THIS INSIDE UKRAINian Heart STORY IS FROM United Kingdom

Author, Cultural Analyst, Philosopher, Human Rights Expert, United Kingdom

Dr. Olha Mukha is a cultural analyst, a powerhouse, and a fearless voice for Ukraine. She remains deeply attuned to Ukrainian society, shaping conversations, curating exhibitions, and ensuring the world hears the stories of Ukraine’s resilience and resistance against the russian aggressor.

A former university professor in Ukraine, Dr. Mukha is involved in an impressive array of projects. She moderates Dialogues on War, a discussion series on the impact of the russian invasion, curates exhibitions on Ukrainian resistance in occupied territories, and works to expand global access to Ukrainian literature. With over 80 publications to her name, she also hosts a podcast, serves on the Executive Board of the Global Ukrainian Scouts Organisation, and somehow still finds time to lead major cultural initiatives.

Hyper-efficient and deeply committed, Olha took the time to answer WOW Woman's questions on the eve of Unseen Force, an exhibition she curated in Odesa, Ukraine. Though she relocated to London years ago, she spends the majority of her time in Ukraine, working within its cultural and intellectual landscape—making her a perfect fit for this project.

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman.

I have changed careers several times: I taught at a university for fifteen years, spent a decade in cultural management, from founding “Ukrainian Association of Cultural Studies Lviv” to being a co-founder and the first director of the "Lviv - UNESCO City of Literature" office. Then, I transitioned into the field of human rights and communications.

Currently, I work primarily in strategic communications, and somewhat less in cultural management. I juggle several roles: analyst, curator, strategist, social activist, and I also write a little.

4. What did your typical day look like before the full-scale war, and how has your life changed since the russian invasion of Ukraine? What is a typical day like now (if it can even be called "typical")?

Truthfully speaking, not much has changed—I have always been a workaholic, but before the full-scale war there was a possibility to take a break, to recover physically and emotionally. I never checked the news as frequently as I do now. Additionally, prior to the full-scale attack on my country, I could hop on a plane and fly to Lviv for the weekend to see my friends and family. Now, since russians destroyed all main airports, flying is no longer an option. Although on paper I moved to London in 2018, since the full-scale invasion of 2022, I’ve spent most of my time in Ukraine—splitting my time between my hometown Lviv and Kyiv, Dnipro, Odesa, and other cities.

In 2022, from the very first day of the full-scale war, for about a year and a half, I was working at full throttle, practically without sleep. Even now, I consider five hours of sleep to be a major victory. A day could consist of managing war logistics, sourcing urgent supplies for the front, organizing and coordinating hotlines during emergencies, volunteering to help Ukrainian refugees, organizing international communications campaigns—all while keeping up with my regular full-time work, commitments with the “Plast National Scout Organization of Ukraine”, and other responsibilities.

Description of the images: (1) London anti-war rally in front of the russian Embassy in 2022. (2) With Oleg Sentsov at Magnitsky Award, which began in 2015 as a way to recognise brave journalists, politicians and activists in the field of human rights, (3) Giving a speech at Manila 85th PEN Congress Philippines (4) Photo by Natalia Shynkarenko

I believe that after the war began, we all became somewhat superhuman, capable of enduring extremely high levels of stress and tension. And yet, we are far from the challenges faced by those fighting directly in the Armed Forces.

Where were you when the russian invasion began, and what difficulties have you faced since then?

During the last week of February 2022, my daughter and I were on a ski holiday in western Ukraine. We then flew to London from Lviv on one of the last flights on the evening of February 23, 2022 (the night before the full-scale russian invasion). We returned to London around midnight. As soon as we got home and fell asleep, two hours later I received a call from a close friend in Asia: "It has started." I didn’t need to ask what. I called my family, and wrote a post on social media in English, so it would be easier for others to share. We quickly learned the value of seconds. It feels like this memory will stay with all of us forever.

The challenges have been similar to those experienced by many Ukrainians: the horror of losing friends and loved ones, living in a constant anxiety, stress over the lack of communication with home (due to power outages and russian bombings of Ukrainian energy infrastructure), constant worry for our loved ones, obsessively checking the news, disrupted sleep and eating schedules. Not to mention a heightened sensitivity to loud noises and, probably, a lifelong aversion to fireworks. And that’s just from my experience in western Ukraine (which is a fair distance away from the front line in the East).

At the end of the day, there’s still a constant feeling of not doing enough, and an understanding that this will always be the case, because even those who defend our land with weapons share this feeling. It seems that as long as Ukrainians are alive, we will always feel as if we could be doing more.

5. What do you consider to be your strengths and superpowers?

• My work ethic - whether it's a professional project, a volunteer endeavor, or a hobby, I always maintain a high standard of quality output, regardless of the circumstances or challenges.

