This Inside Ukraine story is from Lviv.

* All images and answers in the feature were provided by the WOW Woman, unless otherwise specified.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, for SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

”The word "multik," translated as “children’s cartoon,” evokes joy and nostalgia for most Ukrainians, reminding us of the innocence of childhood. For the past two and a half years, Multik has been the call sign of one of the toughest women I know, Yana Zalevska. A drone pilot and a Ukrainian defender in the Armed Forces, Yana’s wisdom and measured self-awareness overwhelm me with pride. It’s impossible to feel otherwise after reading her words, paired with images from her time on the frontline.

Yana’s youth contrasts with her steely determination, grit, and wisdom of a person four times her age. I’m touched by Yana’s unflinching honesty about the hardships she’s faced, her recovery from horrendous russian shelling, and incredibly sweet reflections on small self-care rituals amid the chaos of the war zone. Despite being in her early twenties, Yana has already witnessed and endured profound loss. Despite everything, or perhaps in spite of it, Yana carries the resilience of an old soul, combined with the positive outlook of a “multik.” As for her sense of humour, it has remained intact! Yana’s Instagram handle lists her place of work as the “Prison & Correctional Facility”. When it comes to dealing with russians, I’d say that’s spot on!

This is what russians do to my people—Ukrainians who only wish to live peacefully on their own land, in their homes, with their loved ones. Yana has no right eardrum, part of her left one is missing, there are sharpnel fragments in her eyes, her hands are burned, and she has wounds on her body and face.

Drone Pilot, Armed Forces of Ukraine, Lviv

4. What did your typical day look like before the war and how has your life changed since russians invaded? Where were you and how did you learn about the beginning of the russian attack? What difficulties did you face after the invasion?

Before the war, I used to feel completely at-home and safe in my home town. I could walk freely in the streets of my city, even at night, and not worry about my life. I was busy making life plans and discovering who I was, acquiring various skills and planning for the future. I was raising my daughter and living a peaceful and quiet life.

The war caught me in Kherson. I arrived not long before the full-scale invasion began because I had to prepare some documents to go abroad to join my husband. However, on February 24, at 5 a.m., my father called me with the words ‘Pack your bags. The war has started' I could have gone abroad without any problems, but I felt uneasy inside, “how can I go and live peacefully while my people are dying here?” After thinking for a couple of hours, I decided to stay in Ukraine.

At the time, I didn't know I was going to join the army, so I looked for volunteer opportunities and asked what I could do to help. Russians were already in our city, on foot. So some local Ukrainian guys organised a ‘ Neighbourhood Watch’, but they didn't want to accept me because I was a woman and it was not a "woman's business". Now, serving in the army, I understand their comments. At the time, no one had weapons and these guys would walk around with sticks and bats, patrolling the city on-foot, trying to prevent russians from harassing Kherson civilians.

We suddenly understood that we were left in the city, face-to-face with the enemy who came to kill us, not "save us". It was scary. We were under a full russian occupation, and there were problems with food supply. I remember long queues to buy some bread or meat, I'm not even talking about sweets or cigarettes. Russians brought their own supplies with them but you just can't compare; we were used to all the good stuff, you can't smoke or drink their poison. Girls had to disguise themselves and cut their hair more like boys because we didn't want problems with the russian soldiers; we understood that for them, women were like prey to be hunted down.

5. What are your strengths and superpowers?

I don't want to boast about myself, but I think it's the ability to conquer my fear and accurately complete a task or the mission. I can find the right words for the person at the time when they most need to hear them. I know how to forgive. These qualities are very useful when working in a team. But I also know how to civily end a conversation, while at the same time remaining on good terms with my brother or sister-in-arms. Regardless, I’ll always be there for them in the time of need.

"We made our choice without hesitation. We went to defend not our land, but our families, our future—a future we will continue to fight for, even after the war. Only those who don't know how to defend their freedom can lose it." / “Ми робили свій вибір не вагаючись, ми йшли захищати не землю, а свої сімʼї, своє майбутне, котре і після війни ми будемо виборювати. Втратити свободу може лише той, хто не вміє її захищати.” - Yana Zalevska

7. How do you take care of you? Is it possible to remain mentally stable in a time of war? What helps you to pull yourself together?

