers, we were very fortunate to not be shot, as many people were taken right in front of us, and killed with no qualms. We continued onward toward Zaporizhzhia and then kept driving west.

11. Were you scared? What keeps you up at night now? How do you cope with stress?

Of course, it was very scary, my husband and I didn't sleep those initial nights in Mariupol, just hovered above our daughter, trying to protect her from shaking surroundings. Then we started to get used to it, because as I realize people seem to adapt to everything unfortunately. Night after night, we went to bed with one desire - move forward, continue to survive, save our family and not to lose hope!

As for coping, for a year and a half now, I have been dreaming about the war and the events in Mariupol, the children I buried; I wake up in horror that it is happening to me all over again. But stress is ever present because Ukraine is indiscriminately getting bombed and shelled almost daily. Not one person is safe in Ukraine, so the stress is ever-present.

I fight stress with antidepressants, but it doesn't help much! Sometimes I ask myself, "Will I be able to endure all these events, cope with the memories and somehow still be able to start my life from scratch one day?” So far, I have no answer to this question.

12. What is life like in Mariupol according to your family and friends who remained behind?

Some of my relatives and friends stayed in Mariupol because they have nowhere else to live. People remain in the most dire conditions simply because they are elderly, it is very expensive to leave and uncertainty of the road is terrifying to many older folks. These people are patiently waiting for the liberation of Mariupol by the Armed Forces of Ukraine! Life inside is a literal nightmare; there is no justice, it is cold, hunger is prevalent. It is a broken city!

13. Do Ukrainians in Mariupol oppose the occupation? Do you feel that most residents want to return to the Ukrainian rule?

There are partisans in the city, the Mariupol Resistance Force. These brave individuals help search for traitors, uncover russian ammunition depots as well as any russian storage depots manned by the russian military personnel and pass this information on to Ukraine!

I myself, contribute to the efforts of Ukrainian partisans inside Mariupol. I pass on information about traitors, it is information that is verified and confirmed by photo or video footage from trusted persons I know inside Mariupol.

“Їбаш русню” badge on Olena’s sweater, pronounced “YIBASH RUSNYU”, translates into English as “f’CK russians up!”. But it has a secondary meaning because the letter Ї is the only differentiator between Ukrainian and Russian Cyrillic alphabets, it only appears in Ukrainian alphabet. Ї has been drawn on walls and roads in various locations in occupied Ukrainian territories. Ї symbolises resistance against the russian dictatorship, especially in Mariupol. Source here.

Images above were provided by Ms. Olena Silna. Read here about the letter Ї and why it has been used as Ukrainian resistance for centuries.

Ukrainian resistance inside Mariupol.

(images source is here)

There are about 20-30,000 Ukrainians left in Mariupol (before the war there were 400-500,000). There are a lot of russians in Mariupol now! They come to work and are given apartments there, while locals are provided with shelter only if they support the occupier. But we know who is who and who does that as a traitor.

14. In your opinion, how do Russians differ from Ukrainians (what have you learned about this difference over the past year)? Was this difference surprising to you, since we were brought up as "brothers/sisters"?

As I said, I can't stand them and we were never brothers/sisters! All my life, Russia has been trying to destroy us, and still is! So my attitude has not changed!

Ukrainians are independent and unbreakable people! Russians are cowards and slaves to the groupthink!

15. What would you like the world to know about Ukrainians at this particular historical moment in time? And about Ukrainian women?

Ukrainians gave the world an example of what it means to defend your home and your homeland without dividing the city or region where you were born and live! Ukraine is a nation of unbreakable and unconquerable people, regardless of whether you are a man, woman or child!

Everyone is working toward victory, even my daughter weaves camouflage nets for the front and volunteers to collect various goodies for the defenders. We are bringing our victory closer, all of us Ukrainians working together.

16. What place or activity brings you the most pleasure?

Currently, only helping the Armed Forces of Ukraine brings me satisfaction in ife!

Sometimes I like to walk in the picturesque places of the city where I live now, but it is very rare because even during the day we can experience heavy shelling; therefore I am almost always near the house, ready to run for cover. I will be honest, the fear from the Mariupol days remains with me.

17. What will you do first of all when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war is over?

After the victory, I want to reunite with my whole family, then go to Kyiv and hug President Zelensky! I want to thank him for not abandoning us. I will then go to the perished Ukrainians’ graves and thank them! Heroes do not die, they remain in our hearts, always!