• Efficiency - I cannot stand wasting time on things that can be optimized—replacing endless small talk with clear agreements, long meetings with 15-minute decision-making sessions, and unnecessary calls with emails containing clear instructions. Time management is everything to me. Do you know the four-minute rule? If a task can be completed in four minutes or less, it should be done immediately, no matter what it is. You can’t imagine how much time this saves!

• My ability to inspire others. My high energy level comes from always doing what I believe in. You give a lot, you get a lot. It’s a sort of high-energy metabolism.

What are you passionate about? It’s hard for me to focus on one thing. Perhaps it’s a passion for life in all its manifestations. That includes cultural diplomacy and cultural management, philosophy, museum work and curating, literature, human rights activism, and travel. Ultimately, motherhood as well—I could never choose just one, nor do I see the need to. I’m a person who doesn't seek life-work balance—rather, I seek a harmonious integration of my various interests and hobbies, sometimes seasonal ones.

6. What specific actions (big or small) have you taken and continue to take to help Ukraine and its people?

Everything I was involved in and completed and everything I continue to do, is not enough. My work is now partially related to Ukraine, and that helps somewhat. But whenever an opportunity arises where I believe my involvement would be meaningful, I take responsibility without hesitation or doubt.

One example: In April 2022, no one could come to the London Book Fair, but we were given a large booth. Neither the books nor the publishers made it. Within a few days, I put out a call, collected all the new Ukrainian publications, created the concept, found and prepared volunteers and purchased all sunflowers I could find in Kensington. Since that day, every year I’ve taken the time to help—curating the program, making connections, handling logistics, and doing whatever is needed.

I actively promote cooperation between Ukrainian PEN and Book Aid International—thanks to this initiative, Ukrainian libraries have already received 40,000 English-language books. This year, we were able to add another 9,000 bilingual (Ukrainian-English) children’s books, thanks to Pineapple Publishing and HP UK Ink Ltd.

On March 1, 2022, I had the honor of joining the Ukrainian PEN initiative— a series of video conversations "Dialogues On War" as a host and moderator. The project lasted for a year and a half, and last year we, together with the VIVAT publishing house, released the book Dialogues on War. Now I’m working on the English edition, which will be published by HURI (Harvard Ukrainian Research Institute).

Cultural diplomacy and shaping the image of Ukraine in the world is probably my lifelong mission. From 2020 to 2022, I had the honor of being selected as the Honorary Ambassador of Lviv, and I believe this role will stay with me forever. I’m passionate about telling our story in a way that others want to listen to and learn more about.

I always participate in activities that can further highlight Ukraine. For example, I am currently curating the "Ambassadors" project for CHITOMO, the largest independent media covering publishing and contemporary literary and cultural processes in Ukraine. So far, I have recorded 10 interviews, six of which have been published, and I have plans for another dozen. Often, this means taking time off, sacrificing sleep, rest, work, and family .

Additionally, I spend 5-10 hours/week with Plast (National Scout Organization of Ukraine): I am both a mentor and a secretary of the Main Plast Leadership (the governing body of Plast worldwide). I consider this to be an important job because national education, in my opinion, is the foundation of future generations’ civic consciousness. Without it, nothing will work.

7. How do you take care of yourself? Is it even possible to remain mentally stable in a time of war? What helps you pull yourself together?

I must admit, I’m not that good at taking care of myself and sometimes, when things get really bad, I find myself in the hospital. I often escape from the said hospital when I need to open an exhibition, give an interview, prepare an event, or finish an article.

I possess two traits that I believe work both for and against me: I am extremely patient and have an astonishingly high, dangerously so, threshold for pain. I am also emotionally stable— all my problems undergo a SWOT analysis, rather than get filtered through scandal or drama. This however means that stress accumulates somewhere deep inside me. Sometimes I feel like all Ukrainians will allow themselves to mourn all our losses only after the war; for now, we must hold on tightly.

In order to urgently pull myself together when I feel completely broken, I need to be alone; preferably without news, social media, or people around me altogether. I can calm myself around nature, books, or a blank sheet of paper.

8. Do you feel that the war has changed you? How? Were you surprised by your own strength (how you coped, stayed strong, found inspiration in unexpected sources, etc.), your views on humanity, and your attitude toward the world?

Of course, it changed me and all of us. Before, I didn’t understand what it meant to hate someone. Now, I do.

I have always been affected by cruelty and violence. As I worked with sensitive topics before, both at PEN International and at the Memorial Museum "Territory of Terror": deportations, losses, war, torture—were not new themes for me. Now, however, the historical distance is gone, and everything is experienced differently, in the present. Sometimes, the level of dissociation from the events of war is extraordinary, like being a character from a strange, historically phantasmagorical film—but that’s just a mechanism for self-preservation. A functional one, I must say.

Was I surprised by my strength? Yes and no. Knowing Ukraine’s history, you realize that nothing new is happening. Ukrainians have always been strong, resourceful, and resilient. As I remember the stories told by my grandmothers, I realize that things aren’t that bad - yet.

