THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM Irpin.

* All images and answers in the feature were provided by the WOW Woman, unless otherwise specified.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

“I previously knew nothing about Irpin, Ukraine. It wasn’t until russians bombed this town, and later occupied parts of it, torturing and raping innocents, that I understood about resilience and pride in this Kyiv area outskirt. In March 2022, the world was holding its breath, because Irpin was the last city for russians to advance into, before getting to their ultimate destination - Ukraine’s capital - Kyiv. Advance they did, as reported by the terrified Irpin residents, running from the indiscriminate shelling, crossing the cold Irpin river over a makeshift plywood bridge. But Irpin fought the russian aggressor and occupier; Ukrainians cheered as the Armed Forces of Ukraine systematically targeted russian positions and exploded their tanks. “They came four times,” Commander of the 72nd Mechanized Brigade, said. “Let them come again. I am waiting.” Russian infestation was pushed back; the aftermath of occupation shook the world: mass graves, innocents’ bodies spread all over and many more dead discovered in their homes, basements and backyard sheds, tortured and killed.

My “Inside Ukraine” WOW Woman was in the middle of Irpin on, and long after, February 24th, the day of the full-scale russian invasion. On the day russians started bombing and entered sovereign Ukraine, Ms. Zoriana Mironishena, a member of Irpin City council, started posting first aid procedures, burn wound treatment steps, proper application of the tourniquet (a device that is used to apply pressure to a limb or extremity in order to stop the flow of blood) and encouraged Irpin residents to clean their weapons. She informed the residents that the bridge, the main artery in and out of Irpin, has been bombed and destroyed. The City Council then shared Ms. Mironishena’s mobile number so she could coordinate aid, spread reliable information as well as provide evacuation updates to the residents. It was then Zoriana started receiving over 2000 calls a day from panicked Ukrainians; she logged each call. As such, her new role in the community commenced; Zoriana’s life changed forever.

March 5, 2022. Irpin. Ukrainians, hiding under the ruins of the Irpin bridge, as the whole region is targeted by the russian aircraft artillery. Crossing the bridge and Irpin river was the only way out for people on the way toward safety, on the way toward Kyiv.

(photo credit: National Guard of Ukraine)

On Ms. Mironishena’s public Facebook page there are messages from the worried Irpin residents during the first weeks of bombings (and later, occupation): “I am hugging you Zoryanka! Thank you for your resilience. You have such a nice voice. Your messages are a breath of fresh air for me and my children. I am coming out of the basement only with your permission.” - Olesya O. or “Zorya, sending you strength and patience! Take care of yourself!” - Yana I.

Zoriana became a beacon of hope for many civilians. She also became a target for the russian military, who taunted and threated her with torture (she has text messages to prove this). Russia, the fifth largest military in the world, taunted and threatened a woman (a civil servant, a PR / marketing specialist and a humanitarian volunteer) with torture. Just think about the state of their affairs -pathetic.

"Adversity does not build character, it reveals it,” wrote James Lane Allen. After Zoriana told me that she paid no attention to the russian threats, and continued doing what she needed to do to help Irpin residents. Zoriana revealed and symbolized the fearless character of the entire nation! When asked what the first days’ calls from civilians under occupation consisted of, she said "our residents were giving russian coordinates”. People called as they heard the enemy tanks roll by or saw russian foot soldiers going door to door. Zoriana thus became the middle woman between receiving live intel and the Armed Forces of Ukraine. She also received a call from the russian military, advising her to bring some cigarettes and cookies, and be exchanged for 60 Ukrainian civilian hostages. Zorya was ready to go until Ukrainian military revealed that this was a ruse to kill her.

Over and over, I hear stories of Ukrainian resilience and heroic defiance. It is now a known fact - Zoriana and Irpin’s residents represent the character of Ukrainians under attack. Putin miscalculated gravely and russians should retreat immediately, tails between their legs. Ukraine and Ukrainian people are unconquerable.