At the moment, I am living as if time stopped in March 2022; it could be a hot August outside or a beautiful autum day, but in my mind, it is still the beginning of March 2022 (when the worst of atrocities were happening in Mariupol). My life has stopped and I know I have to proceed to live and go on. Thank god my daughter and my husband and I are alive, but I definitely dream of Ukraine returning and liberating Mariupol.

I, myself, dream of a return to Mariupol, where I want to try to forget all this horror! One day, I hope to return to everyday life.

Уявіть собі такий сценарій: ви вдома, зараз лютий 2022 року, ви живете у процвітаючому місті, в Європі 21-го століття. Зараз ранній ранок, і ви подумуєте про ранню пробіжку? Раптом з'являються перебої з електрикою, мобільним зв'язком і водопостачанням. Аеропорт у вашому місті потрапляє під ракетний обстріл і руйнується. Ви ще не знаєте, але вам не вдасться доїсти цукерки на День Святого Валентина; ви ще не знаєте, але в найближчі тижні вам доведеться боротися за виживання. Раптом звуки вибухів наповнюють ваші вуха, з вікна вашої квартири ви бачите чорні хмари, що піднімаються над навколишніми кварталами, з'являються численні клуби диму, і ви вже відчуваєте їх запах. Десь у глибині свідомості ви помічаєте, що в цьому напрямку живуть ваші друзі та друзі вашої дитини. Потім ви чуєте гучний вибух, відчуваєте, як вібрує квартира, і поки ви біжите, скло у ваших вікнах тріщить і розлітається на друзки. Паніка. Вибігаєте з донькою, прямуєте до найближчого підвалу (у кого зараз є підвали в багатоквартирних будинках?).

Далі події розгортаються як у нічному кошмарі, але ви - активний учасник. Хтось повідомляє вам про ваш бізнес, про магазин, яким ви володієте, що в нього влучила ракета і він горить. Ви починаєте повільно відмежовуватися, переходячи на автопілот виживання. Вас збирають разом з іншими матерями та старенькими, бо бачите, що багатоквартирні будинки навколо вас руйнуються, ховаючи тих, хто в них у підвалах. Тож місцеві військові приводять вас до глибокого підвалу металургійного заводу. Я вже згадувала, що ваше місто - це бурхливе металургійне місто 21-го століття? Підвал металургійного заводу насправді глибший, і ви відчуваєте себе похованими глибоко під землею. З одного боку, під землею безпечніше, але незабаром ви, як і інші жінки та діти, усвідомлюєте, що всі ви в пастці в темному, сирому, металевому саркофазі. Лише шоковані люди, які з невірою дивляться одне на одного. Діти постійно плачуть і їх постійно заспокоюють. Вони не можуть багато бігати, бо пилюка не має виходу. Ви всі дихаєте цим брудом.

Потім приходять нові прибулі; вони кровоточать і перебувають у різних стадіях непритомності. Навколо вас поранені люди, і нічого не організовано, немає ніяких правил, оскільки звичайне право призупинено. Ви розумієте, що нагорі йде війна, і тільки найпримітивніші правила і тактика виживання мають значення. Ви дієте на автопілоті, намагаючись реанімувати поранених, матерів і їхніх поранених дітей; іноді вам це вдається. Ви не лікар. Ви всі намагаєтеся вижити і працювати над тим, щоб допомогти іншим зробити те ж саме. Ви намагаєтесь зробити все, що в ваших силах, але найкращого недостатньо. Коли ви проявляєте людяність, інші відповідають вам тим же: вагітна жінка народжує поруч, люди збираються, щоб допомогти, чим можуть. Ця дитина в холодному, сирому череві сталеливарного заводу стає однією з останніх, що з'являються на світ у вільній Україні.

Ви усвідомлюєте, що перебуваєте всередині пекла на землі, ви в Маріуполі, і росіяни вторглись .

Минають тижні, ви на автопілоті намагаєтеся вижити і врятувати свою доньку. Поки люди в сирому підвалі продовжують помирати, ви чуєте, що, можливо, є коридор для евакуації, який був розроблений разом з російськими звірами. Ви хочете врятувати свою дитину. Тому ви змушені покинути свій дім і вирушити за сотні кілометрів у невідомість, щоб врятувати свою сім'ю. Але спочатку ви проходите через щойно встановлений ворожий блокпост. Окупанти тепер всюди, з танками і автоматами, і вони мають до вас запитання. Вам хочеться кинутися на них через те, що ви бачили і пережили; вам хочеться кричати і кричати, тому що всього кілька годин тому ви бачили на вулицях розкидані трупи, тіла, які вони туди поклали. Але з вами ваша донька, ви відповідаєте на їхні запитання, і вас випускають з окупованої території. Ви потрапляєте на підконтрольну Україні територію.