And humor. I have always been a fan of dark and absurd humor, and this is the case now, more than ever. A collection of memes for every significant event or threat, and genuine laughter at the absurdity of this world. It’s also part of our Ukrainian genetic blueprint—nothing personal!

A few years ago, I learned about the nonviolent resistance movements operating in temporarily occupied territories, and they amaze and inspire me. Last year, I curated an exhibition called "Unseen Strength," about these incredible feats of virtually invisible to the world people. I collaborated with Tetiana Filevska on her exhibition “Lomykamin” and brought these fantastic stories to four Ukrainian cities—Kyiv, Lviv, Dnipro, and Odesa. It continues to inspire me.

Last month at the museum "Territory of Terror," I had the honor of curating the exhibition "Zone of Seismic Activity." Ksenia, Malysh and Kuba are the three protagonists of the documentary-conceptual project by the photographer Marisa Myanovska and the Veteranka Women Movement. Each of these strong, beautiful, courageous women soldiers had to learn very quickly to create their own microcosm in conditions of constant danger and uncertainty and to become a warrior. I admire each of them immeasurably. Yesterday I learned that one of them had lost a loved one, and her reaction and the way she was grieving was another lesson in courage and humanness for me.

What was your epiphany?

That evil is so close, so vile and so unpunished.

9. What do you want the world to know about Ukrainians at this moment in time? About Ukrainian women?

That we exist. That we are strong, talented, creative, with a rich, albeit stolen, history. That we feed a significant part of the world, that we are hardworking, inventive, and have fertile land. That we are valuable.

Photos from the Unseen Force exhibit at the Одеський національний художній музей • Odesa National Fine Arts Museum

I’m still grateful that fate brought me to learn about the Zla Mavka Women’s Resistance Movement in the occupied Ukrainian territories —these are fantastic women, whose names I don’t know and am not sure I ever will. But I do know that what they are doing (resisting russian occupier) and the conditions in which they do it (risking their lives daily) impress me every day. I will never tire of telling the world about them over and over —just recently, two powerful articles were published in major global media outlets, The Guardian and The Kyiv Independent, and I will continue sharing their work with the world. Most recently I did so in the English-language book I co-wrote, Stories from Ukraine: Believers.

10. What WOW-Women inspire you?

My friends and sisters/allies. There are so many of them that you can make a whole catalogue of Extraordinary WOW Women. They are the founders and managers of variety of cultural, volunteer, scientific, veteran, political, and communication initiatives. Writers of course. Former students and current colleagues. Finally, my mother and my daughter.

11. What place or activity makes you the happiest?

Writing and reading. I feel content in Lviv, in my office-library with book shelves to the ceiling and my special ‘cognac table’. Or at the airport. To me, airports are the lymph nodes of cities. That's why it's so frustrating and painful that these lymph nodes inside Ukraine have been destroyed by the russian aggressor.

I also feel happy when I'm simply reading and writing together with my daughter, when we share interesting facts or ideas with one another. We have adopted ‘Sundays without gadgets’, when we allow ourselves to lie in bed or in a park in the grass with a book, but close to each other.

12. What do you hope for your little girl?

My daughter Ava is 10, a child of the Maidan generation - I went to Maidan (albeit cautiously) with her in my belly. She has been living in London since she was four years old, but she remains Ukrainian and a carrier of traditions - this identity, as well as knowledge of the language, is very important to me. She dreams of living in Ukraine and has been in Ukraine every holiday, even after the full-scale invasion began, except for the summer of 2022. She loves to read, is writing her first book and wants to become an actress and something else, "I haven't decided yet, but something with maths".

Please write about what your hopes are for your daughter. What do you want her to learn from you, about you? What do you want her to take away from this difficult for Ukraine time as well as her mother’s contribution to the resistance effort?

It is valuable to me that she understands and positions herself as a Ukrainian. She reads and writes fluently in Ukrainian. It is her first language and the "singing in the shower" language. She sees most of what I do, even if she doesn't understand everything, but she has already started to ‘Google’ me and listen to my lectures and podcasts or interviews. It is important for me to have a decent answer when she asks me where I was during the Maidan or what I was doing when the full-scale invasion began.

But she has never been detached from my life, including my professional life. I gave university lectures with her in a sling. Then she grew up in the City of Literature (Lviv) while I was applying for our UNESCO status, setting up my office, creating symbolism, and writing books and directing literary festivals. Now she is by my side when I serve as a jury member for various literary and cultural award panels, she listens to my evening volunteer zoom calls and brings me printed articles from the printer. She is a part of this life, and she is growing up with the understanding that weekends are not for ‘drinking beer and watching Netflix’, but for ‘what valuable things will we do this weekend?

13. What will be the first thing you do when Ukraine wins? What do you dream for yourself and your family after this war is over?

I will finally weep for everyone I have lost. I will get on a plane to Lviv or Kyiv.

I dream of regaining a sense of home and the security and closeness of home. And at least for a while I can afford to forget about the news. But this is unlikely.