How do I take care of myself? Oh, I’ve got my little girly rituals to help with that! Even at the frontlines, I carry a small bag with face masks, creams, and hair care products. At first, the guys might chuckle, like, “What are you bringing that stuff out here for?” but then they usually end up asking to use something themselves. I’ll say it again—there’s still life here. If I really need to, I step away from everyone and let my emotions out. You have to, you can’t bottle them up.

images 1,2 from Yana Zalevska’s private collection, image 3 by Iryna iSky, image 4 by Illya Larionov

My family also supports me a lot. There have been some really tough days for me emotionally, but I got through them thanks to their incredible support and belief in me. I knew this path would be hard and full of challenges, but I chose it on my own, fully aware of what I was getting into. Even when I feel like giving up, I remind myself who I’m here for and why.

images from Yana Zalevska’s private collection and by @kriuchkova_katherine

8. Do you feel that the war has changed you? How? Have you surprised yourself (in how you held on, stayed strong, found inspiration in unexpected places, etc.), or in your country, in your understanding of humanity, in your view of the world? Was there a revelation?

Yes, I feel like the war has changed me. First and foremost, it stripped the masks off all of us, revealing, to ourselves and others, who we truly are. My thinking and the way I see others have changed. But one thing remains constant—my love for Ukraine. Sometimes I feel emotionally drained, and in those moments, the key is to listen to yourself and ask for help in time. I work with a therapist to avoid shutting down or taking things out on my loved ones. War takes all your strength and time, but we’ve learned to appreciate simple moments, like going out for a good cup of coffee on a day off, or when I hop in the car, turn on some music, and drive through Donbas.

Am I surprised by my decision to join the Armed Forces? There’s no clear answer yet. Since I was 16, my father told me to consider a military career. I always laughed and said it was like two parallel lines that would never cross. But on February 24, I made the decision to stay in Ukraine and fight for our freedom.

9. What do you want the world to know about Ukrainians right now? About Ukrainian women?

We’re home! We have nowhere to run or retreat to! We won’t give up! I see no future with russia at all. They’ve brought us so much pain, and forgiving them or letting them back in is unimaginable. I made my decision on February 24—if I’m going to die, it’ll be as a Ukrainian. We need to unite as a nation and show ourselves first that we are one. One people. They want to destroy us, but we won’t let them. We have extraordinary people.

As for women, the war has proven we are not the weaker sex. A woman can fight alongside men, lead an assault, dig trenches, provide first aid in the heated spots, shoot accurately, and destroy the enemy with drones. Ukrainian women are a source of pride. Even scars and lost limbs can’t diminish our beauty. Have you seen the women after they’ve been wounded? They’re eager to get back into the fight. It’s an honor to be one of them. I’m awaiting surgery, and after my rehab, I plan to return to the front.

11. What place or activity makes you the happiest?

Nature, mountains, forests, music, and dancing. I’d love to go on a retreat in the mountains., calm and beautiful views. In nature, my soul quiets and I can be at one with my thoughts. When I can’t go on leave from the service, I drive around Donbas to find quiet spots where I can sit and let my thoughts wander, release some of the responsibility I carry. It’s important to rest both body and soul because we’re always tense, waiting for another unpleasant surprise from russia. With a neighbor like that, it’s hard to truly relax, but I try to give myself little breaks from the war. I remind myself that I’m still a girl! I’ve got lots of rings, bracelets, and other jewelry, and even at the front, it doesn’t get in the way. Or I’ll just take it off and put it back on when I feel like it. Life goes on, and small things like a ring or a face mask work wonders for girls at the front.

12. What will you do first when Ukraine wins? What do you dream about for yourself and your family after the war?

I’ll exhale and thank everyone who has already given their life or health for our peace and safety. I’ll visit my brothers from the assault group at the cemetery. Yes, they’re buried now, but to me, they’re still alive, and I talk to them, asking them to watch over us from above. Maybe then I’ll be able to write a post about each of them. They were people of honor, and they made me who I am today.