Ви не можете повернутися додому, і не можете спати без антидепресантів. Минув один рік, шість місяців і шістнадцять днів, і рахунок продовжується. Російська Федерація продовжує винищувати невинних українців та окупувати Маріуполь і значну частину Східної України.

Тепер ви є пані Олена Сильна, ви - WOW-жінка в Україні, і це тепер ваша історія. Мужність, яку ви проявляєте, розповідаючи її, незбагненна. Ваші друзі та сім'я знаходяться в окупованому Маріуполі, і ви знаєте, що якщо ваші слова дійдуть до російських боягузів, ваші близькі будуть піддані тортурам. Ви все одно знаходите в собі мужність говорити правду, тому що мільйони українців, які опинилися в російському пеклі, не можуть цього зробити.

Вище - фотографії Маріуполя, зроблені репортером Ноланом Петерсоном, який висвітлював російське вторгнення в Україну в 2014 році; нижче - розповідь Нолана про мешканців Маріуполя та їхню гордість за своє місто і націю. Наступ російських військ був відбитий у 2014 році, місто було врятоване, але після того, як мешканці показали своє справжнє обличчя решті України та світу. Нолан пише про події 2014 року:

"Деякі люди втекли з Маріуполя, але більшість залишилася і приготувалася до повномасштабної облоги. Старі чоловіки та хлопці приєдналися до прискорених програм військової підготовки; сиві бабусі шили костюми для снайперів; чоловіки середнього віку копали танкові пастки та окопи. Тим часом, багато маріупольців демонстрували свою готовність до опору в інші, символічні способи. Понад 1000 цивільних осіб взялися за руки і утворили живий ланцюг на східній околиці міста 31 серпня. Кілька днів потому, в той час як гул близьких боїв розрізав літнє повітря, тисячі цивільних вийшли на центральну площу міста, розмахуючи синьо-жовтими прапорами, співаючи гімн своєї країни і заявляючи, що їхня свобода варта того, щоб за неї боротися. Протягом наступних років я часто відвідував Маріуполь і був свідком дивовижного перетворення міста на яскраву, демократичну історію успіху. З'явилися нові ресторани, кав'ярні, крафтові коктейль-бари. Гарний новий пірс в Азовському морі став улюбленим місцем для сімейних зустрічей і побачень закоханих пар. Маріуполь пишався тим, що він є українським, а його мешканці твердо дивилися в демократичне майбутнє. Проживши роки в умовах війни з Росією на порозі, вони чітко розуміли, що означатиме життя під російським правлінням. І вони не хотіли цього. Але того Маріуполя більше немає. Росія зруйнувала місто і вбила незліченну кількість мирних жителів, щоб "звільнити" їх від того самого майбутнього, яке вони самі для себе обрали. Трагічна доля Маріуполя - це те, за що українці борються, щоб не допустити подібного по всій країні".

Росіяни взяли до уваги стійкість населення і, схоже, подвоїли зусилля щодо Маріуполя у 2022 році. Вони зрівняли місто з землею і продовжують його окупувати. Нижче наведені фотографії наслідків російського вторгнення. Такі люди, як моя WOW-жінка, продовжують чинити опір і робитимуть це до останнього подиху, незалежно від того, де вони живуть у світі.

Пишаюся українським духом і тими, хто відстоює правду. Ми переможемо, ми переможемо зло. Слава Українським Героям!

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

Виживша, Українка, Вокальна Патріотка, Нікополь, Україна

1. Ім'я

Олена Сильна.

2. Де ви народилися і де живете зараз?

Я народилася у найгарнішому місці на землі, у місті біля Азовського моря, у місті Маріуполь! А зараз мій дім це вся моя рідна Україна! Після втечі від російських бомб в Маріуполі, я зараз перебуваю в Нікополі, чекаючи на звільнення мого міста.

3. На кого вчилися і яка у вас професія?

Після закінчення школи я вчилась на перукаря але працювала у торгівлі, дуже любила свою роботу, закінчила курси візуального мерчендайзингу, дуже любила спілкуватися з покупцями, у моїй професії найважливіше це задоволений покупець!