14. How do you feel about the nation and its transition to the Ukrainian language?

I don't understand the word ‘transition’ here. There is a certain part of the nation, not at all in the majority, which, due to the historical trauma of the occupation, was deprived of its native language (Ukrainian) and as a result spoke russian. It is returning, but it is a long and painful journey. I don't support the censorship of formerly russian-speaking Ukrainians, but I support everyone who has returned to the language of their ancestors, even if it was not an easy and comfortable path at first.

15. In your opinion, how do Russians as a people differ from Ukrainians? Were we aware of these differences before the full-scale conflict? Or were we in a state of denial? In what form do you want justice for Ukrainians (what should be done against Russians in the future?)

We differ through (craving, fighting and dying for) our freedom. The desire for freedom, sometimes even to the point of arbitrariness. We have this anarchic streak in us, I have it myself. We are not as prone to hierarchy as are russians.

We didn't recognise this difference as much as we felt it. The erasure of historical Ukrainian memory, stolen history, as well as many broken family connections, our bilingualism, and the flooding of the media and cultural space with russian products, blurred our eyes.

However, as soon as we separated, these differences became apparent - just look at the most ‘grassroots’ products of Ukrainian cinema and television - our low-budget TV series, and it becomes obvious that "Ukrainian Kitsch" is sentimental, bourgeois and provincial, but not at all violent (as russian is), without that worship of the culture of violence and a cult of criminality, that is so commonplace in russia.

For the future, it is necessary that russia, in its current form, does not exist. I want the indigenous peoples of the russian federation to be recognised and given independence, and for this bloody, greedy empire to fall to pieces. I know history too well to believe in justice, but for at least many decades, if not centuries, everything ‘russian’ should be blackballed - language, passport, culture. Nothing short of that.

16. Do you feel that people who left Ukraine during the 2022 exodus wave, or those Ukrainians who have been living abroad for years, have any responsibility to their homeland?

Everyone who has a Ukrainian passport has this direct civic duty. However, my daughter never had one. But she has always presented herself as a ‘Ukrainian living in London’. So yes, they do, even if they have a passport or not. But on an individual level, there is, of course, a difference between whether Ukraine is your homeland or your ‘country of origin’.

17. How do you see the future of the country, its place in the world and politics (Europe, NATO, any other structure or alliance)?

The old structure of the world is falling apart before our eyes. The UN has become one of the most irrelevant and toothless international bodies. Ultimately, the design of the post-World War II deterrence system was concerned with the wrong aggressors.

The main strategy for responding to crises and conflicts was to localise them and freeze them in a state where they did not have much impact on the rest of the world order. This was the case with Afghanistan, Myanmar, Venezuela and a number of other examples. In Ukraine, this system has broken down. We occupy too powerful a place in the global consumer chain to be localised and ignored. It's ironic that it was Trump who started talking about this openly and bargaining for our precious minerals.

Ukrainians no longer believe in agreements and memorandums, and increasingly remember our abandoned nuclear status. I think it's time for new structures. We have just signed an agreement on a century of comprehensive cooperation with the UK. I think this is a very promising alliance with significant development potential, and there will definitely be people willing to join it, as long as NATO is a bargaining chip and a justification for armed invasion.

What should we do with russia, after the war is over?

I would like to simply never think about russia again. But that's not going to happen. Therefore, the deterrence system must be very powerful. No matter how much the proponents of ‘peaceful dialogues’ want to, we will definitely not forgive and reconcile. This time, the bloody price of sick imperial ambitions will be impossible to hide so easily, even though russia's global propaganda machine is working at full speed.

How do you see your role (and the role of your generation) in the country's future?

I would like to see us start rebuilding our Ukraine, and leave the ‘furnishing’ and ‘design’ to the children. At the very least, it is our responsibility to preserve the country, its sovereignty, and to raise a generation for whom Ukraine will not only be a ‘country of origin’ but who will become ambassadors of their country in the world and builders at home. We need to gain and establish our agency on the political and cultural map of the world so that no one has any doubts left about us or our abilities.

18. Where can others find information about you/your activities? (links to website, social media pages, etc.)

• Facebook link

• LinkedIn link

• Instagram link

• "Jewish culture is an integral part of Ukrainian identity, which we need to reclaim": lb.ua/culture 

• The world still looks at Ukraine through Russian glasses: krytykapolityczna.pl

• Blitz Interview Two Grumpy Old Met on Ukraine: Olha Mukha - philosopher, culture diplomat, curator and communicator - all for Ukraine.

• “Put Ukrainians first: Ukraine is not Just a Footnote to the Imperial History of Russia” interview: https://YouTube link.

• Unseen Force project and exhbits: unseen-force.com

ЦЕ інтерв'ю «Усередині українського серця», з Великої Британії

Авторка, аналітикиня культури, філософиня, експертка з прав людини, Одеса

Д-р Ольга Муха - культурна аналітикиня, лідерка та безстрашний голос України. Вона тримає палець на пульсі українського суспільства і з моменту повномасштабного російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року формує дискусії, курує виставки та доносить до світу історії про стійкість та опір України.