Before reaching out to Zoriana, I listened to an interview of Irpin residents conducted by the Ukrainian news outlet; in it Ms. Mironishena talks about the days of the occupation, resisting through the sleepless nights, and receiving calls from Irpin residents. Zoriana vividly remembers a call from a woman hiding in her bedroom closet as the russian soldier enters her home; as Zorya tries to calm the woman down, the phone goes silent. Other call reveals torture carried out on the other end of the line. You cannot unhear things like this; I can only imagine Zorya’s nerves of steel and her incredible bravery. My deepest respect, Zoriana Mironishena! Someone said “If Irpin had not survived, there would be no capital”. I credit Zoriana, Irpin’s brave residents and volunteers and of course the Ukrainian military for keeping Irpin, and Kyiv, standing. The, now famous, phrase “Glory To the Heroes” was created for people like Ms. Zoriana Mironishena.” - Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman.

Hero, People Guardian, Multi Tasker, Good Samaritan, Proud Ukrainian, Irpin, Ukraine

1. Name. 

My name is Zoriana Mironishena, but almost everyone calls me Zorya.

2. Where were you born and where do you live now?

I was born in Ukraine’s Khmelnytskyi region, in a small village called Tsvitokha. Now I live in Irpin, which has become my home.

3. What did you study and what is your profession?

I studied marketing, worked as a public relations manager and a politician. After the invasion, I founded a non-profit Foundation called the "Fund of Caring". We help people with food, household items, and construction materials needed to rebuild their homes destroyed by the Russians. Currently, my work is entirely dedicated to helping people.

4. What was your typical day like before the war and how has your role changed since the invasion of Ukraine? 

My typical day before the war started at 8 AM, heading to the office and ended after 9 PM. I worked a lot because I thought it was the most important thing in life. When the war and destruction came, everything changed radically. Now my career is not as important as it used to be. The main priority is preserving human lives and the well-being of the Ukrainian people during and post-war; therefore, I direct all my efforts there.

5. What would you say are your strengths and superpowers?

My strengths are patience and endurance. I don't have any superpowers; I'm an ordinary Ukrainian woman. Although if one was to see me lift and carry humanitarian aid boxes, they could deduce that I’m a professional heavy box loader.

6. What are some concrete actions (big or small) you’ve done and continue doing to help Ukraine and Ukrainian people?

On the first day of the russian full-blown attack on Ukraine, my city’s authorities published my phone number as the hotline for residents. People called me non-stop to get the latest information, instructions on safety and evacuation. We were under attack! I received calls around the clock from people living all over Kyiv region. Absolutely everything was conveyed to me: people called to seek information, or passed on enemy’s coordinates (russians were brutally attacking us), someone would ask for food, someone elderly needed help evacuating from their basement, someone was finding out direction the enemy moved or catching russians themselves. I processed each and every call, coordinated responses and our subsequent actions with the Ukrainian military. Everything was happening with the help of the city’s authorities, who directed people to the evacuation points. I communicated to those calling, when it was safe to go to the shelters; then I’d reach out to the authorities with the lists of people requiring immediate assistance (such as those people unable to walk or those wounded).

We then organised roadblocks, patrols, logistics units and developed routes to transport people out and aid in. For the first four days of the invasion, I didn't sleep or eat at all; everything merged into a huge never-ending day. Rockets were coming from every direction it seems, we were shelled constantly and drones could be seen/heard everywhere.

When russian-nazis entered the territory of Irpin, my home, we in earnest began evacuating people from their places of residence, delivering food to the injured residents and trying to get people out of the occupation. The phone rang non-stop. I was receiving at least 2,000 calls a day; I became very proficient at answering two cell phones simultaneously.