4. Як виглядав ваш звичайний день до війни і як змінилася ваша роль після вторгнення в Україну?

Я мала свій магазин побутової хімії та інших дрібничок, зранку я відправляла доньку до школи і з задоволенням бігла у свій магазин бо він це моя мрія і я дуже багато працювала щоб нарешті його відкрити! В мене було все що мені потрібно було для сщасливого життя, дім, коханий чоловік і донечка та мрія(магазин)! Але радуватись прийшлося не довго! До нас непрошено з ненацька прийшла росія (з маленької букви бо вони на це заслуговують!) Прийшлося покинути все! В магазин моєї мрії прилетіла ворожа міна а потім залишки розграбували! Мій будинок і будинок чоловіка зруйновані! Ми ледве врятували свої життя, залишивши своє рідненьке місто та своє минуле щасливе життя.

5. Що ви вважаєте своїми сильними сторонами чи навіть надздібностями?

Я б ніколи не подумала, що такі жахи, як повномасштабне вторгнення і те, що воно принесло, можливі в 21 столітті! Ми бачили ріки крові і прощалися з життям по кілька разів на день, коли ворожа авіація кружляла над нами, скидаючи бомби і артилерійські снаряди! "Цього просто не може бути!", - повторюєш ти собі, - "це просто кошмар". Але коли день за днем ти прокидаєшся в підвалі бункера металургійного заводу, то розумієш, що це не сон, це все правда, і ти живеш у найжахливішій реальності! Іноді, коли ми сиділи в темряві, у мене просто опускалися руки, я обіймала доньку і нашого кота і думала: "Я просто сподіваюся, що ми помремо уві сні миттєво, якщо в нас зараз влучить ракета, і не будемо мучитися!". Починаєш розуміти, що це кінець твого щасливого життя. А вранці, дивом, прокидаєшся і все, що можеш зробити - це подумки подякувати українським захисникам Маріуполя за ще одну ніч життя і здоров'я. Завдяки захисникам і тому прикладу, який вони дають українському народу, я і сьогодні знаходжу в собі сили боротися і допомагати людям навколо мене.

Мене евакуювали зі зруйнованого будинку 12 березня 22-го року наші хлопці зі Збройних сил і відвезли в бункер металургійного комбінату в Маріуполі. Чоловік кілька днів не міг мене знайти, а коли нарешті знайшов, то приїжджав кожні 3-4 дні між боями, залишаючись лише на кілька хвилин, щоб переконатися, що я жива і все гаразд. Щоразу ми прощалися так, ніби бачилися востаннє! Так чи інакше, ми домовилися, що якщо ми якось загубимо один одного, то будемо намагатися з'являтися в Палаці культури "Іскра" щочетверга о 17:00, з надією на зустріч. У мене мурашки по шкірі, коли я все це згадую.

Мій чоловік - захисник Маріуполя, України! Його звуть Олександр, і він мій герой, моя гордість! Я вдячна йому за те, що він був моїм ангелом-охоронцем у найстрашніші перші дні, коли ми перебували під найсильнішими російськими бомбардуваннями. Коли він приходив провідати мене і мою доньку, він приносив медикаменти для поранених цивільних навколо мене; в бункері також було багато крихітних немовлят, а одна дівчина навіть народила там, внизу! І це в той час, коли росіяни безперервно бомбили Маріуполь.

Я не лікар, але мені доводилося рятувати життя, зашивати розриви, надавати першу допомогу, я ніколи не думала, що можу робити щось подібне! На жаль, не завжди вдавалося врятувати життя, я відчувала кожну смерть навколо себе так, ніби я була наступною, тому що я дійсно не знала, коли наступний обстріл вб'є мою доньку або мене. Мені довелося поховати двох дітей, які загинули від російської ракети. Я знайшла маленькі пакети з супермаркету, це все, що у нас було; ми не могли відійти далі, ніж на кілька кроків від нашої схованки, але я не могла просто залишити їхні маленькі тільця лежати на вулиці. Мати була в істериці, вона втратила свідомість, коли вони померли. До сьогодні я не знаю, чи вона жива, чи її дітей перепоховали на належному кладовищі.

Я пам'ятаю, що в ті жахливі години єдине, що могло врятувати мене і мою доньку, - це прислухатися до пострілів, до їхнього часу і подумки аналізувати, звідки вони лунають і куди летять. Російські вбивці тим часом продовжували знищувати моє прекрасне місто, квартал за кварталом, перетворюючи його на попіл і руїни!