Колишня викладачка університету в Україні, д-р Муха бере участь у вражаючій кількості проєктів. Вона модерує «Діалоги про війну» - серію дискусій про наслідки російського вторгнення, курує виставки, присвячені українському спротиву на окупованих територіях, а також розширює глобальний доступ до української літератури. Маючи на своєму рахунку понад 80 публікацій, вона також веде подкаст, працює у виконавчій раді Світової організації українських скаутів і якимось чином все ще знаходить час для керівництва великими культурними ініціативами.

Гіпер-ефективна та по-справжньому щира, Ольга знайшла час відповісти на запитання WOW Woman напередодні виставки «Невидима Сила», кураторкою якої вона була в Одесі . Хоча Ольга переїхала до Лондона кілька років тому, більшість свого часу вона проводить в Україні, працюючи в українському культурному та інтелектуальному середовищі, що робить її ідеальною кандидатурою для цього проекту.

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

1. Імʼя

Ольга Муха.

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Народилась, виросла і жила у Львові, згодом кілька років жила у Варшаві, від 2018 постійно проживаю у Лондоні. 

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

Спершу я закінчила філософський факультет й вступила в аспірантуру за спеціальністю “релігієзнавство”. Захистила дисертацію з історії філософії. Згодом отримала магістра права із спеціалізацією “конституційне право”. Та упродовж життя чому лише не вчилася - від проєктного та програмного менеджменту й розмаїтих диджитальних практик і до міжнародних комунікацій й специфіки прав людини, зокрема й для роботи у Штаб-квартирі Міжнародного ПЕН. 

Змінювала кар'єру кілька разів: п'ятнадцять років викладала в університеті, згодом десятиріччя у культурному менеджменті, від заснування УАК-Львів і до співзасновниці й першої очільниці Офісу “Львів - Місто літератури ЮНЕСКО”. Далі права людини й комунікації. 

Зараз я власне працюю у сфері стратегічних комунікацій та трохи менше - культурного менеджменту, жонглюю кількома ролями: аналітикині, кураторки, стратегині, громадської активістки та потрохи пишу.

4. Як виглядав ваш звичайний день до повномасштабного та як змінилося ваше життя після вторгнення в Україну? Який ваш типовий день зараз (якщо це взагалі можливо)?

Насправді, не так багато змінилося - я завжди працювала 24 на 7, але раніше була можливість взяти паузу і відновитися. І я ніколи не перевіряла новини з такою частотою. Могла сісти в літак і полетіти до Львова на вихідні, побачитися із друзями й рідними. Зараз так не виходить. Я переїхала до Лондона у 2018, але від 2022 більшість мого часу я перебуваю в Україні - від рідного Львова, до Києва, Дніпра, Одеси і далі. 

Та у 2022 від самого першого дня повномасштабного десь роки півтора це була робота на мега високих оборотах і практично без сну: годин 5 на добу вже було великою перемогою. Логістика, пошук усілякого термінового і необхідного, організація й координація гарячих ліній, волонтерство для біженців, комунікаційні кампанії - і усе це на додачу до денної роботи, Пласту й інших зобов'язань. 

Гадаю, після початку повномасштабного усі ми стали трохи над-людьми, спроможними переносити дуже високий рівень напруги й стресу. І при тому усім нам далеко до викликів тих, хто воює безпосередньо в лавах Збройних Сил. 

Де ви були і як дізналися/відчули початок російського наступу? З якими труднощами вам довелося зіткнутися після вторгнення?

Ми з донькою катались на лижах і вилетіли зі Львова одним із останніх рейсів, увечері 23 лютого 2022 року. Повернулись до Лондона біля опівночі. Щойно доїхали додому й поснули, за дві години я отримала дзвінок від близького друга із Азії: “Почалося”. Я навіть не перепитувала, що саме почалося. Прокинулась, набрала близьких, написала пост у соцмережах англійською, аби всім було легко перепостити. Тоді ми дуже швидко навчилися цінності секунд. Здається, це з нами тепер назавжди. 

Труднощі - як у всіх. Тривожність, відсутність сполучення, турбота про своїх, обсесивна перевірка новин, порушені графіки сну і харчування. Втрата друзів і близьких. Смикання на голосні звуки й, мабуть, довічна нелюбов до феєрверків. І це я ще із західного регіону України. 

Постійне відчуття, що робиш недостатньо - й розуміння, що так буде завжди, бо ним діляться навіть ті, хто із зброєю в руках боронить нашу землю. Здається, від певного часу, поки живий - завжди видаватиметься, що робиш недостатньо. 

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Передусім, робоча етика, мабуть. Чи це робочий проєкт, чи волонтерський, чи хобі - у мене висока планка якості, завжди, попри обставини чи виклики.