While parts of my city were under the russian occupation, I continued working at the Ukrainian operational headquarters; I practically lived there, answering people's calls around the clock. I slept on the floor, just a mattress with a blanket. The windows were blown out by the explosion blast wave, so it was constantly cold. Due to the constant bombardment, I went down to the basement, but only once or twice; then I stopped because I was afraid that I would be buried under the debris. From then on, at the command "AIR" (which meant that something was flying at us), I would rush under the table and wait for the explosions to stop. Such was our existence.

During the occupation of Irpin, russians often threatened me directly, promised to tear me apart and constantly taunted me, but this did not scare me. They also tried luring me into a trap, promising that they would allow people to be taken out of the occupation if I came to the checkpoint with cigarettes and surrendered. But Ukrainian military guys stopped me, explaining that if I did go to them, they at best would kill me, and in the worst case, would torture and rape me first.

Despite these threats (which I continue getting from random russian numbers to this day), I continue helping and supporting our people. How can I not? You asked about what thoughts were going through my mind; emotions during this time were practically non-existent. More accurately, I blocked them. I did not allow myself to feel nervous, afraid or feel sorry for myself. My main goal was to save people, and everything else was pushed to the background. The war only forced me to cry once, when my close friend was killed; I have not cried since.

After the territory of Irpin was de-occupied by the Armed Forces of Ukraine, I was feeding people (people were cold and hungry). We loaded a bus with food and I distributed it to people in Irpin, Bucha, and all neighbouring villages. Together with World Central Kitchen, we opened a canteen that fed more than 4,000 people a day. I was constantly on the lookout for food, clothing, bedding, household items and distributed them to people (we managed approximately 5-7 tonnes of humanitarian aid a day).

In these photos our team is delivering humanitarian help, including to the people in the russian-occupied Ukrainian territories. End of March, 2022. Other photos are taken in our headquarters during the bombing.

Наша команда переправляла гуманітарку через міст в окупований Ірпінь. Кінець березня. Фото зі штабу, березень. Зроблене під час бомбардування міста.

I have since started a non-profit with a goal to help our city and its residents; I will continue raising funds to rebuild Irpin. We try to help everyone who comes to us with a need, but every day we have fewer and fewer resources. Nonetheless, we don’t despair and we do not give up. We continue to deliver construction materials to people, fundraise for, and buy vehicles for the Ukrainian Armed Forces and most importantly we continue feeding Ukrainian people.

7. What are things you do just for you? Is it possible to stay sane in a war situation? What are some things that help you to not lose yourself?

It is very difficult to remain morally stable when your friends are dying and everything around you is burning from enemy’s shelling; but somehow I managed to do it.

When the first explosions sounded in Irpin, I adopted this philosophy: There is nowhere to retreat. This is your country. These are your people. This is your duty. I figured that I would most likely not survive; as I accepted this notion, my fears vanished. And I held out until the end, and am still holding!

8. Do you feel the war changed you? How? Since the start of the war, has anything surprised you about yourself (how you have handled yourself, remained strong, found inspiration in unlikely sources, etc.), about your country, about your ideas about humanity? What have been some of your epiphanies?

War changes people a lot. You begin to see everything with a laser focus, you also understand who is a friend, who is an enemy, who supports, who does not care, who is worthy and who is a traitor. I reassessed everything in my life, even the small-seeming things. When I slept on the frozen floor, I started to appreciate comfort of a bed. When I finally got to brush my teeth, first time in a week due to constant bombings, I promised myself that one day I will carry a toothbrush everywhere (now I have toothbrushes in ever bag). When the military brought me something to eat, I truly started to appreciate humanity, selflessness and loyalty. War opens your eyes to everything.

Images above: Helping people after de-occupation. In front of the bridges russians destroyed. The russian nazi army food ration pack, recovered in the de-occupied Irpin. My amazing team: I was the leader of a 30-person volunteer team.

Фото: Допомога людям після деокупації. Перед зруйнованими росіянами будинками. Продуктовий набір російської нацистської армії, знайдений в деокупованому Ірпені. Моя дивовижна команда: я була лідером волонтерської команди з 30 осіб.

