THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM THE CITY OF DNIPRO.

* All images and answers in the feature were provided by the WOW Woman, unless otherwise specified.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

Librarian, Hero, Mariupol Survivor, Dnipro

“Please picture a local town’s librarian sitting behind an information desk. She is the friendly one, helping teenagers and seniors alike, guiding kindergarteners into a reading circle. Chances are, you pictured Mrs. Viktoria Lisogor at Mariupol’s Korolenko Central Library.

In the early hours of February 24, 2022, Ms. Lisogor and Mariupol’s half a million residents woke up to the sounds of russian bombs. The sovereign nation of Ukraine was being invaded by the Russian Federation from air, sea, and ground. Mariupol, as an industrial port, was on the list of cities the russians aimed to invade rapidly and most cruelly. The situation in Mariupol deteriorated beyond horrific as it quickly became evident that Putin was doubling down. The russians were indiscriminate as they destroyed one apartment block after another, cutting off electricity and water to the city’s residents. People began melting snow, stepping outside to procure food and baby formula. Thousands were burned or buried inside their homes; thousands huddled in the full and stuffy basements of high-rises. For the next several weeks and months, Mariupol was under russian siege.

As the bombing worsened, in an effort to save their children and themselves, people traveled to common city spaces. They were looking for warmth, information, safety, and signs of human kindness. People were seeking other people. Mariupol Public Library filled up with 50 families who had survived bombings, needed a roof over their heads, and were terrified of being alone in dark basements. By this point, many residents had buried their relatives and children in the rubble. The person who brought the families inside, situated them among the bookshelves and barricaded windows, was the head librarian, Viktoria Lisogor.

Outside, russia was annihilating Mariupol, block by block. Inside the freezing library basement, with most windows blown out, Viktoria and the stunned Mariupol residents huddled and counted whistling missiles overhead. Viktoria spent 10 days in that basement before deciding to take a chance and drive out of the city on March 16, 2022, when it became evident that the russians were entering on foot. Her decision proved fateful. Next to the library was the city’s drama theater, which had also become a civilian shelter. Large letters outside spelled “CHILDREN” in chalk. Regardless, on March 16th, russian forces used two 500-kilogram (1,100 lbs) bombs, burying the majority of those inside.

Horrors like these are unbelievable to many, almost alien-like. Yet, this is the true face of the russian aggressor, and the world needs to know about it.

Once the RF moved into the city, no one could save the Korolenko Central Library; the russians demolished both the drama theater and the library, covering up their numerous human rights violations and burying their atrocious crime scenes under the rubble.

Ms. Lisogor is now in my hometown of Dnipro, but she has not given up on Mariupol. She pours herself into the gargantuan effort of rebuilding the Mariupol library archive from a distance. This is a noble and important undertaking that shows resistance, and many Ukrainians are supporting Viktoria. Ms. Lisogor is a remarkable woman who showed resolve and defiance in the face of true evil. It is with sorrow, pride, and admiration that I bring you her words.”

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman.

3. What did you study and what profession do you work in now?

I studied in Kharkiv, at the Kharkov State Academy of Culture. My specializations: librarian and bibliographer. I devoted my entire career to the library. I initially started working there as a secretary-typist, then as a librarian. By 2017, I was appointed to the position of the Director of the Central City Public Library of the Mariupol City Council and its branches. I continue to work in the same position since the evacuation.

4. What did your usual day look like in Mariupol before the war and how has your life changed since the full-scale invasion of Ukraine?

MARIUPOL BEFORE FULL—SCALE RUSSIAN INVASION

Only now do we (those of us who managed to escape the russia-occupied Mariupol into Ukraine-held territory) realize how happy we all were. Each morning started like that of many Ukrainians, with a cup of coffee and planning for the day. I had my favourite job, to which I flew as if on wings. In the evening, the family would gather for dinner and talk about that day's events.

Weekends were usually spent either at our sea or at my parents' place in the country. On holidays, the family always travelled around Ukraine or went abroad. We had plans for the future and a happy life. We had housing, good living conditions, our hometown was prosperous and we worked hard to make it even better.

Photo 1: Celebrating Library Day with the team in September 2021. Photo 2: Cultural Workers Day 2021. Фото 1: день бібліотек з колективом - вересень 2021 рік. Фото 2: день працівників культури 2021 рік.