I’ll gather my family at a big table and finally be able to hug them all. Then I’ll go on a little tour around Ukraine because there’s still so much to see.

13. How do you feel about the nation’s shift to the Ukrainian language? How did russian propaganda about the "oppression of russian speakers" gain ground initially?

I’m all for gentle Ukrainization. We need to switch to the Ukrainian language because it’s our identity, and its our identifier in the world. Civilians often like to use soldiers at the front as an excuse: “They’re speaking russian over there!” Yes, but we’re gradually transitioning to the state language. Some people are shy because they don’t pronounce every word correctly, but the important thing is not to laugh at them. Instead, lets support those who are trying to make the switch. People will decide for themselves which language to speak, but I believe that in Ukraine, we should speak Ukrainian. Read books, start talking in Ukrainian, even if it’s a mix of Ukrainian and Russian at first—whatever helps you get comfortable. And don’t laugh when someone stumbles—be a little kinder to each other.

14. What do you think sets russians apart from Ukrainians as a people? Did we know about these differences before the full-scale conflict? Were we in denial?

That’s an interesting question. Russians have been brainwashed for years, prepared and groomed for war against us, turned against us from childhood. I feel sorry for them—they don’t know what it’s like to live their own lives. They’re a herd. Soon, they’ll all be screaming in unison, “God taught us to forgive,” and I wouldn’t be surprised if they want to forgive us—for not being like them. We can change the course of events in Ukraine; we just need to unite and show that we are in control of our own lives.

Unlike them, we can change presidents through voting (though not while the war is ongoing), and we need to remember that the state should serve us, not the other way around (just my opinion). Before the full-scale invasion, I wasn’t really invested in our disputes with russia. I was distant from it and even wanted to visit russia to see how people live there. Now, I can confidently say I don’t want to go there, nor do I want them here. We’ll never be brotherly nations. We won’t forget nor forgive the hell they’ve brought to us with their so-called “russian world.”

At the start of the invasion, I couldn’t believe that russians had come to kill us—it didn’t make sense that people who could talk and listen weren’t hearing our pleas to leave Ukraine. Now, without a second thought, I carry out my tasks to destroy russia. No regrets. I don’t want to see russia in Ukraine.

15. Do you believe that people who left Ukraine during the 2022 exodus or Ukrainians who’ve lived abroad for years have any responsibility to their homeland?

I don’t want to tell those who left what they owe to or should do for Ukraine. It’s a personal choice. I do hope they will continue supporting Ukraine from abroad (and I’m not talking about politicians or the president). Speak up about what russia’s troops are doing here. Don’t stay silent because that silence kills us!

Sooner or later, I think most of Ukrainians who left with the initial wave of russian attacks, will want to return home, and if they haven’t stayed silent, if they’ve supported their homeland, they won’t feel ashamed of themselves. I understand that many fled out of fear, but still started volunteering abroad and supporting Ukraine. I don’t believe that everyone needs to be on the frontlines; we need a reliable and strong rear supporting us; and it’s good if it extends beyond Ukraine’s borders.

16. Where can others find information about you/your work? (Links to websites, social media, etc.)

I have a personal blog on Instagram. If anyone’s interested, you’re welcome to check out my page: @multiiikk. There’s also a fundraiser for drones (for the 59th Brigade) and for our recovery. My co-navigator and I were wounded while carrying out combat missions in eastern Ukraine. I shared my story on Instagram and talked about how I face my fears.

I also want to share these photos of my fallen brothers-in-arms and friends. they were Real warriors! Honourable sons of Ukraine, they were killed while performing combat missions on the frontline. They fought to the end. Forever in the ranks.

Specialist, Stinger, Baldy, Romeo, Minsk, Ukrainian, John, GRIM, Yura and Doc!