Нам вдалося виїхати з Маріуполя, коли командир Алекса порадив йому вивезти нас з міста. Мій чоловік був бійцем-добровольцем і не був офіційно зарахований до армії, тож ідея полягала в тому, що він міг би вивезти нас з міста, перш ніж повернутися до бою. Коли він нас вивіз, ми були на 90% впевнені, що нас не випустять, фактично, я була впевнена, що росіяни вб'ють нас на блокпосту. Нам пощастило, що мого чоловіка не обшукали на російському блокпосту, тому що синці від носіння бронежилета і форми були по всій його грудях. Я дуже пишаюся ним. Він був упевнений, що якщо гинуть військові професіонали, то такий непідготовлений менеджер магазину, як він, точно загине, але якимось дивом він продовжує служити і поки що його не чіпають. Це хлопець, який ніколи не уявляв, що триматиме в руках зброю, не кажучи вже про те, щоб вбити ворога. Мій Алекс - справжній герой!

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили і продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Я завжди допомагаю чим можу людям які цього потребують, я вірю в те що небуває все просто так і я знаходилась кожен раз там де я була потрібна чи там де я мала бути! Я завжди відаю усю себе якщо це може допомогти людині або це врятує комусь життя.

7. Як ви дбаєте про себе? Чи реально залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає залишатися собою?

Війна це стрес який ніколи не залишить мою душу, не можливо словами описати ті емоції і відчуття безвиході.... увесь час і до цієї хвилини я не можу збагнути, мій мозок не приймає це все! Тільки жага помсти ,злість,жага справедливості дає мені жити далі і моя сім'я звичайно! Моє життя не продовжується далі я просто існую і чекаю на перемогу! Чоловік на фронті а ми з донькою чекаємо коли все скінчиться щоб бути разом і повернутися у рідне місто!

8. Чи є відчуття, що війна змінила вас? Як конкретно? Чи здивувалися самій собі (як поводилися, трималися, залишалися сильною, черпали ресурси в неочікуваних джерелах, ін.), у своїй країні, у своїх уявленнях про людей і світ загалом?

Я ніколи не думала що можна когось так люто ненавидіти! Я була завжди доброю та привітною людиною але війна дає свої плоди! Я люто ненавиджу росіян, тих що прийшли вбивати та інших за те що вони просто мовчать! Я хочу щоб їм повернулося все так як було у нас, не більше і не менше, а рівно стільки ж! Я дуже дякую людям які прийшли на поміч мені і моїй родині я дуже рада що ви є а це не аби яка підтримка і допомога!

9. У який момент ви відчули, що війна прийшла до Маріуполя? Що сталося, де ви були і як пережили бомбардування та обстріли?

За тиждень до початку вторгнення вже люди почали панікувати, я заспокоювала себе тим що вже у 2014 році намагались завоювати Маріуполь і вважала та мала надію що наші сміливців ЗСУ зможуть захистити моє рідне місто! Але коли пропав зв'язок, світло, газ та вода.... коли прилетіла перша ракета не далеко від будинку і з'явилась ворожа авіація я зрозуміла що нічого доброго вже чекати нема! Поспілкувавшись з військовими( друзі чоловіка) ми зрозуміли що це дуже серйозно але надія все ж таки була, ми чекали на додаткову підтримку а у середині березня всі зрозуміли що нам не втримати місто але хлопці захисники Маріуполя знаючи що неможливо втримати та вигнати ворога, мужньо, до останнього подиху нищіли ворогів! Я зобов'язана їм своїм життям.

10. Якого дня вам вдалося втекти, як ви це зробили, вибралися з міста і куди попрямували?

23 березня зранку обстріляли багатоквартирний будинок навпроти, ударною хвилею у нашому домі( на той час це було останне місце біль меньш безпечне) повилітали вікна з кусками стін і через 10 хвилин мій чоловік нас забрав і ми почали шукати шлях щоб виїхати(мій чоловік доброволець) коли їхали повз місто я була невзмозі тримати сльози.... вони просто лилися градом з очей.... все вкруги палало і рлзліталося на шматки, на тротуарах вздовж доріг лежали мертві люди, дороги усипані частками будинків а всі мости заміновано, нарешті ми знайшли мосточок по якому змогли проїхати.... бачили як палає "Азовсталь " як авіація її бомбардує.... на виїзді з міста вже був блокпост російських вбивць і коли нам пощастило його проїхати, нас не вбили( багато людей забирали і вбивали) 4 дні ми їхали до Запоріжжя а потім далі.