Photo 3: Gifts to our library from the Mariupol State University, early February 2022. Photo 4: February 16, 2022 - Day of Unity with the library staff and colleagues. Photo 5: Presentation of the latest technologies in the library, from 2019. Photo 6: Ukrainian Independence Day, summer 2021. Фото 3: дарунки для бібліотеки від маріупольського державного університету - початок лютого 2022 р. Фото 4: 16 лютого 2022 рік - День Єдності з колективом. Фото 5: презентація новітніх технологій у бібліотеці - 2019 рік. Фото 6: день Незалежності України - літо 2021 рік

mARIUPOL After FULL—SCALE RUSSIAN INVASION

On February 24, 2022, life was divided into the before and the after. The family is now divided. My daughter and I live in the Dnipro city. She works as a teacher in a city school. I am working in my position, refusing to give up, collecting books to restore the libraries of Mariupol after the city's de-occupation. My husband is defending our homeland. My parents stayed in Mariupol. There is no way to get to them now. I lost my home, it was burned by the orcs and the building was demolished for good in December 2022.

Now, every morning starts with the news, with hope and faith in victory and the return to my hometown. Until this horror ends, I have no plans because there is no safe city in Ukraine.

What were you doing in Mariupol when the Russian bombing started? How did you keep involved and what inspired you to help others? At what point did you decide that leaving was the best option for you?

A few days before the invasion, there were various rumours, but still, I thought that common sense would prevail, and I tried to push those feelings aside.

On the morning of February 24, 2022, I woke up to the sound of an explosion. I immediately called my colleague and told her that it was very loud on the outskirts of the city (in the village of Sartana), and everybody was hiding in their basements, so they would not be able to come to work.

From the news, I learned that war had broken out, and that russia was bombing all Ukrainian cities. My husband was called in to work on an emergency call. My daughter did not go to work. I wrote in the group chat to all library employees to stay home from work, and then got up and went in. No one was able to stay at home, and I met several of my colleagues there. We spent the whole day reading the news, we couldn't do anything else. My husband urged me to leave, but I refused. I could not yet imagine the horror that awaited us. His organisation was ordered to evacuate. My daughter and I stayed in the city.

On the same day, we went to the library to spend the night, as it was safer than the 7th floor with windows overlooking Azovstal plant. In the first days, there was still communication, electricity and gas. In the afternoon, we would come home to cook and take a shower, and in the evening we would go to sleep in the library. We were joined by a few other employees with children, because it was already scary to stay on the upper floors at night. The explosions were getting closer and closer. There were long queues at the ATMs. There were empty shelves in the shops. Chaos was beginning to break out in the city, people were looting the shops, stealing everything they could.

IIn early days of March 2022, the power and communication went out. There was no more gas. We slept in the library already. On March 5th, guys from Mariupol police came to the library because their headquarters had been bombed. The police officers brought their families to shelter them in the library basement. The next day, people from the neighbouring houses started coming to the library because there was not enough space in their own basements and the high-rises basements were full. We were in the city center and most folks wanted to be closer to the center because the outskirts were becoming increasingly dangerous.

By March 15th, there were as many as 50 people sheltering inside our library. I played the role of a guardian, because I had to accommodate people and show them everything. We had to risk going to the well for water under heavy shelling. We shared all the food we had. We were very excited about the rain and snow, because we could melt snow and drink water. Although it was very cold, -8 degrees and we were freezing, no one got sick, it must have been the adrenaline.

The police officers were responding to population's distressed calls until the last minute. When they used to return from their shifts, they had no expression on their faces because the things they saw could not be processed nor understood by human beings. There were pure atrocities perpetrated by the invader. There were dead and wounded people on the streets, with limbs blown off.

The worst part were the russian planes. After spending so many days and nights sheltering, we began to discern the type of plane, and how many minutes it took for the bombs to start falling and exploding. We just sat and waited to see where the would hit. It was horrible, because every minute we were terrified that this was the moment we would get hit and we had so many children.

The nights were also terrible because the shelling kept us awake, on alert all night long. We prayed. Most of all, I was afraid for my daughter, who is young and had her whole life ahead of her.

For two weeks we were unable to leave the library, to be able to go up to the street even for a minute. It was too dangerous and terrifyingly loud. The entire library building was missing windows and doors were blown out by the blast waves. We created a small fire and cooked on it at the very entrance to the buildling. We could not step away even a meter, because bullets were whistling in all directions. There was no cell phone reception. I didn't know where my husband, my mother and brother were, or what happened to them. On the radio there were only voice messages from russians calling residents of Mariupol to surrender.

It was horror.

Please describe how you left the city? Did you see humanity around you (people helping each other or taking advantage of each other?) Do you have any stories when you realised that you were surrounded by the kindness of Ukrainians?