Not all dear friends and comrades are pictured above; unfortunately, it’s just a small list. I would like to make a separate post about each of them, but I am not yet ready to mentally accept that they are gone. I turn to them when I'm scared. They set an example for me as warriors. I desperately miss such people. They didn't care that I was a girl, they taught me to fight on a par with them! Glory to our Heroes!

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE" - зі Львова.

* Всі фотографії та відповіді в матеріалі були надані WOW Woman, якщо вказано інакше.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

“Слово «мультик», що перекладається як «дитячий мультик», у більшості українців викликає радість і ностальгію, нагадуючи нам про невинність дитинства. Останні два з половиною роки «Мультик» - позивний однієї з найсильніших жінок, яких я знаю, Яни Залевської. Мудрість і виваженість Яни, захисниці Збройних Сил України, переповнюють мене гордістю. Неможливо почуватися інакше, коли читаєш її слова, поєднані з фотографіями з фронту.

Молодість Яни контрастує зі сталевою рішучістю, твердістю та мудрістю людини, яка в чотири рази старша за неї. Мене зворушує непохитна чесність Яни про труднощі, з якими вона зіткнулася, її відновлення після жахливих російських обстрілів і неймовірно милі роздуми про маленькі ритуали догляду за собою серед хаосу зони бойових дій. Незважаючи на те, що Яні трохи більше двадцяти років, вона вже встигла стати свідком і пережити глибокі втрати. Попри все, а може, і всупереч, Яна несе в собі стійкість вікової душі, поєднану з позитивним світоглядом «мультика». Щодо почуття гумору, то він залишився недоторканим! В Інстаграмі Яна вказує, що її місце роботи - «В'язниця та виправна установа». Коли справа доходить до спілкування з росіянами, я б сказала, що це влучно!

(фото @larionov_i)

Наразі Яна проходить лікування у « Неопалимі» на заході України, реабілітаційному центрі для поранених солдатів та цивільних осіб. Переживши російський обстріл, Яна лікується від опіків та шрамів кваліфікованими лікарями «Неопалимої купи». Навіть з лікарняного ліжка Яна продовжує чинити опір, пишучи про свій досвід і висловлюючи гордість, яку вона відчуває за своїх братів і сестер по зброї. Її слова і зображення зворушили мене до сліз, особливо фотографії загиблих побратимів, вшановані in memoriam.

Стійкість і незламність духу Яни є свідченням сили України. Зараз і назавжди.”

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

Пілот Безпілотників, Збройні Сили України, Львів

1. Імʼя

Яна (останні 2.5 роки мене звуть «Мультик»).

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Я народилась у місті Херсон але зараз проживаю у Львові бо тут я лікуюсь та проходжу реабілітацію після поранення; це проект НЕОПАЛИМІ (www.neopalymi.in.ua) які допомагають не тільки військовим також і цивільним які зазнали ураження від рф, ( видаляють шрами та рубці які залишила війна).

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

Я закінчила в Херсоні «Вище професійне училище Сервісу та Дизайну» на спеціальність «Кравець.Закрійник» простими словами я шила одяг, форму для полиці та військових, ми шили робочу форму для кухарів та звичайний одяг на себе ..) за спеціальністю не працювала жодного дня,  але навички маю і руки досі памʼятають. У війську я не хотіла мати нічого спільного з професією на яку навчалась тому одразу про це говорила. Наразі я оператор fpv drone .

4. Як виглядав ваш звичайний день до війни та як змінилася ваше життя після вторгнення в Україну? Де ви були і як дізналися/відчули початок російського наступу? З якими труднощами вам довелося зіткнутися після вторгнення?

До війни я могла спокійно відчувати себе вдома та в безпеці. Виходити вільно пройтись вуличками свого міста навіть вночі і не переживати за своє життя. Будували плани та шукала себе, опановувала різноманітні професії та планувала своє майбутнє. Виховувала донечко, жила безтурботне життя.