Ефективність. Не терплю марнування часу на те, що можна оптимізувати - балачки замінити на чіткі домовленості, нескінченні наради на 15-хвилинні модеровані прийняття рішень, непотрібні “зідзвони” - на мейли з чіткими інструкціями. Тайм менеджмент - моє все. Знаєте правило чотирьох хвилин? Якщо задачу можна виконати за 4 хвилини чи менше - її слід виконати невідкладно, що б це не було. Не уявляєте, як це оптимізує часозатратність! 

Ну і здатність надихати інших. Мій високий рівень енергії - від того, що я завжди роблю те, у що сама вірю. Багато віддаєш - багато отримуєш. Такий собі високий енергетичний метаболізм. 

У чому ваша пристрасть, в чому вона полягає?

Мені важко сказати, чи є у мене одна пристрасть. Хіба пристрасть жо жииття у всіх його проявах ;) Бо це і культурна дипломатія і культурний менеджмент, і філософія, і музейна справа і кураторство, і література, і правозахисний активізм. І подорожі, і, зрештою, материнство - я не могла б обрати щось одне, та й не вважаю за потрібне. Я людина, що не шукає  life-work balance - радше різносторонню гармонію своїх інтересів і захоплень, інколи сезонних.

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Усе, що я робила, зробила, роблю - недостатньо. Моя робота зараз частково пов'язана із Україною - і це трохи допомагає. Але коли випадає будь-яка можливість, де бачу, що моє сприяння буде важливим, беру відповідальність без сумнівів і вагань.

Один із прикладів: у квітні 2022 ніхто не зміг приїхати на Лондонський книжковий ярмарок, а нам надали великий стенд. Не доїхали ані книжки, ані видавці. За кілька днів я кинула клич, зібрала усі свіжі українські видання, склала концепт, знайшла і підготувала волонтерів… і скупила усі соняхи на Кенсінгтоні. Відтоді щороку я беру вихідні і допомагаю - співкураторством програми, зв'язками, логістикою, чим лиш потрібно. 

Активно сприяю співпраці Українського ПЕН та Book Aid International - завдяки цій ініціативі українські бібліотеки уже отримали 40 000 англомовних книжок. Цьогоріч ми змогли додати іще 9 000 двомовних - українсько-англійських дитячих книжечок, завдяки Pineapple Publishing та HP UK Ink Ltd. 

1 березня 2022 року я мала честь долучитися до ініціативи Українського ПЕН - серії відеорозмов “Dialogues On War” як хост та модераторка. Проєкт тривав півтора роки, минулоріч ми спільно із видавництвом VIVAT видали книжку “Діалоги про війну”, зараз я працюю над англомовним виданням, що вийде у HURI (Harvard Ukrainian Research Institute). 

Культурна дипломатія і творення іміджу України у світі, мабуть, моя пожиттєва місія. У 2020-2022 я мала честь бути обраною Почесною амбасадоркою Львова, та, гадаю, ця роль зі мною назавжди. Оповідати про нас так, щоб це хотіли слухати і знати більше і більше. 

Завжди долучаюся до активностей, які можуть додатково підсвітити Україну. Ось зараз курую проєкт “Амбасадори” на ЧИТОМО - уже записала 10 інтерв’ю, 6 уже вийшло друком, а в планах іще з десяток. Часто для цього доводиться брати вихідні й відкладати сон, відпочинок, роботу, сімейні справи. 

Так, щотижня від 5 до 10 годин займає Пласт: тут я і виховниця, й діловодка Головної Пластової Булави (правління Пласту у світі). Це теж відповідальна робота, бо національне виховання, на мою думку, основа майбутньої громадської свідомості. А без цього ніяк. Я така трохи дівчина з відомого мему: “Чи сподобалось їй? - А чи збереже Україна свою державність?” (сміється).

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе докупи?

Не дуже добре дбаю, щиро кажучи. Регулярно потрапляю до лікарні, коли уже “припече”. Утікаю з цих лікарень, аби відкрити виставку, дати інтерв'ю, підготувати подію чи завершити статтю. 

Але у мене є дві водночас дуже зручні й незручні риси: я дуже терпляча й маю дивовижно, навіть небезпечно високий больовий поріг. І дуже емоційно стабільна - усі мої проблеми проходять SWOT-аналіз, а не скандал чи драму. Та це означає, що стрес накопичується десь усередині. Мені інколи здається, що ми дозволимо собі відгорювати всі втрати лише після війни, зараз треба триматися міцно. 

Аби ургентно зібрати себе докупи, коли вже геть розсипаєшся, треба побути самому. Бажано без новин, соцмереж і людей взагалі. Із природою, книжками чи листом чистого паперу. 

8. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? 

Звісно, змінила. Всіх нас змінила. Раніше я не розуміла, як це - ненавидіти. Тепер розумію. 