I didn't think about leaving, because there were rumours that there was no green corridor, and that those who were leaving on their own would take fate into their own hands. It was reported that many cars were shot at. Many ended up returning because it was unsafe.

On March 14th, one of the women sheltering in the library with us managed to run to her apartment quickly. Upon returning, she told me that she saw people at the church under the steeple (near the drama theatre) who were calling their families from their mobiles. She climbed up there and called her father. She told him that we were alive and where we were. By that time, we found out that our husbands were in Kropyvnytskyi. They informed us that they would find someone who could evacuate us.

On March 15th, people started to leave the city, some by car, some on foot. There were only 8 of us left in the library. The orcs were now bombing Azovstal plant and by then occupied most of the city.

I didn't want to leave, but I realised that I couldn't stay; it was life-threatening. On March 16th, early in the morning, I managed to run to my apartment under fire. I have not been home for two weeks. The windows were smashed, the furniture was lying around the apartment from the blast waves. I took some things and returned to the library with one suitcase. I knew I had to say goodbye to the apartment. I had lived there for 25 years.

At 11:30, a man came into the library, said he was a volunteer and had come to pick us up. There were five of us left. My daughter and I and my friend with her two children. We had a suitcase each and that was it. It was a small van. We were told to lie down on the floor because bullets were whistling. We did so, but we looked out and saw the ruined city. We were driving and crying.

After leaving Mariupol on the 16th of March, I was able to get to Ukraine (Zaporizhzhia) only on the 26th. We spent several days in Manhush (Ukrainian: Мангуш) is an rural settlement in Donetsk Oblast and Berdyans'k, a port city in Zaporizhzhia Oblast. People at that time were completely united. Everyone shared food and petrol. They helped as much as they could. They especially helped us, the people of Mariupol. They let us stay in their homes for the night, warmed and fed us. I especially remember a first piece of bread I tasted in a month. Yes, there were those folks who profited from us. But that's all in the past.

WOULD YOU HAVE DONE ANYTHING DIFFERENTLY DURING YOUR TIME IN MARIUPOL?

I haven't thought about it. I probably would have done exactly what I did. I'm proud that everyone who was hiding in the library escaped. Every one of those people is alive. We all were able to get out in various ways.

The library building itself was severely damaged because of the targeted bombings of March 19th and 20th. An employee who remained in Mariupol with her family told me about it. After that time period, people had a very hard time getting out alive. I think the "russian world" supporters were brought in and policed the city heavily.

WHAT DO YOU THINK PEOPLE IN OTHER COUNTRIES WHO CANNOT COMPREHEND THE REALITY OF WHAT HAPPENED IN MARIUPOL SHOULD UNDERSTAND ABOUT THIS SPECIAL CITY ON THE SEA OF AZOV?

For us Mariupolites, it was the best city in the world. Our childhood home. The warm and gentle sea. It was our life. Now, it's as if our hearts have been torn out of our chests. Those of us who managed to escape may physically find ourselves in different cities, but our souls are in Mariupol. Only people from Mariupol can truly grasp what happened there. One had to see for themselves to understand.

5. What are your strengths and superpowers?

Only after what I went through (Mariupol siege, escape and resettlement in Dnipro) did I realize that I am a very strong woman in spirit. I also love life and my family very much. Thoughts of both helped me survive.

The hell russans created in Mariupol also taught us all how to survive. Unfortunately, it showed me true faces of many people with whom I don't even want to exchange greetings now. I have erased them from my life. Only the most genuine people remain.

6. What specific actions (big or small) have you taken and continue to take to help Ukraine and the Ukrainian people?

I continue to work in Ukraine, with my team of like-minded people. In Mariupol municipality, with Mariupol residents and for Mariupol residents. We are few in numbers, but we share deep love for our city. We won't let anyone forget about it.

Photos from Mariupol, before the russian invasion. Ms. Lisohor took pride in her job, loved her city. Above are images before the russian attack, with library colleagues, efforts to improve the library user experience and innovate, meetings with Ukrainian authors and growing library’s collection with international titles. Фотографії з Маріуполя до російського вторгнення. Пані Лісогор пишалася своєю роботою, любила своє місто. Вище - фотографії до російської атаки, з колегами по бібліотеці, зусилля, спрямовані на покращення користувацького досвіду та впровадження інновацій, зустрічі з українськими авторами та поповнення бібліотечної колекції міжнародними виданнями.