Війна застала мене як раз в Херсоні. Я приїхала не за довго до війни бо треба було оформити деякі документи для виїзду за кордон до свого чоловіка. Але 24 лютого, о 5 ранку мені подзвонив тато зі словами « Збирай речі. Почалась війна» я могла виїхати за кордон без проблем, але щось всередині мені не давало спокою « як це я вийду і буду спокійно жити, а тут будуть вмирати мої люди» я подумала пару годин і сказала, що я залишаюсь в Україні.

Я ще не знала, що потраплю до війська і почала шукати волонтерів та питати яка допомога від мене треба. Хлопці організували «Муніципальну варту» начебто так і «ТРО» всюди мене не хотіли приймати бо жінка і це типу не жіноча справа)) зараз я їх розумію з іншого боку. У нас тоді не було зброї, хлопці реально з палками та битами ходили і чергували по місту аби до цивільних не чіплялись росіяни. Ми розуміли що ми залишились в місті 1 на 1 з ворогом який прийшов нас вбивати і ніяк не рятувати.. то було страшно. Ще були проблеми з постачанням продуктів і я памʼятаю ті величезні черги аби купити шматок хліба або мʼяса, за щось солодке я мовчу.. а цигарки .. вони ж завезли своїх, а ми звикли до всього хорошого..) іх отруту не можливо курити і пити.. також дівчатам довелось косити більше під хлопців, бо ми не хотіли проблем з рф, розуміли що для них ми дічь для полювання.

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Не хочу нахвалювати себе, думаю це вміння опанувати страх та чітко виконати задачу. Знаходити потрібні слова коли людина потребує їх. Я вмію прощати. В колективі ці якості характеру дуже треба. Але я вмію так само і ставити велику точку у спілкуванні при тому я не буду ворогом для побратима чи по сестри. Просто я не буду більше підтримувати спілкування але при потребі я не залишу в біді. 

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу? (тут, будь ласка, напишіть про ваш наступ, ваші жертви заради нації, ваші роздуми про вашу реальність порівняно з реальністю цивільного населення і т.д.)

З початку повномасштабного вторгнення я трошки волонтерсвом займалась. Але хотіла робити більше і тому я прийняла таке рішення як піти служити в ЗСУ і не пожаліла про це ні разу. Звичайно як і всі я втомлююсь іноді мені хочеться все кинути і повернутись у цивільне життя, але коли я дивлюсь на свій шлях то я пишаюсь собою, бо я проходжу ці виклики і намагаюсь зробити все можливе аби пройти їх гідно! Так іноді дуже складно але я розумію для чого я тут і яка у мене задача.

Памʼятаю що прийшла в армію я здорова «кобила» і це не про розмір одягу а про фізичне і психічне здоровʼя, наразі є декілька болячок повʼязані з навантаженнями але це коригується і лікується. На фронт я потрапила коли виповнилось тільки 21 я була зовсім зелена, наразі вже відчуваю себе впевнішею але я багато вчусь для своєї впевненості у собі та своїх силах. Скажу так, фізуха у мене хромає але у мене є характер на якому я все і вивожу.

фотографії 1, 2,3: @larionov_i; фото 4: @kriuchkova_katherine

Не хочу коментувати цивільне населення бо я розумію що ми тут для того, аби цивільні не знали що таке війна, та нажаль рф нищить не просто армію, а саме український народ і поки всі остаточно це не зрозуміють, то нам буде далеко до перемоги.. коли я чую « я не хочу умирать» я завжди думаю, хто тобі сказав іди і помри. Треба вбивати. А для того що б не померти то багато окопуватись та навчатися.

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе докупи?

Як дбаю про себе? Оо, тут в допомогу мої дівочі рітуали) я навіть на позиції ношу в косметичці невеликій набір:масочки для обличчя, уходові кремчики і догляд за волоссям. Хлопці на початку можуть похіхіхати типу «Куди ти то на позицію тягнеш» але потім зазвичай самі просять чимось помаститись. Я повторюсь що тут є життя. Якщо прям треба, я відійду від усіх та даю вийти своїм емоціям. Це треба і їх не можна закривати в собі. Також мене підтримує моя родина, були дуже важкі морально для мене дні але я проходила їх з шаленою підтримкою і вірою у мене. Я знала що мені буде важко і це буде тернистий шлях але я сама і свідомого його обрала. Як би не опускались іноді руки я нагадую собі заради кого і чого я тут.

8. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Так я відчуваю що війна мене змінила. В першу чергу, війна зняла маски з усіх нас і показала нам хто ми є насправді. Змінилось мислення та прийняття оточуючих. Єдине що незмінно, так це моя любов до України.  Іноді буває морально вже виснажена в такі моменти головне почути себе та вчасно попросити допомоги. Я працюю з психотерапевтом для того аби не закритися в собі, що б не зриватись на своїх близьких людей. Важко, війна забирає всі сили та час але ми навчились цінувати такі моменти, як просто на «вихідному» поїхати і випити чашку смачної кави або я сідаю за кермо, вмикаю музику і їду покататись Донбасом.

Чи здивувалась я своєму рішенню піти в ЗСУ? Немає остаточної відповіді наразі. З моїх 16 років мій батько казав мені аби я спробувала себе у війську. Я завжди сміялась  і казала, що це дві паралельні які не пересікаються.. але 24 лютого я прийняла рішення залишатись в Україні та боротись за нашу свободу! 

9. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Ми у себе вдома! Нам немає куди тікати або відступати!  Ми не будемо здаватись! Я не бачу майбутнього з росією абсолютно. Стільки болю вони нам принесли і пробачити їх та впустити до нас, це щось немислиме. Для себе я вирішила ще 24 лютого, якщо і помирати то тільки Українкою. Люди нам треба обʼєднатись і показати  в першу чергу самім собі, ми єдина нація. Один народ. Нас хочуть знищити але ми не дамо їм такої можливості. У нас надзвичайні люди. Жінки - війна показала що жінки не слабка стать. Жінка може на рівні чоловіків виконувати задачі, вести штурм, копати окопи, надавати першу допомогу в гарячих точках, влучно стріляти та нищити ворога за допомогою дрона. Українські жінки то є гордість. Нашу красу не можуть знищити навіть шрами чи втрачені кінцівки. Ви бачили дівчат після поранення? Вони рвуться в бій назад. Честь бути однією з таких бо я чекаю операцію і після реабілітації я планую повернутися назад на фронт. 

11. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Природа, гори, ліс, музика і танці. У відпустку хочу поїхати відпочити в гори.. тиша і гарні краєвиди .. там моя душа знаходиться в спокої і наодинці зі мною. Коли немає відпустки то я їздила Донбасом там де можна було посидіти в тиші та почути свої думки, відпустити ненадовго всю відповідальність з себе .. треба вміти відпочивати душею та тілом, бо ми постійно в напрузі і чекаємо якось неприємного подарунку від ерефіі.. з таким сусідом важко відпочити, але я намагаюсь зробити собі невеличкі паузи від війни, нагадую собі що я дівчинка) у мене багато каблучок, браслетів та інших прикрас і на позиції нічого не заважає, або просто знімаю і одягаю коли хочеться. Життя триває і ось такі маленькі речі як «каблучка чи маска для обличчя» роблять дива  з дівчатами на фронті.

12. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Видихнути і подякувати кожному хто вже віддав своє життя та здоровʼя за наш мир і спокій. Поїхати навідати своїх хлопців із штурмової групи на кладовище, так вони вже лежать на цвинтарях але для мене вони живі і я спілкуюсь з ними, прошу там з неба пригледіти за нами. Можливо тоді я зможу написати пост про кожного них, то були люди Слова  та Честі і саме такі люди зробили мене такою яка я є.  Зібрати свою родину за одним великим столом і нарешті всіх обійняти. І поїхати в невеличкий тур по Україні, бо ще стільки треба побачити ) 

13. Як ви ставитеся до нації та її переходу на українську мову? Як російська пропаганда про "придушення російськомовних" спочатку урівнювалася в Штатах.