Важче переживала жорстокість і насилля, хоч і працювала з чутливою тематикою і в ПЕН, і в Меморіальному музеї “Територія терору”: депортації, втрати, війни, тортури - це усе для мене не було новими темами. Тепер ж історична дистанція втратилась і переживається усе це інакше. Інколи рівень дисоціації зашкалює, наче герой дивного історично-фантасмагоричного фільму - але отакий ось механізм самозарадності. Робочий, мушу сказати.  

Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? 

І так, і ні. Знаючи нашу історію, розкопуючи історії наших родин, усвідомлюєш, що нічого нового не відбувається. Українці завжди були сильними, винахідливими, життєстійкими. Згадую історію своєї бабці - однієї чи другої і кажу собі - “ет, мені ще не важко, он де важко було!”. 

Ну і гумор. Я завжди була поціновувачкою чорного й абсурдного гумору, а тепер й поготів. Колекція мемів щодо кожної суттєвої події чи загрози і щире реготання з абсурдності цього світу. Теж частина нашої генетичної пам'яті, нічого особистого! 

Кілька років тому я довідалася про ненасильницькі рухи спротиву, які діють на тимчасово окупованих територіях - і це неймовірно мене захопило й надихнуло. Минулоріч склала виставку, яку назвала “Небачена сила”, про усі ці неймовірні подвиги фактично невидимих людей. Заколабилась із Тетяною Філевською із її виставкою “Ломикамінь” та ось уже чотири українських міста - Київ, Львів, Дніпро і Одеса - дізналися усі ці фантастичні історії. Це надихає! 

Минулого місяця у “Території терору” мала честь курувати виставку “Зона сейсмічної активності”. Ксена, Малиш і Куба – три героїні документально-концептуального проєкту фотографки Марисі Мʼяновської та Руху Veteranka. Кожій із цих сильних, красивих, сміливих жінок-військовослужбовиць доводилося вчитися дуже швидко, аби створити свій мікрокосм в умовах постійної небезпеки та невизначеності й стати воїтельницею. Кожна із них мене незмірно захоплює. Учора довідалась, що одна із них втратила кохану людину і її реакція, те, як вона переживає горе стало для мене черговим уроком мужності й людяності. 

Що стало для вас прозрінням?

Що зло так близько, так низько і так безнаказанно. 

11. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Писати і читати. У Львові, у моєму кабінеті-бібліотеці із полицями до стелі й “коньячним столиком”. Або на летовищі. Для мене летовища - це лімфатичні вузли міст. Тому так прикро й боляче, що ці канали лімфи в Україні поки знеструмлені. 

А ще читати і писати разом із донькою, коли ділимося цікавим. У нас є “неділі без гаджетів”, коли можна собі дозволити кілька годин повалятися у ліжку чи в парку в траві із книжкою, але поруч. 

12. Що ви сподіваєтеся для своєї маленької дівчинки? 

Моїй доньці Еві 10, вона дитина покоління Майдану - на Майдан я з'являлася (хоч і обережно) уже із нею “у животі”. Від 4 років вона проживає у Лондоні, та залишається українкою й носійкою традицій - ця ідентичність, як і знання мови для мене дуже важливі. Вона мріє жити в Україні і кожні канікули, навіть після початку повномасштабного вторгнення, за виключенням літа 2022 року, буває в Україні. Вона обожнює читати, пише свою першу книгу і хоче стати акторкою і ще кимось, “поки не вирішила, але з математикою”. 

Напишіть, будь ласка, про те, що ви сподіваєтеся для неї і що ви хочете, щоб вона навчилася від вас, про вас, і винесла з цього важкого часу і того, що її мама зробила для країни.

Для мене цінно, що вона розуміє і позиціонує себе українкою. Вільно читає і пише українською. Це її перша мова і мова її “співання у душі”. Вона бачить більшість того, що я роблю, нехай і не все ще розуміє, та уже почала “гуглити” мене й слухати лекції і подкасти чи інтерв'ю. Мені важливо мати гідну відповідь, коли вона запитає, де я була під час Майдану чи що робила, коли розпочалось повномасштабне вторгнення. 

Та вона ніколи не була відокремлена від мого життя, в т.ч. професійного. Я читала університетські лекції із нею у слінгу. Потім вона росла у Місті літератури, поки я подавала аплікації на статус ЮНЕСКО, створювала офіс, вигадувала символіку й творила книжки й літературні фестивалі. Тепер вона поруч, коли я працюю як членкиня журі премій і відзначень, чує мої вечірні волонтерські “зуми” й приносить із принтера роздруковані статті. Вона частина цього життя, і росте із розумінням, що вихідні - не для “випити пива й подивитись нетфлікс”, а для “а що цінного ми зробимо цього вікенду?” 

13. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Нарешті відплачу всіх, кого втратила. Й сяду у літак до Львова чи Києва. Мрію про відновлення відчуття дому й безпеки й близькості дому. І бодай на якийсь час могти собі дозволити забути про новини. Та це вже навряд ) 

14. Як ви ставитеся до нації та її переходу на українську мову?