I dream of returning to the city and reopening all 15 libraries there. This is the reason I am collecting books; I want to restore the collection for the city's libraries after Mariupol's de-occupation. I am sure it will happen sooner or later. I am collecting office equipment for my work. I communicate with my readers online. I hold events for them, etc. Together, we feel as if we are still in Mariupol. We are united in our struggle for the right to live.

7. How do you take care of yourself? Is it possible to remain mentally strong in a time of war? What exactly helps you keep yourself composed?

These two and a half years have been very difficult, because I am far from home and the city. My soul is in pain. The wounds are not healed. It's very difficult morally, especially when you see what the orcs are doing to our city. My family and my job help me survive. And also my loved ones, the Mariupol residents who managed to flee. I feel fortunate to have them because when I first got out of the occupation, and ended up in another region, there was no one from there from Mariupol. I was alone in my misery. Those who have not been through that hell will never understand us. There are 12,000 of us Mariupolites here in Dnipro and we regularly meet at the humanitarian hub "I am Mariupol".

We are like a family, when we are together, we can't stop talking and remeniscing. Our conversations often veer to remembering the past.

Unfortunately, we don't have any dreams for the future yet. We are bound by our special home, our city by the sea. This means we will definitely return, because we will be happy only there, but only in Ukrainian Mariupol.

8. Do you feel that the war has changed you? In what ways? Were you surprised by yourself (how you held on, stayed strong, found inspiration in unexpected sources, etc.), by your country, by your ideas about humanity, by your attitude to the world? What was an epiphany for you?

Yes, it definitely changed us. We have become like steel and at the same time very sensitive and humane to other people's pain, because we experience it ourselves. I also learnt that I can hate. I hate the whole of Russia because it causes so much grief to Ukrainians. I hate all those collaborators who have sold out and serve that government. I'm disgusted by the employees we worked with for many years, and now they are glorifying the Russian world. For me, this is a betrayal. And now many people do not exist for me.

9. What do you want the world to know about Ukrainians at this moment? About Ukrainian women?

Ukrainians are unbreakable. We are free and independent. We will never be enslaved, that's why we are continually fighting. We are a nation of victors. I am sure of it.

10. Who are some of your inspirational WOW-Women?

All Ukrainian women who have remained in Ukraine. I'm proud of all of us who continue to work in our home country despite all the difficulties and challenges. I do not condemn those who have gone abroad. Everyone has different circumstances. But Ukrainian women in Ukraine are unique, tough and unconquerable.

11. What place or activity makes you the happiest?

The sea and reading. Also, when my family is nearby, healthy and happy.

12. What will be the first thing you do when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war is over?

I will return to my hometown, to my mother. I will visit my father's grave. I would like to own a place in my home town, Mariupol. I would like for my relatives, friends and dear acquaintances to remain alive and healthy after this war.

13. How do you feel about the nation and its transition to the Ukrainian language? How Russian propaganda about the "suppression of Russian speakers" was initially perpetuated in the United States. Now the world knows the truth. Did you easily "switch" to the Ukrainian language? How did you manage it?

I believe our nation is a real people and patriots of their country. I switched to Ukrainian very easily. I am one of those people who they say "went to bed on February 23rd and truly awakened on February 24th".

Unfortunately, russian propaganda continues to work in the occupied Ukrainian towns and villages. Nothing sacred remains there except the constant news about evil Ukraine and hatred of all things Ukrainian. I know this from my relatives who stayed there.

14. In your opinion, how do do Russians as a people differ from Ukrainians? Were we aware of these differences before the full-scale conflict? Or were we in a state of denial?

After the full-scale invasion, I consider them a non-nation. They have no humanity, they are cruel. Ukrainians are not like that. I began to understand all this in 2014, when they were on the outskirts of Mariupol. But then it didn't come to such an extreme. Up until 2022, I continuned to watch russian sports programmes, cheered for russian figure skaters, etc. I watched Russian films. Now, I absolutely do not. I am disgusted by them. I can't even communicate with my aunt from Stavropol, Russia. According to her, "everything is ambiguous" about the war and russia's war in Ukraine. Finally, I switched from russian to Ukrainian language on my own.

15. Do you feel that people who left Ukraine during the 2022 exodus wave, or those Ukrainians who have been living abroad for years, have any responsibility to their homeland?

I don't want to speculate on this. They have chosen their own path. But they are still Ukrainian, so I'll leave it at that.

16. Where can others find information about you/your activities? (links to website, social media pages, etc.)

Facebook:

@viktoria.lisogor

V.G. Korolenko Central City Public Library, Mariupol

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE" - З МІСТА ДНІПРО.