9. What do you want the world to know about Ukrainians at this moment in time? About Ukrainian women?

Ukrainian people are unbreakable; they will not bend and will never submit. I believe We have shown the world what willpower, courage, strength and honour are. I believe that all Ukrainians (here or abroad) fight for freedom on their own "fronts" and bring us closer to victory.

Each and every Ukrainian woman is a model of patience, love, strength and steadfastness. She will not kneel to the aggressor, even as he holds a gun to her temple. Our women serve as a reliable support for their military husbands, those men (and women) who day after day gnaw away at freedom and drive the enemy out of the country. Our women collect aid, fundraise, cook, sew, fight, carry heavy boxes and maintain safe homes for their children; doing this all with a complete faith in victory!

Photo taken after the de-occupation of the city, this is our squad’s line-up.

Фото зроблене уже після деокупації міста, тут шикування батальйону.

11. What is a place or activity that makes you feel happiest?

The happiest place on earth for me is in the arms of the most important and dear to me people.

12. What will be the first thing you’ll do when Ukraine wins? What are your dreams for yourself and your family after the war is finished?

I'm hanging on to this answer, to be honest. After victory I will probably continue to work for (rebuilding) Ukraine. A dream I hold dear is for my parents to never hear the sounds of another air raid alarm, for them to stop fearing night shelling and indiscriminate bombs.

13. Where can others find you/your work? (links to website, blog, etc).

Facebook: @ZorianaMironishena

Instagram: @z_o_r_y_a

“Fund of Caring” / “Фонд Небайдужих” website: nebayduzhi.com.ua and facebook: facebook.com/nebajduzhi

Please use the FundofCaring@gmail.com PayPal email so Zorya can help:

(1) refugees who moved to Irpin as a result of russian aggression in the east,

(2) locals who lost their homes in last year’s russian bombing campaigns, as well as

(3) directly support the brave Armed Forces Battalions (47th infantry battalion and the 81st Airmobile brigade in the East of Ukraine), Thank you!

Below is Zoriana’s work and the needs she is fundraising for:

Images above showing Ms. Mironishena at the front, delivering aid to the (brave, dedicated, tired) Ukrainian defenders. Zoriana also travels to the flooded by russians Kherson region to deliver generators and aid. She is also involved in re-building Irpin, her home, which was heavily bombed, and temporarily occupied, by the russians.

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE" - з Ірпеня.

* Всі фотографії та відповіді в матеріалі були надані WOW Woman, якщо вказано інакше.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

"Раніше я нічого не знала про Ірпінь. Лише після того, як росіяни розбомбили це місто, і пізніше окупували його частину, катуючи та ґвалтуючи невинних людей, я зрозуміла про стійкість і гордість цього передмістя Київської області. У березні 2022 року світ затамував подих, адже Ірпінь був останнім містом, куди росіяни мали просунутися перед тим, як дістатися до своєї кінцевої мети - столиці України - Києва. Вони просувалися, як повідомляли перелякані ірпінчани, тікаючи від невибіркових обстрілів, перетинаючи холодну річку Ірпінь по імпровізованому фанерному мосту. Але Ірпінь боровся з російським агресором і окупантом; українці раділи, коли Збройні сили України систематично наносили удари по позиціях росіян і підривали їхні танки. "Вони приходили чотири рази, - сказав командир 72-ї механізованої бригади. "Нехай приходять ще раз. Я чекаю". Російське вторгнення було відкинуто; наслідки окупації потрясли світ: масові поховання, тіла невинних людей, розкидані повсюди, і ще багато мертвих, знайдених у своїх будинках, підвалах і сараях на задньому дворі - закатованих і вбитих.