Не розумію тут слова “переходу”. Є певна частина нації, геть не домінуюча, яка через історичну травму окупації була позбавлена рідної мови. Вона повертається, але це тривалий і болючий шлях. Я не підтримую шельмування раніше російськомовних, та підтримую кожного, хто повернувся до мови предків, нехай і не одразу це було і є легким і комфортним шляхом.  

15. Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення? У якій формі ви хочете справедливості для українців (що потрібно зробити проти росіян у майбутньому?)

Свободою. Прагненням до волі, часом аж до сваволі. Є у нас ця жилка анархічності, у мене самої є. Ми не так схильні до ієрархічності, як росіяни. 

Не так знали, як відчували цю відмінність. Затирання історичної пам'яті, викрадена історія, а ще - числені родинні зв'язки, наша білінгвальність і заполоненість медіа і культурного простору російським продуктом, замилювали нам очі. Та вистачило лишень розєднатися і ці відмінності стали очевидними - вистачає лиш глянути на найбільш “низовий” продукт - низькопробні серіали, і стає очевидним, що кітч українців - сентиментальний, буржуазно-провінційний, але геть не жорстокий, без культури насилля й культу криміналітету, наприклад. 

Для майбутнього потрібно, аби росії у її нинішньому вигляді не існувало. Аби корінні народи РФ отримали визнання й незалежність і ця кривава зажерлива імперія розпалася на шматки. Я надто добре знаю історію, аби вірити у справедливість, та щонайменше на багато десятиліть, а краще століть усе “російське” має стати чорною міткою - мова, паспорт, культура. Не менше. 

16. Чи відчуваєте ви, що люди, які виїхали з України під час хвилі виїзду у 2022 році, або ті українці, які вже роками живуть за кордоном, чи мають вони якусь відповідальність перед батьківщиною?

Усі, хто має український паспорт мають цей прямий громадянський обов'язок. Однак у моєї доньки його ніколи не було. Та вона сама завжди представляла себе як “українка, що живе у Лондоні”. Тому так, мають, навіть попри наявність чи відсутність паспорта. Але на індивідуальному рівні, є звісно відмінність, чи для Тебе Україна - Батьківщина, чи “країна походження”. 

17. Яким би ви бачили майбутнє країни, її місце у світі та політиці (Європа, НАТО, будь-яка інша структура чи альянс)? 

На наших очах стара структура світу розвалюється. ООН стала однією із найбільш безглуздих й беззубих міжнародних інституцій. Зрештою, дизайн системи стримування після Другої світової війни турбувався не про тих агресорів. Основною стратегією відповіді на кризи й конфлікти була їх локалізація і замороження в такому стані, аби вони не особливо впливали на решту світового порядку. Так було з Афганістаном, М'янмою, Венесуелою і ще низкою прикладів. На Україні ця система зламалася. Ми займаємо надто потужне місце у світовому споживчому ланцюгу, аби локалізувати й ігнорувати. Іронічно, що саме Трамп почав говорити про це відкрито й торгуватися про наші цінні копалини. 

Ми більше не віримо в угоди й меморандуми, а все частіше згадуємо втрачений ядерний статус. Гадаю, надходить час нових структур. Ми щойно підписали угоду про сторічне різностороннє співробітництво із Великобританією. Гадаю, це дуже перспективний союз, що має значний потенціал розвитку, до якого точно знайдуться охочі долучитися, поки НАТО є картою торгу й виправданням збройної інвазії.   

Що і як ми будемо робити з росією в майбутньому, після війни? 

Хотілося б просто більше ніколи про неї не думати. Але так не буде. Відтак система стримування мусить бути дуже потужною. Як би не хотілося носіям ідей “мирних діалогів”, пробачати й миритися ми точно не будемо. Цього разу криваву ціну хворих імперських амбіцій не вийде так легко сховати, хоч пропагандистська машина працює на всю потужність. 

Як ви бачите свою роль (і роль вашого покоління) у майбутньому країни?

Хотілося б, аби це ми почали її відбудовувати, а дітям уже залишили “умеблювання” й “дизайн”. Але щонайменше, наша відповідальність - зберегти країну, її суверенітет і виростити покоління, для якого Україна буде не лише “країною походження”, а яке стане амбасадорами своєї країни у світі та будівниками удома. Здобути й утвердити нашу агентність на політичній та культурній мапі світу, аби уже ні в кого не було сумнівів.

18. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соцмережах тощо)

• facebook.com/helgaprivate

• linkedin.com/in/olha-mukha-67a443211

• lb.ua/culture

• krytykapolityczna.pl/swiat/swiat-wciaz-patrzy-na-ukraine-przez-rosyjskie-okulary-rozmowa/

• Бліц-інтерв'ю двох сварливих дідусів про Україну: Olha Mukha - philosopher, culture diplomat, curator and communicator - all for Ukraine.

• Put Ukrainians first: Ukraine is not Just a Footnote to the Imperial History of Russian: www.youtube.com/watch?v=2EUMd8fI0ss

• unseen-force.com