* Всі фотографії та відповіді в матеріалі були надані WOW Woman, якщо вказано інакше.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

Уявіть собі бібліотекарку вашого містечка, яка сидить за інформаційним столом. Вона привітна, допомагає і підліткам, і людям старшого віку, приводить до читацького гуртка малечу з дитячого садочка. Швидше за все, ви уявляли собі пані Вікторію Лісогор у Маріупольській центральній бібліотеці ім. Короленка.

Рано-вранці 24 лютого 2022 року пані Лісогор і півмільйонне місто Маріуполь прокинулися від звуків російських бомб. Суверенна держава Україна була атакована Російською Федерацією з повітря, моря та землі. Маріуполь, як промисловий порт, був у списку міст, які росіяни планували захопити якнайшвидше та найжорстокіше. Ситуація в Маріуполі погіршилася настільки, що стала просто жахливою. Росіяни діяли без розбору, руйнуючи один багатоквартирний будинок за іншим, відключаючи мешканців міста від електрики та води. Люди почали розтоплювати сніг, виходити на вулицю, щоб дістати їжу та дитяче харчування. Тисячі людей згоріли або були поховані в своїх будинках, тисячі тулилися в переповнених і задушливих підвалах багатоповерхівок. Наступні кілька тижнів і місяців Маріуполь перебував у російській облозі.

З посиленням бомбардувань, намагаючись врятувати своїх дітей і себе, люди виходили у спільні міські приміщення. Вони шукали тепла, інформації, безпеки та ознак людської доброти. Люди шукали інших людей. Маріупольська публічна бібліотека наповнилася 50 сім'ями, які пережили бомбардування, потребували даху над головою і боялися залишатися на самоті в темних підвалах. До цього моменту багато мешканців поховали своїх родичів і дітей під завалами. Людиною, яка занесла сім'ї всередину, розмістила їх серед книжкових полиць і забарикадованих вікон, виявилася головна бібліотекарка Вікторія Лісогор.

У той час ззовні росіяни знищували Маріуполь, квартал за кварталом. У промерзаючому підвалі бібліотеки, з вибитими вікнами, Вікторія і приголомшені маріупольці тулилися один до одного і рахували свистячі ракети над головою. Вікторія провела 10 днів у цьому підвалі, перш ніж вирішила ризикнути і виїхати з міста 16 березня 2022 року, коли стало очевидно, що росіяни входять пішки. Її рішення виявилося доленосним. Поруч з бібліотекою знаходився міський драматичний театр, який також став притулком для цивільних. Ззовні великими літерами крейдою було написано "ДІТИ". Незважаючи на це, 16 березня російські війська застосували дві 500-кілограмові (1100 фунтів) бомби, поховавши більшість тих, хто знаходився всередині.

Такі жахіття здаються багатьом неймовірними, майже фантастичними. Але це справжнє обличчя російського агресора, і світ має знати про нього.

Після того, як РФ увійшла до міста, ніхто не зміг врятувати Центральну бібліотеку ім. Короленка; росіяни зруйнували і драматичний театр, і бібліотеку, прикриваючи свої багаточисельні порушення прав людини та ховаючи під завалами місця своїх жорстоких злочинів.

Пані Лісогор зараз перебуває в моєму рідному місті Дніпрі, але вона не забула про Маріуполь. Вона докладає всіх зусиль для відновлення архіву маріупольської бібліотеки, перебуваючи на відстані. Це благородна і важлива справа, яка демонструє стійкість, і багато українців підтримують Вікторію. Пані Лісогор - видатна жінка, яка продемонструвала рішучість і непокору перед обличчям справжнього зла. З сумом, гордістю і захопленням я передаю вам її слова".

- Ольга Шмайденко, Засновниця WOW Woman.

Бібліотекар, Героїня Виживша Маріуполь, Дніпро

1. Імʼя.

Вікторія Лісогор.

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Народилась в м. Маріуполь, до вторгнення рф там і жила. Зараз тимчасово знаходжусь в м. Дніпро.

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

Навчалась в м. Харків, в Харківській державній академії культури. Спеціальність – бібліотекар – бібліограф. Всю свою трудову діяльність присвятила бібліотеці. Там почала працювати секретарем-друкаркою, потім бібліотекаром. У 2017 році призначена на посаду директора Комунальної установи «Центральна міська публічна бібліотека Маріупольської міської ради з філіями». На цій же посаді продовжую працювати в евакуації.