Моя WOW-жінка "Inside Ukraine" перебувала в центрі Ірпеня 24 лютого і ще довго після цього - в день повномасштабного російського вторгнення. У день, коли росіяни почали бомбардування і увійшли на територію суверенної України, Зоряна Миронішена, депутат Ірпінської міської ради, почала розміщувати оголошення про надання першої медичної допомоги, лікування опікових ран, правильне накладання джгута (пристрій, який використовується для накладання тиску на кінцівку з метою зупинки кровотечі) і закликала мешканців Ірпеня почистити свою зброю. Потім вона повідомила мешканцям, що міст, головна артерія в'їзду та виїзду з Ірпеня, був розбомблений і зруйнований. Після цього міська рада оприлюднила номер мобільного телефону пані Миронішиної для координації дій, поширення достовірної інформації, а також оновлення інформації про евакуацію. Саме тоді Зоряна почала отримувати понад 2000 дзвінків на день від панічно стурбованих українців; вона реєструвала кожен дзвінок. Так почалася її нова роль, і життя Зоряни змінилося назавжди.

На публічній сторінці пані Миронішиної у Facebook є повідомлення від стурбованих ірпінчан у перші тижні бомбардувань (а згодом і окупації): "Обіймаю тебе, Зорянко! Дякую тобі за твою стійкість. У тебе такий приємний голос. Твої повідомлення - це ковток свіжого повітря для мене і моїх дітей. Я виходжу з підвалу тільки з твого дозволу". - Олеся О. або "Зоря, посилаємо тобі сили і терпіння! Бережи себе!" - Яна І.

Зоряна стала променем надії для багатьох цивільних. Вона також стала мішенню для російських військових, які знущалися над нею та погрожували тортурами (про це свідчать її смс-повідомлення). Росіяни, п'ята за чисельністю армія у світі, знущалися і погрожували тортурами жінці (державному службовцю, спеціалісту з PR/маркетингу та гуманітарному волонтеру). Тільки подумайте про їхній стан - жалюгідний.

" Страждання не формують характер, вони його виявляють", - написав Джеймс Лейн Аллен. Після того, як Зоряна розповіла мені, що не звертає уваги на російські погрози, а продовжує робити те, що потрібно - допомагати жителям Ірпеня - вона тим самим виявила і символізувала безстрашний характер цілої нації! На запитання, про що були дзвінки в перші дні, вона відповіла, що "наші мешканці давали російські координати". Люди дзвонили, коли чули, як проїжджали ворожі танки або бачили російських піхотинців, що ходили від хати до хати. Таким чином, Зоряна стала проміжною ланкою між отриманням оперативної інформації та Збройними силами України. Їй також зателефонували російські військові і порадили принести цигарки та печиво, щоб її обміняли на 60 українських цивільних заручників. Зоря була готова піти, поки українські військові не виявили, що це була витівка з метою її вбивства.

Знову і знову я чую історії про українську стійкість і героїчну непокору. Тепер це відомий факт - Зоряна та мешканці Ірпеня уособлюють характер українців, на яких напали. Путін серйозно прорахувався, і росіяни повинні негайно відступити, підібгавши хвости. Україна та український народ непереможні.

Перед тим, як зв'язатися з Зоряною, я прослухала інтерв'ю одного з українських ЗМІ, в якому пані Миронішена розповідає про дні окупації, про опір безсонними ночами, про дзвінки від мешканців Ірпеня. Зоряна добре пам'ятає дзвінок від жінки, яка ховалася у шафі в спальні, коли російський солдат увійшов до її квартири; коли Зоряна намагалася заспокоїти жінку, телефон замовк. Інший дзвінок свідчить про те, що на іншому кінці дроту застосовують тортури. Таке не можна забути; я можу лише уявити собі сталеві нерви Зорі та її неймовірну хоробрість. Моя глибока повага, Зоряно Миронішена! Хтось сказав: "Якби не вижив Ірпінь, не було б столиці". Я дякую Зорі, хоробрим мешканцям та волонтерам Ірпеня і, звичайно, українським військовим за те, що вони зберегли Ірпінь і Київ. Знаменита фраза "Героям слава" була створена для таких людей, як Зоряна Миронішена". - Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

Героїня, Народна обраниця, Багатозадачна, Добра Самарянка, Горда Українка, Ірпінь

1. Імʼя

Мене звуть Зоряна, але майже всі називають мене Зоря.