Я за лагідну українізацію. Ми маємо перейти на українську мову бо це наша індифікація. Зараз цивільні люблять прикритись військовими на передовій «Они там на Руском же говорят!» так, але ми поступово переходимо на державну. Іноді люди соромляться бо не всі слова вимовляють, але тут важливо не сміятись, а навпаки підтримувати людину яка поступово переходить на Українську мову.  Людина сама прийме звичайно рішення, на якій мові їй говорити, але я вважаю що в Україні ми маємо говорити на Українській мові. Читайте книжки, говоріть українською поступово і навіть суржиком бо так легше розговоритись і не смійтесь з людей коли не все виходить одразу, трішки добрішими будьте один до одного..

14. Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення?

Таке цікаве питання. Їм промивали мізки багато років і готували до війни з нами. Налаштовували проти нас ще з дитинства. Мені їх шкода, вони не знають що таке жити своїм життям. Вони стадо..) скоро вони почнуть в один голос кричати «Бог учил прощать» і не здивуюсь, якщо це вони на захочуть пробачити Пробачити нам що ми не вони. Ми можемо змінювати хід подій в Україні, нам просто треба знову обʼєднатись і показати що ми хозяїни свого життя.  Ми можемо змінити президента шляхом голосування ( так поки йде війна, цього не станеться) нам просто треба трошки згадати що це держава має на нас працювати, а не ми на державу ( суто моя думка ), до повномасштабного вторгнення я просто не цікавилась нашим конфліктом і була занадто далека від цього, хотіла навіть в Росію поїхати подивитись як там люди живуть. Наразі я можу сказати, я не хочу аби Росія була в Україні, ми ніколи не зможемо стати братськими народами, ми не зможемо забути і пробачити яке пекло вони принесли до нас зі своїм рф світом. На початку повномасштабного вторгнення я не хотіла вірити у те що нас прийшли вбивати росіяни бо в голові не вкладалось, як люди які вміють говорити і слухати не чують нас і наші прохання піти з України. Зараз я без зайвих розмов виконую задачі по знищенню рф. Не шкода. В Україні я не хочу бачу рф.

15. Чи відчуваєте ви, що люди, які виїхали з України під час хвилі виїзду у 2022 році, або ті українці, які вже роками живуть за кордоном, чи мають вони якусь відповідальність перед батьківщиною?

Не хочу говорити людям що вони мають чи винні для України. Це вибір кожного особистий. Єдине хочеться аби якщо вони виїхали то підтримували Українців та Україну (я не про політиків і призедента) говоріть що у нас роблять тут війська рф, не мовчіть бо це вбиває нас.

Рано чи пізно я думаю більшість все ж таки захоче повернутися до рідного краю і якщо ви там не будете мовчати і будете підтримувати свій дім, то вам не буде соромно за самих себе. Багато виїхали через страх, але розпочали там волонтерську діяльність і підтримують Україну. Я вважаю що не всім треба бути на фронті бо має також бути і надійних тил і добре, якщо він буде не тільки в Україні а ще і за її межами.  

16. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соц.мережах тощо)

У мене є особистий блог в інстаграми, якщо комусь цікаво то запрошую до себе на сторінку @multiiikk там є також збір на дрони (для 59-ї) та нашу зі штурманом реабілітацію. Ми отримали поранення на сході Україні виконуючі бойові завдання.  Я пишу про свою історію та як борюсь зі страхами.

І ще хочу поділитись світлинами своїх полеглих побратимів та друзів. Справжніх воїнів! Гідних синів України!  Всі вони загинули під час виконання бойових завдань на позиціях. Вони боролись до кінця. Назавжди в строю.

Фахівець, Крапіва, Лисий,Ромео, Мінськ, Українець, Джон, Мрачний, Юра і Док! 

Про кожного з них я хочу зробити окремий допис та поки я не готова морально визнати що їх більше немає. Саме до них я звертаюсь коли мені страшно. Тут не всі це лише маленький список.. вони показували мені приклад воїнів. Дуже не вистачає таких людей. Їм було всеодно що я дівчина, вони навчали мене боротись на рівні з ними! Слава нашим Героям!