4. Як виглядав ваш звичайний день до війни та як змінилася ваше життя після вторгнення в Україну?

Тільки зараз усі ми усвідомлюємо, які ми були щасливі. Кожен ранок починався як у багатьох українців, з запашної кави та планів на день. Була улюблена робота, на яку летіла ніби на крилах. Ввечері родина збиралася за вечерею та розповідали про події дня. Вихідні завжди або на нашому морі, або у батьків в селі. У відпустку завжди родиною вибирались у мандрівки Україною або за кордон. Були плани на майбутнє та щасливе життя. Було житло, гарні умови, рідне місто процвітало і ми працювали, щоб зробити його ще краще. Але 24 лютого 2022 року розділило життя на до та після. Зараз родина розділена. Я з донькою проживаю в м. Дніпро.  Вона працює вчителькою у міській школі. Я працюю на своїй посаді, не здаюсь, збираю книжки для відновлення книгозбірень міста Маріуполя після деокупації міста. Чоловік захищає нашу Батьківщину. Батьки залишились в Маріуполі. Добратись до них зараз немає ніякої змоги. Своє житло я втратила, його спалили орки та знесли будівлю ще в грудні 2022 року. Зараз кожен ранок починається з новин, та надії і віри в перемогу та повернення в рідне місто. Планів немає ніяких, поки не скінчиться весь цей жах, бо в Україні немає безпечного міста.

Що ви робили в Маріуполі, коли почалися російські бомбардування? Як ви залишалися активними і що надихало вас допомагати іншим? У який момент ви вирішили, що виїхати - це найкращий варіант для вас?

За декілька днів до вторгнення вже були різні чутки, але думала, що все ж таки здоровий глузд переможе, і всі думки намагалась від себе відштовхнути. Вранці 24 лютого 2022 року прокинулась від вибуху, який було чутно. Зразу ж зателефонувала співробітниці і сказала, що в них на околиці міста (в селищі Сартана) дуже гучно, усі сидять по підвалам, і на роботу приїхати вони не зможуть. З новин дізнались, що почалася війна, усі міста України бомблять рф. Чоловіка визвали на роботу тривозі. Донька на роботу не пішла. Я написала у чаті всім співробітникам, щоб не виходили на роботу, а сама зібралась та пішла. Ніхто не міг сидіти вдома, тому зустріла там і своїх співробітників. Цілий день ми читали новини, нічого робити не могли. Чоловік вимагав виїжджати, але я відмовилась, бо не могла уявити того жаху, який нас чекав. Їх організація за наказом була евакуйовано. Ми з донькою залишились в місті. В цей же день на ніч прийшли ночувати в бібліотеку, там було безпечніше, ніж на 7 поверсі з вікнами на Азовсталь. Перші дні ще був зв'язок, світло, газ. Вдень ми приходили додому зварити поїсти, прийняти душ, а увечері йшли до бібліотеки. До нас доєднались ще декілька співробітників з дітьми, бо вже було страшно залишатись на поверхах вночі. Вибухи вже доставали все ближче і ближче. В банкомати були страшенні черги. В магазинах пусті полички. У місті почався хаос, уві крамниці морадерили, тягнули все що можна, грабували.

На початку березня зникло світло і зв'язок. Не було вже газу. 5 березня до нас постукали поліцейські, бо їх будівлю розбомбило, привезли свої сім’ї. Наступного для до бібліотеки стали прибували люди з сусідніх домівок, бо не хватало місця у підвалах. Люди йшли до центру міста, бо околиці було вже дуже небезпечно. До 15 березня в бібліотеці будо до 50 осіб. Я виконувала роль коменданта, бо треба було розмістити людей, все їм показати. Під обстрілами ходили до криниці по воду. Усі продукти, що були ділили на всіх. Дуже раділи дощу та снігу, бо його можна було топити та пити. Хоча було дуже холодно, до 8 градусів морозу, і ми дуже мерзли, але ніхто не хворів, був мабуть адреналін.  Хлопці з поліції до останнього виїжджали на виклики, а коли повертались на них не було лиця, бо те, що вони бачили не вкладалось в голові. На вулицях були мертві та поранені люди, в відірваними кінцівками. Саме страшне було – літаки. Ми вже чули і знали через скільки хвилин вони кидатимуть бомбу, сиділи і чекали куди попадуть. Це був жах, бо кожну хвилину боялись, що на нас, а в нас діти. Ночі також були страшними, бо стрілянина не давала заснути ні на хвильку. Ми молились про те щоб вижити. Більше всього боялась за доньку, вона така молода, їй жити й жити. Вже 2 тижні ми не могли виходити в бібліотеки навіть на вулицю, було небезпечно. В будівлі від вибухових хвиль повибивало вікна і двері. Ми готували на вогнищі біля самого входу, бо відійти не могла ні на метр. Скрізь свистіли пулі. Зв’язку не було, я не знала де і що з чоловіком, що з моєю мамою та братом. А по радіо були тільки призиви росіян здаватися. Це жах.