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Народилась на Хмельниччині в маленькому селі Цвітоха. Зараз проживаю в Ірпені, який став моїм домом

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

Я маркетолог, PR-менеджер, політик. Після бойових дій заснувала благодійний фонд «Фонд «Небайдужих»». Ми допомагаємо людям їжею, предметами побуду, будівельними матеріалами, необхідними для відбудови знищеного росіянами житла. Наразі моя роботи повністю присвячена допомозі людям.

4. Як виглядав ваш звичайний день до війни та як змінилася ваша роль після вторгнення в Україну? 

Мій звичайний день до війни починався о 8 ранку в офісі і закінчувався після 21:00. Я завжди багато працювала, бо думала, що це основне і найважливіше в житті. З приходом війни все докорінно змінилося. Зараз кар’єра не  має такого значення як раніше. Основним пріоритетом є життя та добробут людей, тому всі сили направляю туди.

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Із сильних сторін мабуть треба виділити терпіння і витримку. Надздібностей не маю, звичайна жінка, хоча важкі коробки з гуманітаркою уже тягаю як професійний вантажник.

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

В перший день війни мій номер телефону керівництво Ірпеня виставило як гарячу лінію, щоб люди могли у мене дізнаватися бодай якусь інформацію та інструкції як діяти. Я цілодобово приймала дзвінки від людей з усієї Київської області. Хтось дзвонив передати координати, хтось просив їжі, комусь потрібно було виїхати, хтось знаходив мітки, або ловив росіян. Кожен дзвінок обробляла і узгоджувала відповіді і дії з військовими та керівництвом міста, скреровувала людей на точки евакуації, повідомляла коли спускатись в укриття та збирала списки людей, які потребували допомоги.

Потім організовували блок-посли, патрулі, логістичні загони та розробляли маршрути щоб перевозити людей та допомогу. Перші 4 доби не спала і не їла взагалі, все злилося в якийсь величезний день, який здавалося, ніколи не скінчиться. Звідусіль прилітали міни, снаряди, літали дрони.

Коли рашисти зайшли на територію Ірпеня розпочали евакуацію людей з їх місць проживання, так же розвозили їжу та намагалися витягнути людей з окупації. Телефон дзвонив без зупинки. В день було не менше 2000 дзвінків і я навчилась говорити по двох телефонах одночасно.

Весь цей час я перебувала в оперативному штабі, там я практично жила, адже цілодобово відповідала на дзвінки людей. Я спала на підлозі, на яку стелила каремат, або плед. Вікна були розбиті вибуховою хвилею, тому там завжди було холодно. Від постійних бомбардувань 2 чи 3 рази спускалась в підвал, але потім перестала, адже боялась, що мене завалить уламками. По команді «Повітря» (що означало, що на нас щось летить) я падала під стіл і чекала поки вибухи стихнуть.

Мені часто погрожували росіяни, обіцяли розірвати на частини і довго знущатися,  та й це мене не лякало. Мене росіяни хотіли заманити в пастку, обіцяли, що дозволять витягнути людей з окупації, якщо я прийду на блок-пост з цигарками і здамся замість цих людей, та військові мене зупинили, пояснивши, що мене в кращому випадку вб’ють, а в гіршому – будуть знущатись та ґвалтувати. Та попри це я продовжувала, наскільки була можливість, допомагати людям та підтримувати їх. Якщо говорити про емоції то їх практично не було. Точніше, я їх блокувала. Я не дозволяла собі нервувати, боятися, плакати, жаліти себе. Моєю головною метою було рятувати людей, все інше відійшло на останній план.  Я плакала за війну лише один раз, коли вбили мого близького друга, потім я собі цього більше не дозволяла