11. Чи було вам страшно? Що не дає вам спокою ночами? Як ви зараз справляєтеся зі стресом?

Звичайно було дуже страшно, ми з чоловіком перші дні у підвалі зовсім не спали, сиділи над донькою а потім вже почали потроху звикли, бо людина до усього пристосовуєтся, лягали спати з единим бажанням просунутися і надалі з бажання вижити і не зламати ся духом! Ось вже півтора роки я бачу у снах лише війну і події в Маріуполі, дітей котрих поховала.... і з жахом просинаюся в ночі і радію що це лише сон.... зі стресом борюся за допомогою антидеприсантів але не дуже допомагає! Іноді задаюся питанням- " чи зможу я все це витримати і якось почати життя з "0"? Поки відповіді на це питання я не маю.

12. Яке життя в Маріуполі за розповідями членів вашої родини?

Де які мої рідні залишились у Маріуполі тому що залишилося де жити бо вже старі і виїхати з відти дуже дорого коштує, вони чекають звільнення Маріуполя Збройними Силами України! Життя там це суцільний жах, немає правосуддя, холод, голод і розбите місто!

13. Чи протидіють українці в Маріуполі? Чи відчуваєте ви, що більшість жителів хочуть повернутися під владу України?

У місті є партизани "Сили спротиву Мариуполя" вони допомагають шукати зрадників та шукають склади боеприпасів російських вбивць їхні розполаги з живою силою (військові рф) і передають данні Україні! Я сама даю інформацію про зрадників, перевірену і підтверджену фото чи відео або від довірених осіб із Маріуполя.

В Маріуполі залишилось місцевого населення десь 20-30 тис людей (до війни було 400-500тис). В Маріуполі дуже багато росіян! Вони приїжджають працювати і їм там дають квартири а місцевим тільки тим дають хто підтримує окупаційну владу.

14. чим, на вашу думку, росіяни відрізняються від українців (що ви дізналися про цю відмінність за останній рік)? Чи здивувала вас ця різниця, адже нас виховували як "братів/сестер"?

Як я вже казала, я їх не навиджу і ми ніколи не були браттями /сестрами! Усе життя росія намагалася нас знищіти і до зараз! Тому моє ставлення не змінилося!

Українці це: незалежні та незламні люди! росіяни це: боягузи та невільники!

15. Що б ви хотіли, щоб світ знав про українців у даний момент часу? А зокрема, про українок?

Українці це показник того як треба захищати свій дім і батьківщину не розділяючи місто чі область в якій ти народився і живеш! Це нація незламний і не підкорених не залежно чі ти чоловік чі жінка чі дитина! Кожен працює на перемогу навіть моя донька плете маскувальні сітки для фронту і допомагає робити різні смаколики котрі мы передаємо волонтерам які везуть їх хлопцям на фронт! Наближаємо нашу перемогу разом.

16. Яке місце чи заняття приносить вам найбільше задоволення?

На цей час тільки допомога ЗСУ! Іноді люблю гуляти по мальовничім місцям міста де я зараз мешкаю але це дуже рідко бо навіть у день може бути обстріл тому майже весь час я знаходжусь біля будинку, страх з Маріуполя залишається зі мною((((

17. що ви зробите насамперед, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

ісля перемоги я хочу возз'єднатися з усією родиною, потім поїхати до Києва і обійняти президента Зеленського! Хочу подякувати йому за те, що він нас не покинув. Потім піду на могили загиблих українців і подякую їм! Герої не вмирають, вони залишаються в наших серцях, назавжди!

Зараз я живу так, ніби час зупинився в березні 2022 року; надворі може бути спекотний серпень або прекрасний осінній день, але в моїй голові все ще початок березня 2022 року (коли відбувалися найстрашніші звірства в Маріуполі). Моє життя зупинилося, і я знаю, що повинна продовжувати жити і йти далі. Слава Богу, моя донька, мій чоловік і я живі, але я мрію про те, щоб Україна повернулася і звільнила Маріуполь.

Я сама мрію про повернення до Маріуполя, де хочу спробувати забути весь цей жах! Я сподіваюся, що одного дня я повернуся до повсякденного життя там.