Опишіть, будь ласка, як ви виїхали з міста? Чи бачили ви людяність навколо себе (люди допомагають один одному чи користуються?) Чи є якісь історії, коли ви зрозуміли, що вас оточує доброта українців?

Про те, щоб виїхати, я не думала, бо доходили чутки, що коридору немає, хто їде сам, бере на себе свою долю. Багато машин розстрілювали, хтось повертався.

14 березня одна дівчина, яка є донькою друга мого чоловіка змогла вибігти з нашого укриття, їй треба було подивитись свою квартиру неподалік. Повернувшись вона розповіла, що побачила на церкві під куполом людей (це біля драм театру) і вони телефонують рідним. Вона залізла туди і зателефонувала батькові. Розповіла, що ми живі та де знаходимся. На той час ми дізналися, що наші чоловіки були у Кропивницькому. Вони сказали нам, що будуть шукати хто зможе нас вивезти.  15 березня вже почали потроху вибиратись з міста люди, хто на автівках, хто пішки. Нас також в бібліотеці залишилось тільки 8. Бо орки бомбили переважно Азовсталь, та зайняли більшу частину міста. Я не хотіла їхати, але розуміла, що залишитись там не зможу, це небезпечно для життя. 16 березня рано в ранці я змогла під обстрілами збігати додому. Не була там 2 тижні. Вікна вибиті, меблі валялись по квартирі від вибухових хвиль. Взяла деякі речі і з одної валізою повернулась до бібліотеки. Як знала, що треба попрощатись з квартирою. В якій прожила 25 років. В 11-30 до бібліотеки зайшов чоловік, сказав, що волонтер і приїхав по нас. Нас було 5 чоловік. Я з донькою і подруга з 2 дітьми. У кожного з нас було по 1 валізі і все. Це був невеликий бус. Нам сказали лягти на підлогу, бо свистять кулі. Так і зробили, але виглядали і бачили понівечене місто. Ми їхали і плакали, бо нічого не могли зробити.

Виїхавши з Маріуполя 16 березня я змогла добратися до України (Запоріжжя) тільки 26 березня. Декілька днів ми були в Мангуші, Бердянську. Люди в той час були одне ціле. Всі ділились харчами, бензином. Допомагали як могли. Особливо маріупольцям. Пускали на ночівлю в свої будинки, обігрівали та кормили. Особливо пам’ятаю перший кусок хліба, якого не бачила місяць. Так, були і такі, що на нас наживались. Але це все в минулому.

Чи зробили б ви щось інше за час перебування в Маріуполі?

Не думала про це. Напевно зробила б саме так, як зробила. Пишаюсь тим, що усі врятувались, хто переховувався в бібліотеці. Всі живі. Вибрались по різному. Сама бібліотека постраждала дуже, бо з 19 на 20 березня було спрямоване бомбардування. Про це мені розповіла співробітниця, яка залишилась з родиною там. Але після того і вони тяжко але вибрались живі. Думаю навели прихильники русского мира, бо там було багато поліції. 

Що люди в інших країнах, які не можуть осягнути реальність того, що сталося в Маріуполі, повинні розуміти про це особливе місто на Азовському морі?

Для нас це було саме краще місто. Воно було рідне з дитинства. Тепле та лагідне море. Це наше життя. А зараз у нас вирвали ніби серце. Ми начебто тілом по різним містам а душа наша там. Це напевно розуміють тільки маріупольці. Там требу побувати, щоб це зрозуміти.

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Тільки після того, що я пережила, я розуміла, що я дуже сильна духом. Ще дуже люблю життя, та своїх рідних. Саме ці думки допомогли вижити.  Маріупольське пекло навчило нас і виживанню. Нажаль показало обличчя багатьох людей, з якими зараз навіть вітатися не хочу. Викреслила зі свого життя. Зате залишились тільки найсправжні.