Після деокупації я годувала людей. Ми завантажували бус з продуктами і я це все роздавала людям в Ірпені, бучі, сусідніх селах. Разом із World Central Kitchen ми відкрили їдальню, яка годувала понад 4000 людей в день.  Я шукала продукти, одяг, постіль, предмети побуту і все це роздавала людям (приблизний об’єм 5-7 тон в день)

Зараз я маю власний благодійний фонд. Ми продовжуємо збирати кошту на відбудову міста. Ми намагаємось допомогти кожному, хто звертається, але з кожним днем ресурсів все менше. Тим не менше ми не здаємось. Продовжуємо возити будівельні матеріали людям, купуємо і передаємо автомобілі на ЗСУ та годуємо людей.

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе до купи?

Дуже важко залишатися морально стабільним, коли вбивають твоїх друзів і все навколо горить від обстрілів, хоча мені вдавалось. Коли в Ірпені пролунали перші вибухи я себе налаштувала так: відступати немає куди –це твоя країна, це твої люди, це твій обов’язок. Я розуміла, що швидше за все не виживу, прийняла це і страх кудись зник. Так і протрималась до кінця. За війну плакала лише раз, коли вбили близького друга, потім не дозволяла собі.

8. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Війна дуже змінює. Ти починаєш бачити та розуміти все чітко – хто друг і хто ворог, хто підтримує і кому байдуже, хто достойний і хто зрадник. Я зробила переоцінку всього – коли спала на мерзлій підлозі почала цінувати комфорт, коли вперше за тиждень почистила зуби зрозуміла, що скрізь носитиму з собою зубну щітку (зараз є  у всіх сумках), коли військові приносили мені щось з’їсти я почала цінувати людяність. Війна відкриває очі на все.

Я стала більш жорсткою та сильнішою, бо коли проходиш через пекло не можна бути слабкою. Не можна плакати, не можна боятися, не можна опускати руки. Коли я йшла на війну, я розуміла куди йду. Я не боялась смерті, єдине чого боялась це полону. Я взяла собі пістолет, щоб пустити в себе кулю, якщо мене візьмуть в полон, бо я знала що смерть то не найгірше. Я боялась катувань та ґвалтувань. Це був мій найбільший страх.

9. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Український народ незламний, він ніколи не зламається і не скориться. Ми показали що таке міць, відвага, сила та честь. Кожен відстоює свободу на своєму «фронті» і бореться за нашу незалежність. Кожна українська жінка це еталон терпіння, любові, сили та незламності. Вони не стануть на коліна, навіть коли біля скроні буде автомат. Вони надійна опора своїх чоловіків, які день за днем вигризають свободу, та й самі зі зброєю в руках вибивають з країни ворога. Наші жінки збирають допомогу, готують, шиють, тягають важезні ящики та будують житло для своїх дітей. І все це з вірою в нашу перемогу.

10. Які WOW-жінки вас надихають?

Кожна українська жінка, яка не поїла сьогодні, аби завтра було що їсти дітям, яка віддала всі зароблені гроші на покупку бронежилета своєму чоловікові, яка пече 500 хлібин, аби хлопцям на фронті було що поїсти, яка возить гуманітарку, яка підтримує рідних та близьких. Абсолютна кожна жінка в україні – це WOW-жінка

11. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Найщасливіше місце – обійми найважливішийх та найрідніших для тебе людей.

12. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Зависла на цьому питанні, якщо чесно. Мабуть продовжу працювати для України. Єдине про що мрію, щоб батьки більше ніколи не чуули  звуки повітряної тривоги і не боялися обстрілів.

13. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соц.мережах тощо)

Facebook: @ZorianaMironishena

Instagram: @z_o_r_y_a