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Я продовжую працювати в Україні, в своїй команді – однодумців. В маріупольському муніципалітеті, з маріупольцями та для маріупольців. Нас небагато, але ми пропитані любов’ю до свого міста, що не даємо нікому забувати про нього. Я мрію повернутись до міста та відновити роботу усіх 15 бібліотек. Тому збираю книжки для відновлення фонду для книгозбірень міста після деокупації. Впевнена рано чи пізно це буде. Збираю оргтехніку для роботи. Спілкуюсь зі своїми читачами онлайн. Проводжу заходи для них та ін. Ми всі почуваємо себе ніби в рідному місті, бо ми разом, ми єдині в своїй боротьбі за право жити.

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе до купи?

Ці 2 в половиною роки дуже тяжкі, бо далеко від дому, міста. Душа болить. Рани не загоєні. Морально дуже важко, особливо коли бачиш, що роблять орки з нашим містом. Допомагає вижити родина та робота. І ще свої рідні – маріупольці, бо коли тільки я вибралась з окупації була в іншій області, і там не було нікого з мого міста. Я була самотня у своєму нещасті. Ті хто не пройшов це пекло ніколи не зрозуміють нас.  В Дніпрі 12 000 т. маріупольців. Ми бачимся в гум. хабі ЯМаріуполь. Дніпро. Ми ніби одна сім’я, не можемо наговоритися, і кожен раз довго говоримо та згадуємо своє минуле. А от мрій на майбутнє поки що нажаль немає. Нас тримає місто біля моря. А це значить обов’язково повернемося, бо щасливі будемо тільки там, але тільки в українському Маріуполі.

8. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Так, змінила однозначно. Ми стали ніби сталеві і в одночас дуже чутливі та людяні до чужого болю, бо самі переживаємо його. А ще, я дізналась, про себе, що я можу ненавидіти. Ненавиджу усю росію, бо стільки горя чинить українцям. Ненавиджу усіх тих колоборантів, що продалися та  прислужують тій владі. Мені огидні співробітники з якими ми працювали багато років, а зараз вони прославляють руский мир. Для мене це зрада. І тепер багато кого для мене не існує.

9. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Що українці незламні. Ми вільні і незалежні. Рабами ми ніколи не будемо, тому і весь час в боротьбі. Але ми – нація переможців. Впевнена.

10. Які WOW-жінки вас надихають?

Усі українки, що не виїхали з України. Я пишаюсь нами всіма, хто продовжує попри всі складнощі та негаразди працювати в рідній країні. Я не засуджую, тих хто виїхав за кордон. У всіх різні обставини. Але українки в Україні особливі, сильні та непереможні.

11. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Море та читання книг. Щоб усі рідні були поряд, здорові та щасливі.

12. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Повернусь в рідне місто, до мами. Відвідаю могилу свого батька. Хочу своє житло і саме в рідному місті. Щоб усі рідні, близькі, знайомі та друзі після цієї війни залишились живими і здоровими.

13. Як ви ставитеся до нації та її переходу на українську мову? Як російська пропаганда про "придушення російськомовних" спочатку увічнювалася в Штатах. Тепер світ знає правду. Чи легко ви "перейшли" на українську мову? Як вам це вдалося?

Вважаю нашу націю – справжніми людьми і патріотами свої країни. На українську перейшла дуже легко. Я з тих про яких кажуть: Легла спать 23 февраля а прокинулась 24 лютого». Пропаганда росії нажаль і далі працює уже і в окупованих містах і селах. Там крім тих новин про погану Україну і ненависті до України немає нічого святого. Це знаю від близьких, що залишились там.

14. Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення?

Після вторгнення рф я вважаю їх недонаціїю. В них немає людяності, вони жорстокі.  Українці інші. Я все це стала розуміти ще в 2014 році, коли вони були на підступах до Маріуполя. Але тоді до цього не дійшло. Але навіть до  2022 року завжди дивилась спортивні програми з участю російських спортсменів, вболівала за фігуристок та ін. Дивилась російські фільми. Зараз – категорично НІ. Мене відвернуло від них. Навіть з рідною тіткою зі Ставрополя я не спілкуюсь. Бо там «все неоднозначно». Я самостійно перейшла на українську.

15. Чи відчуваєте ви, що люди, які виїхали з України під час хвилі виїзду у 2022 році, або ті українці, які вже роками живуть за кордоном, чи мають вони якусь відповідальність перед батьківщиною?

Не хочу про це розмірковувати. Вони самі вибрали свій шлях. Але вони українці, тому.

16. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соц.мережах тощо)

Фейсбук: @viktoria.lisogor

Центральна міська публічна бібліотека ім. В.Г. Короленка м. Маріуполь